Яків Гніздовський. Кілька думок з нагоди дня народження художника
Сніг у Празі останніми роками явище доволі рідкісне. Але саме сьогодні погляд у вікно відкриває нечасто бачену тут ідилічну картину скутих морозом оголених гілок дерев на білосніжному полотні свіжого снігу. У голові промайнула парадоксальна думка про те, що картина, створена природою, своєю досконалістю, мабуть, може позмагатися з дереворізами Якова Гніздовського.
Про те, яким пієтетом і славою оточене на Заході ім'я її земляка з Тернопільщини, я колись вперше почула від подруги батьків, американської художниці, але українки кожною клітиною, Аркадії Оленської.
Творчий доробок пані Арки був наповнений флорою і фауною, кольоровим тропічним буйством або майстерною чорно-білою, наче борщівська вишивка, графікою.
Буденні, проте досконалі, попри свою простоту, речі, які завжди поруч - "сплячі красуні", як їх називав Яків Гніздовський, стали і для цієї представниці творчого українства за океаном головним викликом і об'єктом мистецького опрацювання.
Прориваючись за кожної можливості через "залізну завісу" в Україну, ця одягнена за останньою американською модою енергійна жінка, наче екзотична жар-птиця кидалася у болото пізнього совка.
Пригадую, як вона ділилася з нами замальовками зі свого спілкування в совоквих магазинах і транспорті: "Дєвушка, што ж Ви такая красівая, а гаварітє по-укрАінскі?".
Пані Аркадія довший час як митецька редакторка дописувала до часопису "Сучасність". Її статті були присвячені як киянину Казимиру Малевичу, так і зірці світової скульптури Олександру Архипенку. Уже за незалежності у 90-х в неї пройшли виставки в Києві та Львові.
Розповідаючи про "будні" американського ринку мистецтв, вона – випускниця Гантерського коледжу – завжди підкреслювала, що пошук і самовдосконалення для американського художника не примха, а умова виживання.
Пізніше, читаючи аналітичний автобіографічний есей Якова Гніздовського "Пробуджена царівна", я згадувала її жорстку констатацію про те, що найбільшим для митця викликом у до болю вільному світі Америки було не втратити себе, не стати конвеєром, творити, але, водночас, платити рахунки.
Мені було завжди цікаво, як так стається, що саме цей талан не зникає у життєвій круговерті і крізь бетон обставин та перешкод таки пробивається паростком на волю. Мабуть є якась невидима рука, яка вберігає геніїв від поглинання болотом рутини і "звичайності".
Яків Гніздовський походив з родини хліборобів, хоча і дід, і батько були одночасно й сільськими дяками та писарями. Пізніше, досліджуючи своє походження, Гніздовський встановив, що його шляхетні предки мали власний герб і, переселившись на Поділля з Правобережжя, осіли в селі Пилипче Борщівського повіту на Тернопіллі.
Тут 27 січня 1915 року й народився майбутній митець. Шляхетна натура, порядність, прискіпливість до себе, хліборобське сприйняття природи як досконалого божественного конструкту, де мета людини – не нашкодити, - ці риси проступають крізь спогади про художника, його власні слова і, передусім, з його творчого доробку.
Малював Яків – шоста дитина в родині Якова і Марти – безперервно з раннього віку. У 1934 році, навчаючись у 7 класі української гімназії ім. Маркіяна Шашкевича у Чорткові, він опинився на лаві підсудних польського режиму – в той час від цього не був застрахований жодний українець.
Але навіть тоді він не переставав малювати – старанно фіксував на папері все, що відбувалося навколо нього, ставши своєрідним документалістом судового процесу.
Як згадував помічник адвоката Сильвестр Мартюк, до якого звернулася мати Якова щоб той долучився до захисту, "Гніздовському закидали, що він належить до ОУН і під час обшуку, який відбувся у бурсі української гімназії, а там мешкав і Гніздовський, знайдено протидержавного змісту листівки".
Хлопець все заперечував. Напрочуд сильним аргументом в руках адвоката стали саме малюнки юного художника, які з переконливою шаржовою точністю вловлювали характерні особливості всіх присутніх.
Беззаперечність таланту переконала суддів і 19-річний хлопець вийшов на волю. Всі малюнки з того суду залишив собі адвокат Володимир Електорович, художня колекція якого, на жаль, була знищена в 1939 році російськими окупантами, а сам її власник загинув на засланні.
Переїхавши до Львова, Яків вступає до Малої духовної семінарії і одночасно здобуває перший досвід ілюстрування під керівництвом вже відомого на той час художника і видавця, письменника і карикатуриста, випускника Львівської митецької школи Олекси Новаківського – Едгара Козака.
Зокрема, він створює ілюстрації до книжечок часопису "Світ дитини", які дохідливо розповідали українським дітям про історію та героїв як рідного краю, так й інших народів.
Автором декількох таких книжечок про січових стрільців та про історію Лемківщини був Франц Коковський – український правник, активний діяч "Просвіти", письменник, журналіст, автор і перекладач драматичних творів, який у 1940 році загинув у Тернополі від тортур у в'язниці НКВД.
Завдяки фінансовій підтримці митрополита Андрея Шептицького Яків вступає до Варшавської школи образотворчих мистецтв, але вчиться там лише рік, бо в 1939 році школа припиняє існування.
Про цей період пізніше художник згадує так: "Я знав: мушу набути досвід і вправність, щоб потім рисувати звуки".
Його все життя хвилювала тема синтетизму мистецтв – взаємопроникнення образу, звуку, руху і слова: "Рисуючи модель, я… підготовлявся відтворювати звуки, в кінцевій стадії маючи на увазі абстрактний образ".
Такі амбіції вже на початку творчого шляху Гніздовського нагадують успішний досвід у цій царині литовського генія Чюрльоніса, чеха Купки, або "Малярську симфонію" української композиторки, випускниці Празької консерваторії Стефанії Туркевич, яка музичними засобами відтворювала різні мистецькі техніки.
Ґрунтовну художню освіту Гніздовський отримує в Академії мистецтв і мистецьких промислів у Загребі, де він навчався під час Другої світової - з 1939 по 1944 роки.
Як він написав у "Пробудженій царівні": "До мене війна була трохи ласкавіша, ніж до мільйонів моїх однолітків, і склалося так, що протягом усіх років її, хоч і в голоді й холоді, я мав навіть змогу вчитися".
У Хорватії художник захоплюється мистецтвом гравюри, якому залишиться вірний усе життя, відкриває для себе творчість генія епохи Відродження Альбрехта Дюрера. Пізніше Юрій Шевельов напише, що "графіка для Гніздовського була тим, чим для Миколи Зерова був сонет".
Гравюри "Молитва священника", "Ліс", "Голова", а також "Кущ", який пізніше прославив його в Америці, виникли саме в цей період, як і перші екслібриси, що стануть невід'ємною складовою його творчості.
Успіхи Гніздовського у мистецтві гравюри спонукали хорватських викладачів направити його у 1945 році на стажування до Дрездена. Певно знову ж таки якийсь ангел-охоронець вберіг його життя під час нищівного бомбардування міста 13 лютого.
Свої враження від цього він згадує у записах, які були опубліковані в 1965 році: "Коли страхіття переллються через край, людина вже не в силі їх сприймати. Думаю, що з них не можна навіть робити літературу. Бо чому спогади з останньої війни в більшості такі сірі і неглибокі?
Трагедія сягає тільки до границь свідомости і до меж спроможности людського сприйняття, а те що сталося цієї ночі, переллялося через край… Тоді я вперше ясно збагнув, які речі важливі, а які нам такими тільки уявляються".
Після війни Гніздовський потрапляє у табір для переміщених осіб у Німеччині. Проте навіть в цих умовах за чотири роки він встигає зробити надзвичайно багато як в царині малярства, так і у сфері ілюстрацій та мистецтвознавства.
Його чекав досвід художнього оформлення часопису "Арка", 11 номерів якого побачили світ у Мюнхені з 1947 до 1948 під редагуванням Юрія Шевельова.
Улас Самчук, багатоликий Віктор Домонтович, Святослав Гординський, Юрій Косач, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Василь Барка, Юрій Шевельов – під символічною аркою, яку Гніздовський зобразив у вигляді фрагменту брами Заборовського у Софії Київській, було зібрано цілу плеяду талановитих письменників.
З цих самобутніх, але гонорових "я" часопис сплавив потужне "ми", хоча й, на жаль, не надовго. "Ми опинилися на чужині, програли – не гравши – політичні ставки. Якщо не могло бути батьківщини на географічній мапі, ми могли збудувати батьківщину в наших душах", - так писав про "Арку" Юрій Шевельов.
Кожен номер часопису був результатом кропіткої праці і творчого пошуку, а в підсумку, за словами Шевельова, "ще перед тим, як читач починав читати журнал, він уже бачив, що це не просто журнал, що це – свято".
На сторінках "Арки" були надруковані мистецтвознавчі праці й самого Гніздовського, написані ним під впливом ідей Хосе Ортеги-і-Гассета і присвячені голландцю Пітеру Брегелю Старшому та іспанцю Ель Греко (відлуння впливу цього художника помітне в образах іконостасу Свято-Троїцької церкви в американському Кергонкстоні, написаних Гніздовським на початку 80-х). Цікавою й досі актуальною була аналітична стаття "Український гротеск. Про Дон Санча Пансу і його пана, лицаря з Манчі".
Перебуваючи в атмосфері "планети Ді-Пі" (назва книги У.Самчука, абревіатура від англійського терміну "displaced persons" - переміщені особи) і спілкування з її жителями – українськими інтелектуалами, які, втративши Батьківщину, намагалися не втратити творчий дух, художник пише свою картину "Бездомні" (1948).
У 1947 році Гніздовський долучився до важливої справи вшанування жертв нацизму в концтаборі Флоссенбург, де загинуло, зокрема, й 10 тисяч українців, ставши автором вітражу в каплиці пам'яті та меморіальної плити в "Долині смерті".
Потім була Америка, праця в рекламі, перші успіхи і фінансова скрута, болісні пошуки власного шляху у світі, де велике значення має протекція і знайомства. Був блискучий успіх в Парижі, де художнику пощастило зустріти своє кохання і вірну подругу Стефанію Кузан.
Справжнім бестселером в Америці стала видана у 1972 році його крига "Flora exotica". Кажуть навіть, що за прикладом створених Гніздовським дереворізів з цього видання ботаніки намагалися вивести такі ж досконалі нові сорти квітів.
Яків Гніздовський був людиною глибокої покори і християнської шкали пріоритетів. Хліборобський погляд на навколишню природу у поєднані з доброю освітою і невтомним пошуком власного шляху дозволили йому створити мистецький феномен, який отримав визнання у світі і яким ми, українці, можемо по праву пишатися.
Водночас, він не перетворився, як багато хто з його тодішніх колег по цеху, на комерсанта від мистецтва, банального художника-тиражувальника, а залишався завжди людиною, для якої творчі принципи були понад усе.
На моє переконання, однак, Яків Гніздовський не встиг та й не зміг до кінця реалізувати свій величезний потенціал у мистецтві. Таке відчуття, що у творчості він підійшов дуже близько до чогось масштабнішого, можливо навіть дозрів до нових відкриттів у абстракції.
Але як це часто буває з людьми, штучно позбавленими батьківщини, відсутність рідної землі під ногами не дозволяє їм сильніше від цієї землі відштовхнутися, щоб мати змогу творити вільно й без обмежень.
Туга за Україною була найбільшою трагедією життя Гніздовського й не полишала його до останніх днів. Знову побувати в Україні за життя йому так і не судилося.
За іронією долі, у незалежну Україну художник повернувся вже після смерті, згідно із заповітом будучи перепохованим на Личаківському кладовищі у Львові.
