“Бога ради, подбайте про наших близьких”

Ці свої останні слова капітан Роберт Скотт виведе тремтливою рукою у щоденнику 29 березня 1912 року. Але до того ще дуже далеко, бо сьогодні – тільки 25 листопада 1910, Скотт тільки-но збирається покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі.

 

Цьому щоденнику судилося стати класичним документом доби героїчних досліджень Антарктиди. Рівно 110 років по тому ви маєте змогу пліч-о-пліч із британцем пройти весь шлях до південного полюса і назад, читаючи його записи день у день, у режимі реального часу.

Хоча свої нотатки Скотт вів як звичайний щоденник, в підсумку в нього вийшло гостросюжетне чтиво, справжній саспенс за Гічкоком: читач на кожній сторінці знає, чим закінчиться історія, але все одно не може відірватися і сподівається, що "цього разу" їм пощастить більше.

"Полярний щоденник капітана Роберта Скотта" – це дуже вчасний текст, який кожного дня готовий буде надати притулок тим, кому потрібен ескапізм і дрібка натхнення у цю першу похмуру коронавірусну зиму. Соціальна дистанція на краю світу покаже, що людина здатна витримати значно більше, ніж їй здається.

Тим паче, експедиція Скотта має безпосередній зв'язок із Україною – конюхом у нього був полтавець Антон Омельченко, який започаткував справжню династію українських полярників: його онук та правнук були учасниками українських антарктичних експедицій на станції "Академік Вернадський".

Та навіть без цього "Щоденник" – чудовий взірець пригодницької літератури, яка була б цікавою, навіть якби була вигадкою. Але це – правда. Правда про зухвалість, стійкість і відвагу, з якою найкращі представники людства йшли на безнадійний штурм останнього континенту.

Книга вже виходила українською, але то було давно (у 1935 році) і неправда (то був переклад із російської, який мав численні скорочення). Тепер нарешті "Щоденник" буде вперше повністю перекладений українською з мови оригіналу.

Втім, окремі словесні цікавинки того давнього видання ми перенесемо сюди. Не дивуйтесь, коли побачите "крижану гору" замість "айсберга" чи "струм" замість "потоку": так писали українською у часи Скотта і, задля збереження культурної тяглості, так буде і тут.

Попереду рік і чотири місяці, впродовж яких на ваших очах розгортатиметься боротьба людини і стихії. Боротьба завідомо програшна, але від того не менш захоплива.


Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук.

Приємного читання!


N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено.

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.