Марія Башкирцева – яскрава комета на небосхилі XIX століття

У другій половині XIX століття вона була справжньою знаменитістю. Про неї писали найвідоміші письменники, про неї пліткували і сперечалися, нею зачитувалися. Якби у ті часи існували соцмережі, то Марія Башкирцева напевне була б популярною блогеркою і мала б сотні тисяч підписників. Принаймні, її називали б "інфлюенсеркою" або "лідеркою думок".

Не впевнена, що її "фоловери" кинулися б слідом за юною полтавчанкою вчити латину і давньогрецьку, щоб почитати Горація, Тібула, Плутарха і Гомера. Чи присвячували б десятки годин заняттям з класичного співу, щоб якомога успішніше демонструвати слухачам свої "три октави без двох нот".

Або ж невтомно вивчати інші іноземні мови, щоб у 16 років, крім французької російської та української, вільно володіти ще й італійською, німецькою та англійською. Чи наполегливо вправлятися у грі на фортепіано, щоб блискуче грати такий непростий твір, як перший концерт Мендельсона. А щоб не було замало, то ще математика, фізика і хімія…

Втім, у "Щоденнику" Марії Башкирцевої знайдемо й більш популярні з точки зору сьогодення теми: як закохати у себе багатого аристократа, або які фасони і тканини краще вибрати для "аутфіту" на маскарад у "Гранд-Опера".

Чи, наприклад, якими словами краще посилювати впевненість у своїй жіночій привабливості: "Але що правда, то правда - я таки гарна! У Венеції у великий залі Палацу дожів на стелі зображена Венеція під охороною статної світловолосої свіжої жінки - я дуже на неї схожа".

Вона, як перекотиполе, так багато переїздила з матір'ю і тіткою по Європі, що у її "фоловерів" мало б миготіти в очах: з 1870 року - це Відень, Женева, Баден-Баден, Ніца, Париж, Лондон, Берлін, Брюссель, Флоренція, Рим, Венеція, Мілан, Мадрид…

Час від часу вона з сумом жалілася, як важко їй звикати в незнайомих містах: "… ненавиджу нові місця, це мука для мене щоразу і знову звикати до нових облич". У кожному місті Марія обов'язково відвідувала, окрім, звісно, модних магазинів, художні музеї та галереї.

Марія Башкирцева. Автопортрет

Мистецтво було її найголовнішою любов'ю. Вона не приховувала свого захоплення картинами Тиціана, Веронезе, Рубенса, Ван Дика, а бувало, дозволяла собі зухвалу критику таких велетнів, як Рафаель.

А ще Марія, куди б її не заносила доля, починала скуповувати книжки і формувати бібліотеку. Без якісних книжок вона не уявляла свого життя. Ларошфуко, Золя, Флобер, Мопассан, Конфуцій, Шекспір, Діккенс, Ніцше, улюбленець Стендаль і Жорж Санд, до якої вона була вкрай критичною - творчість цих письменників вона знала практично досконало.

"Читала - знаю", - цей аргумент часто зустрічається на сторінках її щоденника. А з поганими на її смак книжками вона особливо не церемонилася: "Купила на якомусь вокзалі, вже й не пам'ятаю де саме, роман. Але він був написаний так погано, що я, злякавшись, що остаточно зіпсую свій вже й без того досить поганий стиль, викинула його з вікна і повернулася до Геродота, якого зараз й читаю".

Марія Башкирцева народилася в селі Гавронці на Полтавщині. У чотирнадцятирічному віці вона - спадкоємиця двох шляхетних родин з Полтавщини і Харківщини - вирішила вести щоденник. У цьому тоді не було нічого особливого – майже у кожної благородної дівиці на той час був щоденник - хранитель таємниць, часто вкритий він'єтками, наповнений зітханнями та засушеними квітками.

Але Марія вирішила, що буде, наскільки це можливо, "чесною із собою" у щоденних записах. Гадаю, певною мірою їй це вдалося. Без любовних страждань, звісно, не обійшлося. Та й хіба можливий без них шлях дорослішання?

Але, на відміну від інших щоденників, є в цих записах набагато більше: читач стає свідком унікального процесу росту й формування неординарної жінки, яка у своїх поглядах часом випереджала найсміливіших своїх сучасників. Крім того, щоденник ще й дуже доречне з точки зору сучасної психології рішення, яке ця дитина прийняла, щоб впоратися зі своєю самотністю, страхами та суспільним тиском.

Батьки зі скандалами розлучились, коли Марія та її брат Павло були зовсім малі. Її дитинство пройшло у маєтку діда Бабаніна в селі Черняхівка. Теплі згадки про цей час залишилися у неї на все життя. Приїхавши через кілька років до батька у Полтаву з Франції, Марія записує у свій щоденник: "Розважалась я тим, що перемовлялася з селянами, яких зустрічала дорогою до лісу, і, уявіть собі, я дуже добре розмовляю малоросійською".

А ось ще один запис з тієї ж поїздки: "Повсякденний малоросійський одяг складається із сорочки з грубого полотна з широкими набираними рукавами, вишитими червоними і синіми кольорами, шматка чорного сукна домашнього виробництва, в який загортаються від пояса.

Ця частина одягу коротша за сорочку, вишитий край якої виглядає знизу. Сукно притримує різнокольоровий шерстяний пояс. На шию вішають багато намиста, а голову прикрашають стрічками. Волосся заплітають в коси і на кінцях перев'язують стрічками. Я попросила, щоб мені купили такий костюм в однієї селянки, одягла його і в супроводі наших пішла до села".

Відвідавши Диканьку - маєток Кочубеїв - молода естетка і "тревел-блогерка", якій вже було з чим порівнювати, вигукує: "Диканька красою саду, парку, будівлі може змагатися з віллою Боргезе і Доріа в Римі". Маю підозру, що саме ці подорожні записи у "Щоденнику" про відвідини України та її пристрасть до верхової їзди, яка одного разу мало не закінчилась трагедією, надихнули Євгена Маланюка на вірш, присвячений Башкирцевій:

Панно Маріє,
Вже півстоліття ділить нас.
Вже вітер віє (над степом завше – вітер),
Вже обрій мріє;
А я не мрію, просто хочу Вас
Зустріти.
Десь за містом – амазонкою –
На Мазепиному скакуні, –
Тільки стек та циліндр, та рукавички
Та стан стрункий,
Стиснутий тонко,
Ввижаються мені.

Під час цієї поїздки в Україну їй вдалося вмовити батька поїхати з нею до Парижу і таким чином знову возз'єднати своїх непутящих батьків. Ні з батьком і ні з матір'ю, правда, у Марії не було щирих стосунків і особливого взаєморозуміння.

Про матір вона писала: "Матуся - це сильний дух, мало освіти, жодного досвіду, жодного такту", а про батька: "Мій батько - людина черства. В молодості його принижував і мучив жахливий генерал - його батько. А щойно ставши вільним і багатим, він кинувся у світ і той його наполовину знищив".

Роль сім'ї та батьків у її житті була, безперечно, важливою – жила вона в розкоші та багатстві, практично всі її бажання виконувалися, нічого матеріального їй не бракувало. Найголовнішим для батьків було підшукати дочці достойну кандидатуру для вдалого заміжжя.

Проте емоційне та інтелектуальне становлення Марії – це заслуга виключно її самої, результат її природного таланту та працездатності. На жаль, не в усіх талановитих українських панночок мати була Олена Пчілка, як у Лесі Українки, і не для всіх них відкривалися двері Української господарської академії, яка, наприклад, українізувала і сформувала Олену Телігу.

До речі, вказуючи на близькість рис Марії та Олени, Євген Маланюк вважав, що визначальним для останньої була ідентифікація власної долі з долею батьківщини, тоді як "в Башкирцевої поглиналося все жадобою слави як такої". Так, вона безперечно хотіла слави: "Que suis-je? Rien. Que veux-je être? Tout" (Що я? Ніщо. Чим я хочу бути? Всім), - писала вона.

Але слава ця в її розумінні асоціювалася не з грошима і чинами, як в амбітних провінціалів з романів Бальзака і Стендаля, а з античним її трактуванням – як мотивація до подвигів, вчинків і дій, коли жоден день, стиснутий як пружина, не має бути змарнований. Відчуваючи, що її життя витікає як пісок крізь пальці, вона за всяку ціну хотіла, наче комета, залишити у цьому світі яскравий слід…

Знаючи мій давній сентимент до цієї дівчини, чоловік придбав двотомник її "Щоденника" 1908 року видання, перекладеного Марією Гебауеровою на чеську. Читаючи, я була свідома того, що цей його варіант містить значну кількість купюр і неточностей.

Справа у тому, що після смерті дочки у 1884 році мати Марії віддала до друку істотно відцензурований і "вичищений" текст. Чого у мами Марії було не відняти, так це таланту маркетолога – вона скористалася всіма можливостями і зв'язками, щоб розрекламувати і продати увесь наклад "Щоденника" та перетворити капличку на паризькому кладовищі Пассі, де зберігалися особисті речі дочки, на місце паломництва і культу.

Про фальсифікації пізніше з'ясувала французька дослідниця життя Башкирцевої Колетт Коньє, знайшовши у Національній бібліотеці Франції 84 зошити - оригінали "Щоденника". Стало зрозуміло, що багато записів були знищено, чимало моментів просто переписано, щоб підчистити імідж матері та позбавити Марію живих і природніх поривів, змінити обставини та події її життя.

Навіть вік авторки було навмисне зменшено, щоб додати усій історії іще щемливішого ефекту. Тож читала я досить критично і була на сторожі, у дусі нашого часу - нікому не вір, навколо одні фейки. Проте навіть з купюрами "Щоденник" є унікальним дзеркалом епохи і надзвичайно цінним свідоцтвом дорослішання талановитої жінки, яка поспішала жити.

Коли навшпиньках, як це вміють підступні сухоти, в її життя, сповнене великих планів і прагнення слави, увійшла невиліковна хвороба, характер записів почав поступово змінюватися.

Туберкульоз на той час не вважався інфекційним захворюванням – Кох познайомив світ з паличкою лише в 1882 році, а до того часу ця хвороба мала такий собі поетичний ореол спадкової аристократичної недуги, яку лікують поїздками на води, одягом з фланелі, йодними натираннями та козячим молоком, олією тріски та невеличкими дозами миш'яку.

Хвороба позбавила Марію Башкирцеву можливості співати, але вона була не готова здаватися і тому зосередила всі свої зусилля на навчанні живопису. Малювала вона і раніше - це було одним з обов'язкових умінь для аристократичних нащадків, але тепер йшлося про більш амбітні плани.

У 1877 році вона стає студенткою в Академії Родольфо Жуліана. Працює Марія багато, її щоденник фіксує сумніви, самокритичні порівняння з іншими студентками, радість з перших успіхів. Однак підступна хвороба завжди поряд - дівчина починає глухнути. Про це вона не зізнається рідним, лише щоденнику.

Щоб досягти успіху в тогочасному паризькому митецькому світі, таланту і всепоглинаючої невтомної роботи було замало. Не можна було недооцінювати й такі складові успіху, як знайомства, становище у світській та мистецькій ієрархії, політична ситуація, вдалий вибір сюжету картини, позитивні рецензії авторитетних осіб, протекції.

Дуже швидко Марія зрозуміла, що її шлях до вимріяного паризького Салону буде надскладним ще й через те, що вона - жінка. Свій гнів, образу і протест вона вирішує висловити, дописуючи до феміністичної газети "La Citoyenne" (Громадянка) під псевдонімом Полін Орей.

Статті Орей були гостро критичні й стосувалися передусім мистецької сфери та ролі у ній жінок. "З поблажливою іронією ви питаєте, скільки великих художниць було серед жінок? Панове, були, й це дивовижа, зважаючи на ті складнощі, які їм доводилося долати", - писала вона.

Полін Орей переконує опонентів - чоловіків, які відмовляють жінкам в рівності у здобутті художньої освіти і можливості змагатися з чоловіками на рівних, що таким чином вони жінкам "не дають довести свою неспроможність". А у паризькому Салоні її картини таки були представлені, причому декілька років поспіль.

Попри величезну кількість інтересів, яким Марія Башкирцева присвятила своє життя, вона, за великим рахунком, залишалася самотньою. Їй особливо не було з ким спілкуватися на рівних, тому цю потребу вона часом задовольняла через листування зі своїми відомими сучасниками.

Її епістолярний двобій з левом паризького світського життя, ловеласом і гульвісою, одним з кращих світових новелістів Гі де Мопассаном можна порівняти і з віртуозною шаховою партією, і зі стихійним штриканням на шпагах, а з боку Марії ще й з витонченим тролінгом.

Кавалер, що звик до швидких перемог у жіноцтва, був приголомшений інтелектом, стилем, а почасти й зухвалістю цієї "інкогніто-дами" і врешті-решт роздратовано припустив, що до нього пише старий зануда-учитель, а не молода дівчина.

До кінця свого стрімкого 26-річного життя Марія Башкирцева написала близько 150 картин. Більшість з них були безповоротно втрачені, але ті, що залишилися, дають нам яскраве уявлення про талановиту мисткиню та її, на жаль, не до кінця реалізований потенціал у живописі.

Її щоденник має дві версії – ту, що перекладена багатьма мовами і вже майже півтора століття знаходить нових прихильників та критиків, і ту, неопубліковану, яка і є справжнім відображенням почуттів, подій і думок у житті дівчини, яка хотіла бути чесною.

Українською ніколи не була перекладена жодна з цих версій. І це при тому, що саме Україна має найбільше аргументів для того, щоб вважати Марію Башкирцеву своєю. Ми немовби свідомо відмовилися від цієї неординарної жінки і без бою змирилися з тим, що північний сусід безапеляційно назвав її "русской художницей".

Ті ж українці, які цікавляться Башкирцевою, переважно змушені послуговуватися російськими перекладами, інтерпретаціями та штампами, дивлячись на неї крізь імперські окуляри, що дають, м'яко кажучи, спотворене уявлення про її справжню самоідентифікацію.

Хоча вона й не була свідомою українкою, проте, поза всяким сумнівом, любила свою батьківщину і ототожнювала себе з народом, який живе на цій землі. То ж чи готові ми ось так просто віддати Марію Башкирцеву тим, до кого вона часом була більш, ніж критичною? Сподіваюся, що ні.

Сьогодні в України є унікальна можливість вибудувати свою історію з Марією Башкирцевою. Перша частина оригінальної версії "Щоденника" поки що, наскільки мені відомо, перекладена лише англійською.

Якби наступний переклад обидвох оригінальних частин був саме на українську, це стало б надзвичайно важливою й символічною заявкою на повернення Башкирцевої до української культурної системи координат. Такий переклад міг би стати творчим, художнім й освітнім українсько-французьким проектом та чудовою школою перекладацької майстерності для українських франкофонів.