Тролейбус номер 15. Зупинка «Німанська». Зворотна сьома

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Ця зупинка для мене, саме, коли їдеш з Бессарабки, – завжди ностальгійна. Бо якраз коло неї стоїть будинок, де ми колись жили ще до того, як я пішла в школу.

Літо я проводила у бабусі на Полтавщині, а на осінь вже мене забирали в Київ.

Ота літня дитяча безкінечна гульня була таким щасливим часом, про який я мало що пам'ятаю. Лише відчуття захищеності, тепла, любові і щоденних дитячих пригод.

Село, звідки мої полтавські корені, називається Загребелля.

Взагалі, це - частина славного древнього Городища, яке радянського часу приєднали до Гребінки, що історії солідної практично не мала.

Лівий берег річки Сира (чи Гнила) Оржиця приєднали до Гребінки, а правий став Загребеллям.

У метриках про народження моєї мами, її сестер місце народження - Городище.

Ясно, що історичне древнє Городище муляло і тому назву розірвали у 1958 році.

Але назва Загребелля мені подобається, бо дитинство моє було саме загребельським, з вишнями, бузком, городом - до річки, з річкою, циганським табором на околиці, з циганом Грицьком у класичній червоній шовковій, хоч і не дуже свіжій сорочці, із найкращим десертом на світі - білим хлібом, вмоченим у воду, а потім цукор, із шуликами, вишнею-шпанкою, смачнющою смолою з дерева. Словом, хто жив у дитинстві в бабусі в полтавському селі, той знає, що таке рай і любов.

Яке життя було в наших селян вже у 1950-1960 роках, я дізналася і зрозуміла вже дорослою, дитиною цього не усвідомлюєш.

І думаю, несправедливо, згадуючи ті київські роки, епоху міста, зовсім не торкнутися теми сільської.

Бо зараз чомусь посилено мусується тема "коренных киевлян", які часом зневажливо та з насмішкою ставляться до вихідців із села.

Але мені це смішно, бо переважно вся культура, та й будь-яка, не лише українська, стоїть на вихідцях із села.

Саме у сільських набагато потужніша жадоба знань, саме вони прагнуть досягти вершин і осягнути новий для них світ, їхня потреба духовності та культури у поєднанні із здоровим міцним селянським стрижнем, їхнє бажання освіти та нових вражень якраз і штовхає вперед суспільство, країну сильніше, ніж тисячі переманіжених пронь і галахвастових, які, власне, також врешті решт є вихідцями із села.

І зараз, коли якийсь наманікюрений пещений пальчик постукує по келиху із просекко чи аперолем на літній терасі Києва, 99 відсотків, що дід у старих чоботях чи баба в куфайці колись цьомали цей порізаний чимось пальчик чи дмухали на розбите коліно точно в старій сільській хаті. Ну, може й у новій. Але сільській.

Моя бабуся Ольга виростила трьох дочок, пустила усіх у світ. Жили небагато - дід Макар 17 років лежав паралізований. Але вони, зі спогадів моєї мами, жодного разу не посварилися.

І коли бабуся вповзала в хату після проклятущих колгоспних буряків і подавала діду їсти, він ніколи не брав миску. Він завжди казав – "Олю, я спочатку побачу, що ти поїла, тоді й я буду".

Я його зовсім не пам'ятаю, пам'ятаю лише похорон.

Ніяких важливих деталей, історій, але в мене завжди перед очима, коли я про дідуся думаю, така параджановська картина – труна стоїть під вікном, із вікна косими променями світить сонце і у цих променях над дідом, який тримає в руках воскову свічку, літає бджола. І мені не страшно.

Діда Макара ховали на Спаса.

І ще один спогад.

Мама подібна була до свого батька, мого діда Макара, дуже його любила, у них в обох була якась така аристократична зовнішність, хоча дід все життя прожив у селі.

Тонкі риси обличчя, як на декотрих іконах. Дуже подібний до Василя Стуса.

І мама, яку сильно вразила рання смерть батька, часто згадувала, як він віз її, маленьку, на санчатах і голосно, на все село, весело кричав "люди! дивіться! всемирну красавицю везу!!".

Це насправді мамин спогад. Але я завжди так чітко уявляю цю картину, ніби я це бачила на власні очі – молодий дід Макар, маленька закутана дівчинка з рожевими щічками, білий сніг, синє небо і зимове сонце.

Часом один спогад дає людині стільки любові, що її потім вистачає з надлишком і на власних дітей…

У мене із бабусиних речей залишилися лише корсет і вишита нею ж сорочка.

Я так її люблю, що навіть зробила фотосесію саме в цій старій ніжній випраній сорочці.

Мене завжди дивувало, чому так мало речей позалишалось із тих старих часів.

Мама розказувала, що моя прабаба, баба Секлета, була заможною.

У них з чоловіком Арсентієм стояла одна з найкращих хат у селі і підлога одна на все село - із дощок, коли в інших були просто долівки - із глини.

Прадіда Арсентія призначили, як би тепер сказали, мером Пирятина і він там "підженився".

І коли прабаба Секлета про це дізналась, вона пізніше не прийняла його назад, коли він вирішив повернутися у родину. Була дуже гордою.

Одній, у ті часи, з 5 дітьми на руках, було дуже непросто. Характер.

До речі, про характер.

Мою бабусю батько Арсентій особливо любив, вона подавала великі надії, була дуже кмітливою і талановитою дівчинкою.

Ясно, що вона за батьком сумувала. І вона потай від баби Секлети поїхала до батька у Пирятин і він подарував їй гітару – коштовний подарунок на ті часи.

Баба Секлета, дізнавшись про це, розбила гітару дочці майже об спину і більше та про музикування не згадувала.

Щоправда, баба Секлета була зовсім не проти, щоб бабуся поїхала кудись вчитися, але бабуся потім вийшла заміж за діда Макара, він був бідним, і вже лишилися жити в селі.

А добра в прабабиній хаті вистачало – у скринях лежали і сорочки, і хустки, і плахти, і намиста, коралового намиста було багато.

Проте після вкорінення радянської влади, усі ці речі стали предметом насмішок, пропагандою справжнє, українське відкидалося, як старе, віджиле, як мотлох.

Мама розказувала, що практично все повіддавали в клуб на художню самодіяльність, де воно й розчинилося.

Коли я дивлюся на фотографії молодої красивої впевненої у собі, ще молоденької моєї бабусі, прекрасно одягненої, і потім на фото її трьох дочок, підлітків, худющих, у ситцевих абияких безликих платтячках, це наочно ілюструє, як комуністи "постаралися", щоб і досі нащадки тих же селян з них же й насміхалися.

Вже у 60-ті роки, коли я пішла в школу, бабуся продала хату і переїхала до нас жити, щоб водити мене в школу і допомагати мамі з домашнім господарством.

Її пенсія становила за каторжну працю, яка звела діда рано в могилу і підірвала їй здоров'я, 12 карбованців.

Але я ніколи, ніколи не пам'ятаю, щоб вона скаржилася на тяжке життя, на відсутність "лічной жизні".

Вона навіть у нашому дворі завжди вирізнялася серед ровесниць – чистенька, охайна, із умінням вести розмову, ніяких дворових пліток і вже культового сидіння на лавочках, її там майже ніколи не було.

Вона завжди була зайнята - домом, мною, хатньою роботою і коли в неї виникала хоча б малесенька пауза в роботі, вона одразу бралася за вишивання.

Бабуся вишивала серветки, подушки, накидки, скатерки і завжди дарувала свою цінність комусь, хто їй був особливо симпатичний.

Мені завжди дивно, звідки така стійка зневага чи зверхність до села і селян. Якщо йдеться про культуру, то саме звідти, з села – наша основа. Якраз переважно звідти, з села, поети, художники, вчені, співаки, лікарі, письменники…

До речі, якраз у 1950-1960 роках багато київських панночок охоче виходили заміж за перспективних сільських хлопців, які й ставали потім митцями, вченими, інженерами.

І часто саме ті панночки допомагали підштовхувати цю перспективу до конкретних високих цілей і займали престижне місце в суспільстві.

Коли я зараз бачу повні солодкої ностальгії старі фото Києва у соцмережах, мене це часом дратує.

Те, що гарно, справді гарно – квіти, Дніпро, затишний якийсь провулок, каштани без хвороби, знайомі пейзажі, це все зрозуміло.

Але серед цих фотографій малувато справжньої правди, реальності та духу часу.

На них зображено те, що людині завжди грітиме душу, а саме час, коли ти був значно молодшим і в тебе майже не було ніякої відповідальності - або ти був надто юний, або умови життя були такими, що за тебе завжди вирішували: що тобі носити, куди їхати, що дивитися, як говорити і, головне, чого не говорити. І спокійно було на душі, бо таких, як ти – мільйони.

Якось я була на вже сучасній вечірці і серед гостей трапилася одна жінка, давня сусідка і приятелька родини.

Все життя вона мешкає в Києві, довго жила в центрі, на вигляд приємна цивілізована притомна людина.

Але звідки у таких людей, не номенклатури, не особливо бідної, але й не заможної, із середнім рівнем достатку, бувала за кордоном, з базовою необхідною культурою, віку десь за 50 з хвостиком, стільки совка незнищенного.

"І хіба це тепер київський торт, і хіба це лікарська ковбаса, і чого сюди негри і всякі чорні поприїжджали, і не можу в центр виїхати, так там стало огидно!", і так далі, і так далі…

Я сиділа й думала, як же давила і придавила людей та залізна совкова завіса, як замулила свідомість і будь-яке критичне мислення, щоб маючи в наявності зараз сотні сортів ковбас і м'яса, десятки видів морозива, величезний вибір продуктів на будь-який гаманець - чи люксовий супермаркет, чи звичайний магазин, чи базар – все одно кривити губи і мріяти про лікарську ковбасу.

Київ післясовковими роками справді розрісся неймовірно, адже час йде вперед і без цього не обійтися. Особливо - мегаполісу. Особливо - столиці.

Хоч як би кому не хотілося залишити все як є, хоча зрозуміло, що ці зміни часто далекі від нашої уяви про красу, затишок і гармонію.

Проте саме міські мешканці багато чого знищили і, в стилі радянського гламуру, порушили все, що можна було порушити – гармонію старих церков серед ландшафту, історичні будинки, прадавні важливі гори й горби, затерли й затирають пам'ять про українське місто Київ перебільшеною "булгаковщиною" та іншими "коренными" лубочними чи псевдоімперськими лаками.

Є люди внутрішньої культури, з цінностями щоденними і головними, свідомі свого кореня, а є люди, які потребують, щоб їм щодня, все життя розказували, як жити, бо на свій вибір вони неспроможні. Тому й зляться, хочуть повернути річки проти течії, а не виходить. Шкода їх.

А хто з села, чи з міста – то таке…

Коло зупинки "Вулиця Німанська" завжди, скільки себе пам'ятаю, була майстерня з ремонту взуття (і досі є). Там за прокуреним віконцем завжди сидів майстер, як казали, "сапожнік", який не дуже схожий на випускника філософського факультету. Міський мешканець. Необхідна для людей професія.

А прямо через дорогу на цементних бордюрах селяни з київських околиць продавали (і досі продають) свій нехитрий урожай – гарбузи, цибулю, яблука, восени хризантеми й айстри. І вони також явно не мали університетської освіти. Але їхнє базарювання було завжди потрібним, навіть необхідним.

Чия тут перевага? Хто важливіший? Хто як будує речення, хто чим заробляє на життя, який у кого світогляд – не видно жодної підстави комусь надавати перевагу, а про когось зневажливо говорити.

А ще мені смішно, як часом наші люди ідеалізують французьке або німецьке село у давніх романах, приміряючи на себе чужі зовнішні пасторальні картинки.

…Безпосередньо поблизу зупинки "Вулиця Німанська" розташовувалась геологічна організація, де працювали мої батьки. Вона називалася Кіровська експедиція , а зараз у неї інша, дещо химерна назва - Казенне підприємство "Кіровгеологія".

Тато закінчив геологічний факультет Київського університету, мама мала педагогічну освіту. Вони працювали там разом.

"Кіровгеологія" з'явилася 3 листопада 1947 року, за наказом міністра геології СРСР тоді було створено Кіровську територіальну експедицію з метою пошуків та розвідки уранових родовищ.

А жили ми якраз через паркан "Кіровгеології" у "хрущівці" і батьки приходили додому на обід.

Я пригадую одну історію з тих часів, коли мама прибігла в обідню перерву, подзвонила в двері, а я чомусь не відкривала.

Мама дзвонила й дзвонила, потім гупала, потім побігла за татом на роботу, потім вони вже разом із сусідами висаджували двері. Важко уявити, що пережила мама, поки били й ламали двері.

І коли вони увірвалися в квартиру, я спокійно й солодко спала в ліжку.

Тільки в безтурботному дитинстві, певно, може бути такий сон.

У мене з геологічними експедиціями пов'язане дитинство і навіть народження.

Якось у Карпатах ми з мамою пішли в ліс по гриби і раптом з-за величезного куща малини щось заревіло, а потім з'явився величезний ведмідь.

Я до сьогодні пам'ятаю, як я буквально летіла з гори за мамою в повітрі, вона так міцно мене тримала, що я майже не торкалася ногами землі.

І досі, ніби у пришвидшеній кінозйомці бачу, як несуться повз нас кущі й дерева, а з-за спини реве величезне брунатне чудовисько.

Там у нас жили розкішні вівчарки – Ластун і Чивчин, названі за навколишніми карпатськими топонімами, струмком Ластун і горою Чивчин.

А ще знайшли геологи в лісі мале ведмежа, у якого браконьєри вбили маму-ведмедицю. Забрали його до нас і виховували, як песика. Випадково навідався якийсь начальник і наказав посадити тварину на ланцюг.

А ще через рік сказав, що тримати такого ведмедя протизаконно і скоро його приїдуть забрати в зоопарк.

Потім ми довідалися, що шкіра нашого ведмедя, який був ручним, добрим і домашнім, прикрасила підлогу перед каміном в домі того начальника…

Народилася я також практично в геологічній атмосфері.

Батьки поверталися в Київ, мама відчула, що вже хтось проситься на світ і вони змушені були затриматися у селищі Копайгород Барського району на Вінниччині, де стояла геологічна експедиція і де я благополучно народилася.

Смішну історію пригадує у своєму оповіданні "Синяк" Владислав Шумлянський, давній друг нашої родини, доктор геолого-мінералогічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, автор наукових, науково-популярних і літературних творів.

Вона невелика, тому я приведу її дослівно.

"У справах я іноді їздив у Закарпатську геологічну експедицію, що була в Береговому.

Одного разу я з нашим техніком-геофізиком Василем Онацем (моїм татом, моя примітка) приїхав пізно ввечері.

Тоді в середмісті був тільки один готель, двоповерховий, поруч з занедбаною колишньою синагогою, а тепер Палацом культури. В готелі на першому поверсі працював непоганий ресторан, а на другому – були кімнати.

Місць в готелі вже не було, але чоловік, що оформлював постояльців, порадив нам погуляти до півночі, бо тоді знімають "бронь" обкому, і він нам дасть номер. Ми посиділи в ресторані, а після півночі отримали велику кімнату, посеред якої стояло широке ліжко, так що між мною і Василем залишалось ще метра півтора.

Серед ночі я почув, що хтось лізе через мене, і подумав, що Василь заплутав після випитого "Балатонфюреді". Але, прокинувшись зранку, побачив, що між мною і Василем спить прямо на ковдрі чоловік в костюмі. Я пішов вмиватись, а той, що нас поселив, вибачився:

–– О третій годині приїхав другий секретар обкому, сказав, щоб вас не будили. Він вам не заважав?

–– Ні, –– відповів я, –– ми навіть не помітили, що він спить між нами.

Коли я повернувся до номеру, Василь вже розмовляв з секретарем обкому, розповідав йому, що ми тут робимо".

Важко уявити тепер навіть маленького начальника обласного значення, який би просто погодився переночувати в подібних умовах.

Та й також важко уявити, щоб зараз існував подібний "сервіс".

Тодішні й теперішні уявлення про життєвий простір дуже відрізняються.

Я добре пам'ятаю, як ми переїхали з тієї однокімнатної квартири на зупинці "Вулиця Німанська" трохи нижче по вулиці Кіквідзе (тепер Бойчука) у двокімнатну.

Вона мені здалася величезною і розкішною.

Ми прийшли її дивитися вперше з батьками і коли зайшли в квартиру, якраз в усі вікна світило сонце, пахло свіжою фарбою, на підлозі був паркет, це було так гарно, ніби ти опинився на якомусь святі.

Я почала носитися із кімнати на кухню, в іншу кімнату, зазирати у ванну, туалет, вибігла на балкон – все було сонячним і прекрасним.

Малою я, коли виходила кудись з батьками і тримала їх за руки, завжди не йшла спокійно, а підстрибувала на одну ногу, один сандалик чи черевик завжди був сильніше стертий.

А тут бігала, носилася, гупала цілком однаково на обидві ноги.

Мама розсміялася і сказала – "ну, цей новий паркет довго не протримається з такою біганиною".

Він протримався і тримається й досі, звичайно, втратив блиск і надбав часові тріщини й потертості.

Коли ми переїхали, мені було шість років, якраз за рік до школи.

Я любила грати в кеглі, випускали такі, з пластмаси.

Звукоізоляція в "хрущівках" була мінімальною і сусіди, очевидно, не сильно поділяли моє цікаве захоплення.

Під нами жила сусідка, із тих, які люблять подискутувати з будь-якого приводу чи звуку.

І коли я вже була дорослою, навіть студенткою, вона вранці все одно прибігала до нас, дзвонила у двері і починала кричати ще з-за дверей "До каких пор ваша Наташа будет играть в кегли?".

Я давилася від сміху, бо це просто тато й мама, збираючись на роботу, швидко ходили по квартирі.

Розміри життєвого простору, звукоізоляція та й багато чого іншого були в тих "хрущівках" справжнім випробовуванням.

Я до сьогодні не уявляю, яким чином в нас якось на Василя, на Старий Новий рік, помістилося за святковим столом під тридцять чоловік? Як ми змогли спресовуватися молодіжною богемною компанією з десяток людей на кухні у 4 чи 5 квадратних метрів і хтось навіть танцював на табуретках?

Як на такій кухні перед нашим з чоловіком весіллям мама спекла за один вечір й половину ночі близько 15 тортів? Як взагалі жили молоді наші батьки, коли через їхню прохідну кімнату вночі постійно ходила бабуся і я шастала з якихось гульок? Як ці стелі у 2,5 метри дозволяли вільно дихати і яким дивом залишалася цілою люстра, що звисала прямо на голову?..

Мені, мінімум, дивно, коли я читаю ностальгійні й зворушливі враження про "хрущівки" чи комунальні квартири.

У "комуналках" взагалі часто вирувало пекло, коли люди кидали пачку солі у борщ сусіда, коли ставали ворогами з будь-якого незначного приводу, коли манікюрними ножицями стригли мілко своє довге волосся у кімнатні тапки, необачно залишені перед дверима…

Часом це було гірше в'язниці, бо звідти можна було колись врешті звільнитися, а з своєї законної кімнати – не завжди.

Ідеалізація "комуналок" - несправедлива річ, хіба що в мистецьких творах, але це хоча б зрозуміло.

Звичайно, були й інші варіанти співжиття, людські, мирні й гуманні. Проте все одно важко залишатися врівноваженою людиною, коли ти щоранку, все життя, витримуєш чергу в туалет чи у ванну кімнату.

Не було там чим захоплюватися, але ось спогадами про часи, коли всі були молодими, коли був затишок і відчуття безпеки, бо ти був дитиною, коли посміхалася бабуся, коли ще були поруч чи на відстані телефонного дзвінка мама й тато - так.

Проте до цього ніякі квадратні метри не мають відношення, це вже зовсім інша історія

Історія, яка є в кожної людини, незалежно від того, у яких умовах, тісних чи розкішних, вона виростала.