"Історична правда": короткий курс

За 10 років на «Історичній правді» вийшло більше 13 000 публікацій, майже 1000 істориків, політиків, письменників і публіцистів стали нашими авторами. Борис Джонсон і Віктор Ющенко, Сергій Плохій та Марія Матіос, Василь Стус та Юрій Смолич, Степан Бандера і Джон-Пол Химка, Вацлав Гавел та Оксана Забужко, Джеймс Мейс та Левко Лук'яненко

 

Наприкінці 2007 року я перебрався з Харкова до столиці. Бо мені страшенно цікаво було приєднатися до команди, яка створювала по бібісьовській франшизі проєкт "Великі Українці".

Вахтанг Кіпіані довго не розумів, хто це телефонує і навіщо, пару разів забував про домовлені зустрічі. Прийшлося "вмикати" зв'язки. Євген Захаров зателефонував Вахтангу і сказав якісь слова, які справили необхідне враження, і через півгодини ми зустрілися. Десь так все і починалося.

Поки ми редагували "Великих Українців", Вахтанг ділився мріями. "У мене є мрія!" - прям як у Наташи Королевської та Мартіна Лютера Кінга. Цією мрією був історичний глянець.

Таких часописів у всьому світі тисячі, тільки в сусідній Польщі – десь кільканадцять. І Вахтангу мріялося про такий в Україні.

Десь півтора роки ми ходили з цією ідеєю по різних потенційних інвесторах і партнерах, але з мінімальною користю. 2008 рік раптово перетворився на 2009 і весь бізнес "видихав" чергову світову фінансову кризу. Ніхто не горів бажанням вкладатися у потенційно неприбутковий проєкт.

Так поступово ми прийшли до думки, що замість глянцю можна спробувати зробити сайт.

Десь в той же ж момент Павло Солодько теж ходив з подібною ідеєю історичного сайту, і навіть встиг поговорити про цю ідею з Альоною Притулою. Влітку 2010 року ми вперше зустрілися втрьох у кав'ярні на розі Володимирської та Іринінської – історичніше нема куди.

Там ми уклали "пакт про співпрацю" та план перших публікацій.

Співзасновники проекту: Олександр Зінченко, Вахтанг Кіпіані, Павло Солодько
Співзасновники проекту: Олександр Зінченко, Вахтанг Кіпіані, Павло Солодько "і прімкнувший до них" Кирило Галушко у день третьої річниці заснування "Історичної правди"

У Істправди окрім трьох "тат" була ще і хрещена мати – Оля Гнатюк, яка тоді дуже допомогла майбутньому проєкту.

Леся Шовкун та Дмитро Лиховій підготували рубрику "Календар".

Тоді я написав кілька "лонгрідів", які не втратили актуальності і зараз. Першою моєю публікацією на сайті стала "Таємниця княжого тризуба. Що символізує наш герб". Там я спробував порівняти різні версії відповіді на це питання. Здається, вийшло пізнавально.

Тоді я багато експерементував із формою, і боюся, що той текст ані за обсягом, ані за форматом-стилістикою не взяли б до друку просто ніде більше.

Іще один експеримент (і це був другий мій текст на Історичній правді) – це розказати про археологічну пам'ятку у форматі репортажу: "Повітряна археологія: як я літав над улюбленим містом святого Володимира".

Для того, щоб його написати, я на годину винайняв літачок та власноруч зробив графічну реконструкцію княжого Білгороду.

Ну, і тут "Остапа понесло"! Один з наступних лонгрідів Павло з Вахтангом якийсь час просто боялися публікувати. Він відлежувався кілька місяців, його опублікували "від гріха подалі" на 1 квітня. Звичайно не тому, що головний редактор ІП народився у День дурня! )))

Просто в тексті я серед іншого спрогнозував, що у 2013 році нас очікує революція. Ну, і порозповідав трохи про іншу, як каже Михайло Винницький "історичну езотерику". Павло іронічно дав заголовок "Вплив Сонця на історію".

Найсмішніше в усій тій історії стало те, що прогноз з того тексту повністю справдився.

Єдине фото, де лише три співзасновники Історичної правди. 2018 рік
Єдине фото, де лише три співзасновники Історичної правди. 2018 рік

Взагалі, сама поява Історичної правди у 2010 році – було "нашою відповіддю Чемберлену". Тобто Януковичу. Тоді почалася зміна вектору національної політики пам'яті: влада повернулася до некритичної глорифікації радянського минулого. І це не могло нам подобатися. ІП стала одним з осередків громадянського спротиву.

Для нас з Вахтангом це не було роботою, ми не отримували грошей за публікації та редактуру. Ми були волонтерами ще тоді, коли це не було модно. Одну ставку фінансувала УП. І Павло працював таким собі мотором проєкту до 2014 року, коли його мобілізували до війська.

Бо після передбаченого у нашій публікації Майдану почалася російська військова агресія.

2014 став найуспішнішим роком, але і кризовим для Історичної правди. На тлі інформаційної війни ми мали шалену відвідуваність – у березні 2014 року ми спостерігали її пік: 1 000 000 унікальних користувачів. Але ми виявилися абсолютно не готові до того, що можемо залишитися без мотору.

Павла мобілізували, мене саме в той час запросив Володимир В'ятрович приєднатися до реформи Українського інституту національної пам'яті, а Вахтанг саме переймався запуском телевізійної "Історичної правди" на каналі ZIK.

Сайт через це певний час наповнювався дещо нерегулярно, і це нам не подобалося. Треба було щось робити.

В якості редактора-волонтера до нас тоді приєднався Ігор Бігун, який тоді працював у Центрі досліджень визвольного руху.

 
У 2011 році була заснована "Бібліотека Історичної правди". Першою книжкою бібліотеки стала "Година папуги. Українські сторінки Катині". На презентації одного з томів "Бібліотеки" у Харкові

Але це були напівміри. Ми розуміли, що потрібні стратегічні зміни: диверсифікація джерел фінансування, реєстрація громадської організації та формування повноцінної редакції.

Саме тоді Ігор Розкладай підключився до юридичного супроводу проєкту і ми заснували ГО.

У 2017 році я запропонував концепцію краудфандінгу "Закритися, чи змінитися?" і це дозволило нам зібрати більше мільйона гривень, які заклали фундамент майбітнього ендаументу та тепер є нашими заощадженнями на "чорний день".

Тоді ж наша редакція доповнилася новим учасником – приєднався Володимир Бірчак, історик та в нещодавньому минулому – заступник директора ГДА СБУ. У 2017 році Віталій Скальський з Інституту історії України НАНУ став куратором проєкту "Українська революція 1917-1921", а згодом – і черговим редактором сайту. А Ігоря Бігуна на певний час замінив Едуард Андрющенко.

 

Ітого. За 10 років існування "Історична правда" залишається найбільш популярним сайтом про українську історію з найбільшим архівом публікацій.

За 10 років на "Історичній правді" вийшло більше 13 000 публікацій, майже 1000 істориків, політиків, письменників і публіцистів стали нашими авторами. Борис Джонсон і Віктор Ющенко, Сергій Плохій та Марія Матіос, Василь Стус та Юрій Смолич, Степан Бандера і Джон-Пол Химка, Вацлав Гавел та Оксана Забужко, Джеймс Мейс та Левко Лук'яненко.

Найбільшу кількість текстів для ІП написав я: 102.

Привітати можна в рубриці "Допомогти "Історичній правді".

Богдан Червак: Андрій Мельник і масакра у Львові 1925 року

16 вересня 1925 року серед ночі озброєні кийками охоронці вривалися у тюремні камери, силоміць викидували на коридор в'язнів і там починали їх бити кийками. У камеру, де перебував Андрій Мельник, направили двох головорізів Бора і Стонжка, що мали садистські нахили.

Олексій Мустафін: Свідок Армагеддона

Навесні 1457 року до нашої ери в долині біля міста Мегіддо фараон Тутмос III Менхеперра – найбільший з найвідоміших нам завойовників в історії Давнього Єгипту – здобув найблискучішу свою перемогу. Цю битву вважають першою детальною описаною битвою в історії людства. І місцем останньої битви добра і зла, біблійним Армагеддоном.

Олексій Макеєв : Що таке свобода? Український переклад Берлінської промови

Цього тижня виголосив на запрошення Фонду Фрідріха Науманна ХІХ Берлінську промову про свободу. Це традиційний для Берліна захід, який відбувається прямо біля Бранденбурзьких воріт. Раніше в різні роки промовцями були, наприклад, премʼєри Естонії Кая Каллас, Нідерландів Марк Рютте, британський історик Тімоті Ґартон Еш чи колишній Федеральний президент Німеччини Йоахім Ґаук. Вперше – українець.

Антон Дробович: 10 принципів меморіалізації війни

Хоча повномасштабна війна за нашу незалежність і досі триває, проте громади, родини загиблих і суспільство загалом не відкладають справу увічнення пам'яті та збереження правди про її перебіг до закінчення бойових дій. Для багатьох це можливість зберегти гідність людей і єдиний доступний спосіб установити соціальну й історичну справедливість.