Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Івана Кудрі». Зворотна п’ята.

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Тролейбус номер 15 після площі Лесі Українки проїжджав повз довгий будинок, у якому в різні роки містилися меблевий магазин, магазин спортивних товарів. Далі по маршруту була Кругла башта - башта Васильківського укріплення Київської фортеці, яку зараз перетворили у комплекс ресторанів, кафе та офісів.

І якраз коло Круглої Башти була одна зупинка, яку несправедливо забуто.

Така неувага пов'язана із тим, що вона була безіменна. Подібні зупинки називалися "на вимогу", "по требованию".

Не знаю, для чого зробили коло Круглої башти цю зупинку, але часом, якщо ти терміново щось згадував і треба було повернутися назад, то це було справді зручно.

Між безіменною зупинкою на вимогу і зупинкою "вулиця Івана Кудрі" втулилося популярне кафе "Евріка".

Саме в кафе "Евріка", також у кафе "Чай. Кава" на Хрещатику, про який я вже згадувала і який в народі називався "Чайник", у 1960-тих рр. відбувалися концерти біт-груп, по сучасному, рок-груп, на які були, зрозуміло, страшенні аншлаги.

Проте на межі шестидесятих-сімдесятих у СРСР почали поступово глушити паростки, які ледь попроростали під час так званої "хрущовської відлиги", закручування гайок розпочалося після придушення Празької весни.

І тому ці біт-групи (рок-групи) почали витісняти з кафе, вишів, гуртожитків, а потім й забороняти.

Я пам'ятаю "Евріку" вже таким типовим радянським кафе, де часто відзначали ювілеї, весілля та інші урочисті події – дозволяв просторий зал.

Якось я там гуляла на весіллі в друзів.

І що цікаво, я зовсім не пам'ятаю якихось особливих історій чи пригод з того свята, але дуже добре пам'ятаю босоніжки, в яких я там витанцьовувала.

Розуміючи, що всьому свій час і нагода, але й досі мені важко уявити, як можна було вИходити, натанцюватися і потім ще й їхати додому у босоніжках із 12-ти сантиметровим тоненьким каблуком.

Босоніжки були чорного кольору, лаковані, з натуральної шкіри, і складалися виключно із тоненьких перехресних смужок. Ну, й плюс згадані 12 сантиметрів.

Не знаю, де мама їх дістала, вони були розкішними.

На ті часи хороше взуття купити було практично неможливо. Ну, щоб отак піти й купити.

Воно продавалося з-під прилавку, по блату, здобувалося у боротьбі в кілометрових чергах, деяким щасливчикам привозили його з-за кордону родичі чи знайомі, його продавали фарцовщики, спекулянти та інший нетрудовий елемент за перевищеними цінами.

У чергах за взуттям тобі малювали на долоні кульковою ручкою номер черги і ти міг навіть піти щось перекусити неподалік чи збігати подзвонити в телефон-автомат у справах, а черга ще тягнулася і тягнулася.

До того ж, взуття ще й не завжди виходило приміряти.

Тоді пара твого розміру просто вихоплювалася із рук продавчині, коли тебе притискали щільно до прилавка, ти швиденько платив за неї, щоб інші не вихопили, а якщо вже вдома черевички чи чоботи виявлялися завузькими чи малуватими, то вже була твоя проблема.

Хоча ця проблема вирішувалася миттєво - якщо взуття було імпортним, його "відривали" з руками й ногами колеги по роботі, чи знайомі.

Вже на початку "перебудовних" часів взуття привозили в конкретні трудові колективи і це називалося "обслуговуванням".

Якось дійшло подібне обслуговування й до Гідрометцентру, де я на той час працювала.

Виявилося воно дуже своєрідним.

Ми витягали спеціальні талончики, за якими тобі припадала якась пара взуття, будь-яка.

Чи тобі були потрібні чоботи, черевики, ботики чи босоніжки – це не мало ніякого значення, якщо ти витягав талончик з чобітьми, то й брав ті чоботи.

Причому, це міг бути будь-який розмір.

Тобі потрібні були чоботи 40 розміру, але за талончиком припадали босоніжки на височезних підборах 35 розміру, ще й жахливого рожевого кольору – ну що ж? треба було все одно брати.

І потім робочий колектив увесь день гудів, як вулик, міняючись потрібним взуттям чи видзвонюючи родичів і друзів, яким треба було те, що тобі дісталося, але ніяким чином не підходило.

Про оці взуттєві принизливі битви та неймовірні історії я пригадала, коли кілька років тому сиділа на чудовій оксамитовій кушетці взуттєвого магазину в Парижі.

Магазин нагадував якийсь стильний салон, чистий, світлий, у пастельних кольорах, я попивала запропоновану люб'язною дівчиною-продавчинею каву, вона сиділа коло мене навпочіпки і допомагала з приміркою.

Коло мене, на красивому килимку віялом лежали три коробки із виставленим однаковим взуттям – мого розміру, на розмір менше та на розмір більше, щоб я прийняла правильне рішення.

Я походжала у цих чудових туфлях перед дзеркалом, придивлялася, ставала на носочок, на п'ятку, прислухалася, чи мені зручно.

І цей процес абсолютно щиро проживала разом зі мною продавчиня.

Зрозуміло, що вона так себе поводила з кожним покупцем, потенційним чи реальним, але й зрозуміло було одразу, що таке – професійність і людина на своєму місці.

Додало позитивної атмосфери те, що дівчина-консультантка виявилася з України.

Між іншим, якщо чесно, я після того паризького магазину жодного разу не зустріла подібного обслуговування.

Тоді я купила ті туфлі і до них підібрала сумку. Це коштувало чималих грошей, проте я жодного разу не пошкодувала.

У мене збереглась фотографія, зроблена одразу після покупок, де я сиджу на сходах паризької Опери, щаслива, із двома торбами – із новим взуттям та новою сумкою.

Про подібний сервіс в описувані часи ніхто в нас і не мріяв, та й уяви ми не мали, бо просто купити хороше взуття вже виявлялося неабиким таланОм.

Спідницю, блузку, сукню врешті решт можна було пошити, а ось класне взуття вже такого способу не знало.

Між іншим, декотрі нечисленні майстерні шили взуття і я навіть колись замовила щось типу мокасинів, але якось не хочеться про них розказувати, пригадуючи кількість пластиру, який я використала на натерті місця.

Взуття, звичайно ж, як завжди все дефіцитне, "викидали" час від часу.

Усі радянські громадяни, особливо жінки мого покоління, а також трохи старші та трохи молодші, можуть безкінечно розказувати про кожну пару свого взуття від дитячих років до вже дорослого віку.

Для мене епохальними було кілька пар взуття, яке я пам'ятаю і яке сприймається не як щось матеріальне, а як відправна точка хороших чи цікавих спогадів.

На Новий рік під ялинку клали подарунки і десь у п'ятому класі я витягла з-під ялинки чудові світло-сірі черевички, прикрашені декоративною строчкою.

І скільки б я не пригадувала дитячих домашніх Нових років, чомусь саме цей в моїй пам'яті найяскравіший, коли мама й тато – молоді, усміхнені, стоять разом, я взула ці черевички, вони мені виявилися – якраз, я ходжу по квартирі, бабуся сидить у кріслі зі своєю вічною вишивкою.

А ще пахло ялинкою, яку нам поштою присилали знайомі з Карпат, на ялинці виблискували іграшки, з вати робили гірлянди, висіли справжні цукерки, які я під'їдала ночами, коли ніхто не бачив - я витягала цукерку, а обгортку залишала, ніби там ще є цукерка.

Ну, й дуже хотілося пошвидше весни, коли вже можна було носити ці світло-сірі черевички. Хоча тоді черевики взимку практикувалися, але вже в дорослішому віці, адже з чоботами було сутужно.

Перші мої чоботи були шикарними.

Бо тоді чоботи взагалі були рідкістю і є, наприклад, фотографія з дня народження моєї подруги, де я стою у теплих рейтузах і справді у черевичках. А день народження подруги припадав, між іншим, на лютий місяць.

Так ось.

Ті перші чоботи були шкіряні, високі, світло-рудого кольору. Класні були чоботи, проте з одним "але".

Від низу аж до кінця їх треба було повністю шнурувати. Ну, й розшнуровувати відповідно.

Тому це, мабуть, єдині були мої чоботи, яким я дуже раділа, але старалася одягати якомога рідше. Хіба що в гості.

Проте, якщо я вже в них йшла, то уявляла себе чомусь французькою актрисою Мірей Дарк.

У мене була міні-спідничка в темно-зелену клітинку, з двома зустрічними складками спереду, яка мені страшенно подобалася.

Я її пошила сама.

Повинна сказати, що до шиття у мене не лежали ані душа, ані руки, проте все ж на уроках домашнього господарства якимось дивом, під керівництвом вчительки та контролем мами, я все ж здійснила цей подвиг – перший і останній.

І коли я одягала цю темно-зелену спідничку, а до неї світло-руді високі чоботи на шнурівках, ким ще я могла бути, як не француженкою Мірей Дарк?

Мені завжди подобалися кіногероїні стильного типу, бо, наприклад, знаменита Анжеліка, актриса Мішель Мерсьє, на мене в якості кумира не справляла жодного враження.

Червоні замшеві туфлі залишили такий слід у моєму взуттєвому відділі пам'яті, що я практично все життя періодично купую собі червоне замшеве взуття.

Саме під них я одягнула свої перші справжні тонесенькі колготки, які коштували 7 карбованців 70 копійок, а це були немалі гроші.

Я спеціально в неділю вийшла на вулицю прогулятися, без жодного приводу.

Ходила до зупинки і назад разів чотири, ніхто не звертав увагу на дівчинку у червоних туфлях і тонких імпортних колготках, але я все одно була дуже задоволена собою.

І коли я вже завертала у двір, за ногу зачепився підлий кущ, який не порвав, але зробив мені стрілку на колготках.

Моє горе розрадила мама, яка відвезла колготки на вулицю Червоноармійську (тепер Велика Васильківська), де поруч кінотеатру "Київ" знаходилась невелика майстерня, яка була дуже відомою і популярною серед київських дівчат й жінок.

Там ремонтували колготки, підтягували стрілки тощо.

Цю невезучу стрілку підтягнули, колготки були знову, як нові.

Між іншим, через високу вартість ходили у народі численні рецепти зміцнення цієї делікатної частини гардеробу. Однією з найхимерніших порад була класти колготки в морозильну камеру – тоді вони будуть міцними і не будуть швидко рватися.

Я такими експериментами не скористалася, але в мене були знайомі, які клялися, що це дуже-дуже допомагає.

Ніколи мені не забути босоніжки, які я одягнула на випускний вечір у школі.

Дістали їх, як завжди, через якийсь неймовірний блат.

Білого кольору, лаковані, з купою декоративних ремінців, з висотою підбору 13 см.

Я не знаю, як можна було в них ходити, танцювати, бігати й підбігати, потім ще й ходити по траві…

Зараз я б у таких босоніжках хіба що постояла б, та й то – тримаючись за стінку чи чоловікову руку.

І хоча ці босоніжки одразу після випускного пішли іншій власниці, я їх дуже добре пам'ятаю.

Як і наш прекрасний випускний шкільний вечір.

Ми, на щастя, а, точніше, наші батьки не замовляли якихось там кораблів на Дніпрі, а після шкільних урочистостей поїхали до нашого однокласника.

Він з батьками жив у своєму будинку, в приватному секторі на Нивках.

І його мама придумала геніальний хід.

Ми, тобто, випускники, гуляли в саду, де все вже було підготовлене, а наші батьки – за накритими столами в будинку.

Ми були ніби й самі, проте все ж під невидимим контролем.

Алла Юліанівна, мама однокласника, потім розказувала, що в другій половині ночі деякі батьки поривались з нами об'єднатися, але вона непорушно стала в дверях і жартами та вмілими розмовами оберігала нашу приватність.

І лише вранці, коли зійшло сонце, вона їх випустила до нас, батьки організували невеличкий салют (де вони на той час його роздобули?) на честь дівчаток-випускниць і кожна з нас отримала чудову троянду з їхнього саду.

І пам'ятаю, як ми з батьками потім їхали раннім метро додому, навкруги було порожньо, я тримала в руках троянду, у торбочці - білі лаковані босоніжки, які я поміняла на зручні "балетки", поруч сиділи напівсонні мама й тато і той момент завжди у мене в пам'яті, як щось хороше-прехороше.

Алла Юліанівна, яка нам це організувала, була неймовірно харизматичною та яскравою жінкою.

З польського високого роду, завжди з ідеальною українською мовою, вишукана, шляхетна, добра, завжди сучасна і з фантастичним умінням розказувати свої життєві історії.

Можна собі уявити, якою була ця людина, якою була до неї довіра, якщо я, коли почала курити, їздила до них аж на Нивки. Ми з Аллою Юліанівною та її мамою, бабунею однокласника, пили собі каву чи чай, гомоніли, курили і я їхала назад, додому чи далі на гульки.

Я знала, що ніхто мене не засудить і ніколи, ні за яких обставин не здасть батькам.

Адже легалізація цієї звички загрожувала мені персональними жорсткими санкціями з боку батьків і суспільним осудженням.

А взагалі мами друзів для мене – особлива каста.

Це якась така особлива категорія людей в твоєму житті, бо ти всіх їх пам'ятаєш, як якесь свято.

Бо ти ходив на день народження до друзів і мами друзів тобі посміхалися і дивилися на тебе з такою ж любов'ю, як вдома.

І коли ти ночував у друзів, а потім вранці ви разом їхали в школу, та мама давала вам обом однакові бутерброди і здоровенні яблука.

А мама друга змушувала однаково і тебе, і друга говорити за столом тости англійською мовою, а ви, малі дурники, сміялися і залазили під стіл, щоб не говорити, бо соромилися.

І мама подруги вже зараз, старенька, тихо жаліється тобі на одну свою неміч, про яку своїм не хоче казати. І ти перебираєш Гугл, і разом знаходите те, що треба. І воно виявляється - нічого страшного і ви тихо смієтеся.

І з мамою іншою співаєте на кухні.

А одна колись казала, якщо Наталочка там буде, то й тебе відпущу на природу з ночівлею.

А з іншою можна було накуритися, наговоритися, довірити таємниці, і ти знав, що тебе ніколи, за жодних умов, не продадуть.

А одну не бачила вже багато років, а при зустрічі вона каже - у мене все життя перед очима, як ти тоді й тоді танцювала гарно.

І всі вони обов'язково тебе й досі називають Талочка або Наталочка. Ну, як тоді.

Коли вони були всі такі молоді і красиві, і на каблуках, і з зачісками, і з стрижками, і стильні, і з характером, і з дульками на голові, і у фартухах, але обов'язково всі смачно готували, пекли, подавали, хтось був леді, хтось звичайна господиня, але тобі коло них було однаково тепло, як в пелені. Затишно.

Бо це все були мами. Не важливо, що не твої. Ти був другом їхньої дитини і цієї їхньої любові вистачало й на тебе.

Зараз їх меншає, бо їхній вік стає поважнішим і поважнішим. І коли ти їх бачиш, говориш трохи з ними, чи так, чи по телефону, то вони обов'язково згадають тебе або з дитинства, або з юності. І завжди якось так щиро, з смішними деталями, тепло і з тією ж таки простою любов'ю.

І приходить й наша пора повернути їм хоча б частину того давнього та й теперішнього тепла.

Бо якщо ти не встиг віддати щось своїй мамі, якраз можна віддати мамам друзів. Бо лише вони пам'ятають тебе малим, щирим, перспективним, безпосереднім, веселим і милим. І вони й досі вірять в тебе, як вірила своя мама.

І бажано встигнути, не відкладати. Бо якогось дня можна почути в трубці чи прочитати, що когось не стало.

Мами друзів - особливі люди.

А ще на тому випускному вечорі все ж був з нами один дорослий – наш вчитель історії, Максим Петрович.

Він прийшов до нас у старших класах одразу після закінчення університету, йому було 22 роки і Максимом Петровичем він виглядав дуже умовно.

Проте в нього була борода й окуляри і це додавало йому солідності.

У радянські часи бути вчителем історії і подавати так предмет і так себе подавати, щоб твої учні запросили тебе на свій випускний – це треба бути неабиякою особистістю.

Розумною, чесною, без панібратства, фальші. Справжньою.

Він розказував історію дуже цікаво, але й почуття гумору так високо цінував, що колись за мій вдалий жарт посеред уроку (а ми були ще ті язикаті хвеськи у 16 років) просто поставив мені "п'ятірку" у журнал.

І, якщо чесно, це мотивувало вчити предмет більше, аніж звичайний обов'язок.

Максим Петрович якось сильно відзначився на нашому шкільному вечорі.

Поставили самодіяльний спектакль, американську п'єсу про стражденне життя американських чорношкірих громадян.

Бо за часів Радянського Союзу чорношкірим американським громадянам було дозволено виключно страждати та зазнавати утисків від підступних білошкірих капіталістів.

І найупослідженнішого чорношкірого нещасливця грав Коля Шинкаренко, на клас молодший мого.

Тоді було сутужно із гримом та косметикою і бідного Колю намазали якоюсь жахливою чи то ваксою, чи то гуашшю.

Спектакль одразу опинився під загрозою зриву, як тільки Коля вийшов на сцену і страшно зблиснув білками очей на чорнющому обличчі.

Усі реготали, стогнали, валялися, плескали в долоні від сміху і через цей шум самодіяльні артисти змушені були призупинити постановку, хоча й самі ледь стримували сміх.

Насилу шум улігся, вчителі на нас зашикали, замахали руками, Коля знову зробив крок уперед, щоб сказати першу фразу, протестуючи проти утисків підлих капіталістів-расистів, аж ось ми почули голосне схлипування-регіт.

Максим Петрович сидів у кінці зали під колоною, зігнувся дугою, трясся від сміху і вже просто плакав, навіть не витираючи сльози.

Це викликало черговий приступ сміху, зал вже просто гойдався, а артисти на сцені навіть і не стримувалися.

І тут ми стали свідками вкрай непедагогічного випадку.

Завуч підійшла до Максима Петровича, щось дуже суворо йому сказала і на наших очах практично вивела його із залу. Як школяра. Як когось із нас.

Ми принишкли, але за мить почали реготати, бо з-за зачинених дверей, куди повели нашого вчителя історії, ми знову почули віддалене "ііііііі".

Як можна було не любити такого вчителя?

Максим Петрович на тому незабутньому випускному шкільному вечорі дурів разом з нами, веселив нас, вдавав п'яного, осідлав милого ердельтер'єра, собаку господарів, і співав на ньому пісню "умчи меня олень в свою страну олению".

Або, коли хтось до нього наближався, то падав на траву і казав "disappear! disappear! (щезни) Іх бін трава!", а ми все сприймали за чисту монету і захоплено реготали.

Ми з ним і досі дружимо, переписуємося у соцмережах і його авторитет, розум, почуття гумору, слово та думка й досі для мене – особливі.

Коли я зараз чую, які кошти, які зусилля докладають сучасні батьки, щоб відзначити шкільний випуск своїх дітей, які ресторани замовляються, які сукні купуються і які коштовні подарунки готуються вчителям, мене це дивує.

Наша класний керівник, Інна Олександрівна, ледь не згоріла від сорому, коли батьки вирішили подарувати їй квіти та пляшечку французьких парфумів.

Пляшечка парфумів Climat коштувала тоді 30 карбованців. Тобто, це десь виходило трохи більше одного карбованця з "учнівської одиниці", що навіть на ті часи було смішною сумою. Проте все ж репутація мала вагу і від парфумів Інна Олександрівна делікатно відмовилася.

Страшенно шкода, що в мене немає жодної фотографії з нашого випускного.

У наш час це неможливо уявити, а тоді лише брат нашої однокласниці фотографував нас, проте потім плівка десь загубилася…

Фотографій не лишилося, але лишилися найкращі спогади нашого незабутнього випускного вечора.

Щирого, веселого і романтичного. Нормального.

Юного.

…У студентські роки взуття у мене побільшало, проте не аж так, як зараз.

Кожну нову пару пам'ятаю і та пара може багато чого розповісти – звідки вона взялася, які зв'язки використовував тато, щоб дитина отримала чорні чоботи із шкіри тонесенької, майже лайкової, які черги вистоювала мама, як нам писали номерок на долоні – порядковий номер черги, скільки кілометрів була черга, емоційне спілкування у тих чергах, крики, сміх, благання і цементна стійкість жінок, які не пропускали поза чергою хитрих "зайців".

Із подібного типу жінок можна без спеціальної підготовки формувати загони з охорони державного кордону – толку буде більше, ніж від юних солдатів-новачків.

До речі, пізніше таких жінок я бачила на мітингах певних політичних сил – їхній стійкості та вірності може позаздрити будь-яка політична партія.

Вони до сьогодні люблять мохерові берети, величезні норкові шапки, шиті пальто з хутряним комірцем ще з тих часів, дерматинову сумки і завжди підфарбовані червоною помадою губи.

У той період я вперше і востаннє потрапила на радянську торговельну базу, звідки розподілялось імпортне взуття.

По дзвінку від тата, точніше, якогось його знайомого, я пройшла через прохідну, потім – довгими коридорами і нарешті потрапила в кімнату до умовної Галини Петрівни.

Вона, сувора й непривітна, ледь привіталася, я боялася її страшенно, потім кудись вона подзвонила, принесли дві! коробки із чобітьми.

Я поміряла взуття якось вже навпочіпки, коло її столу, почувала себе страшенно некомфортно, вибрала між темно-зеленими і чорними, звичайно, чорні чоботи з хутряною оторочкою.

Галина Петрівна сказала похмуро і коротко "125 карбованців", я дістала з гаманця гроші й дала їй 150 карбованців.

Вона не змінила ні на грам ділового і суворого вигляду, сказала "покладіть те, що Ви дістали, назад", тобто, порушила прийнятний радянський етикет брати за подібні послуги "комісійні", я перелякалась ще більше, віддала їй 125 карбованців, вона дала мені якусь квитанцію, я подякувала і чкурнула якнайскоріше з приміщення.

Галина Петрівна своє безцінне місце роботи ставила значно вище, ніж якісь там примітивні хабарі – я це зрозуміла, коли вже опинилась на вулиці, на свіжому повітрі.

Можливо, я часом забагато пишу про речі матеріальні, про дефіцит, про взуття, постільну білизну, посуд чи одежу.

І може скластися враження, що ми лише цим і жили, занедбуючи життя нематеріальне, культурне й духовне. Звичайно ж, ні, навіть скоріше, навпаки, принаймні з моїм дружнім та родинним оточенням було все нормально.

Проте через цю матеріальну призму, сподіваюсь, видно й зрозуміло, як звичайній людині на ті часи було непросто, а часто й огидно, розмінювати свою гідність на черги, приниження й марнування часу.

Адже необхідні для нормального життя речі треба було здобувати, обмеження та пусті полиці магазинів існували для більшості населення, проте не для номенклатури, купки вищих та нижчих партійців і бюрократів, що користувалися спецобслуговуванням та пільгами.

Уся система була влаштована так, щоб людина думала, що вона завжди комусь зобов'язана, що необхідні чи потрібні життєві речі з'являються, як чиясь милість, такий своєрідний варіант рабства.

І неймовірно, що ще й сьогодні багато людей сумують за тими часами, коли не ти обирав чи вибирав, а хтось вирішував, чого ти потребуєш і скільки.

Ніби ти – мала нетямуща дитина, неповносправна людина чи безправний раб.

У моїй родині всі ці кудрі, щорси, "дєдушкі лєніни", усі надміру нав'язані постаті чужої сусідньої культури займали належне їм місце.

Своя культура, традиції, письменники, історичні герої були першими і головними.

Але як тільки ти потрапляв за межі свого дому, ти опинявся ніби в чужому світі.

І коли я ще була меншою, то іноді соромилася свого, рідного.

Ніколи мені не забути однієї історії.

Якось, ще підлітком, я гуляла у дворі, щось забула в квартирі, підійшла під будинок і хотіла покликати татка, щоб він мені щось скинув, м'яч чи що.

Але раптом стало мені соромно за унікальне слово "татко", яке в Києві тоді рідко можна було почути і стала горлати "папа".

Я до сьогодні пам'ятаю, як мені пекло горло оте "папа"...

Тато вийшов на звук рідного тембру, спитав: "чого ти кричиш? мама ще на роботі!".

Тобто, йому в голову не могло прийти, що я кличу його якось інакше.

Я ще була відносно малою, але з того часу зрозуміла - як противно не бути собою і як може бути гидко, коли ти здійснюєш навіть такі маленькі зради.

Після тої балконної історії татко ніколи не був для мене кимось іншим, аніж татком.

Згадуючи ті часи, мені на думку часто приходять слова Івана Макаровича Гончара, нашого геніального скульптора, художника, етнографа, колекціонера, людину, яка об'єднувала тоді навколо себе все українське, красиве й високе. Та й досі його ім'я служить цій місії.

Батьки товаришували з Іваном Макаровичем, навіть колись їздили разом в етно-експедицію. А через багато років я дізналася, що мій чоловік, коли ще був значно молодшим, разом із друзями чергував уночі коло хати-музею Івана Гончара, в садку, щоб охороняти його скульптури, які підступно нищили кадебісти.

Проте нічого їм не вдалося.

Музей Гончара й досі наповнює нас світлом і теплом, міцно тримає зв'язок поколінь, береже справжню українську культуру.

"Прийду я з міста в свою рідну хату-музей — і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об'їдають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі" — так писав Іван Гончар у своєму щоденнику в 1969 році…