Тролейбус номер 15. Зупинка «Вулиця Щорса». Зворотна третя

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Наші вулиці та зупинки часто носять імена героїчні й відомі.

Вони нагадують про видатну історичну подію, іноді вказують на різні професії, особливо в давнину, коли ремісничі осередки залишали по собі слід кожум'яками, різницькими, рибальськими, гончарами, ковалівками, тощо.

Іноді вулиці, площі чи зупинки мають пафосні назви, величні та масштабні.

Приємно тішать око милі назви, як наприклад, вулиця Вінні-Пуха, польською Kubusia Puhatka, яка, щоправда, розташувалась у Варшаві чи вулиці Ясна, Трависта, Корінна, Квітова, що у Львові, чи вулиці Ананасна та Кукурузна, що в Києві. Я, наприклад, поняття не мала, що вони в нас є.

І як важливо з тактом та розумінням добирати назви, попередньо вивчаючи історію героя чи самої вулиці.

Адже іноді невідповідність величних назв обдертим та занедбаним носіям-вулицям викликає жаль та насмішку.

Пам'ятаю, як колись промелькнув у вікні автомобіля обабіч мальовничої траси, якою я колись мандрувала, занедбаний перехняблений сарай із тріснутими вікнами та похиленим парканом, де під дахом гордо висіла полущена вивіска "Готель "Paradise"".

…Наша вулиця Щорса (теперішня Євгена Коновальця) має сусідів - приємне товариство. Адже належить до місцевостей Нова Забудова, Черепанова гора.

До неї притуляються вулиці Літня, Василя Тютюнника та Предславинська. Сама вулиця простягнулася від Великої Васильківської до Михайла Задніпровського та Новогоспітальної.

Словом, притомні доречні назви зусібіч.

Проте часто буденні справи приводять нас до зупинок, імена чи явища яких ми сприймаємо автоматично.

А людські асоціації дуже тривкі, адже будь-яка подія чи випадок завжди нагадуватимуть ці назви.

Колись неподалік зупинки "Вулиці Щорса" була аптека.

Для більшості людей аптеки асоціюються із чистотою, точністю, порядком і привітними охайними елегантними жінками в білих халатах, тобто, це – місце, якому довіряють, де порадять і де завжди прийдуть на допомогу.

Якось я їхала з Бессарабки додому і вже на наступній зупинці зрозуміла, що мені негайно треба в туалет.

Було якраз спекотно, випила багато води, ще й додала каву, потім знову якийсь лимонад, словом, ситуація ставала критичною.

Оскільки тоді все було дефіцитом, а громадські вбиральні особливо, то я все ж вирішила терпіти.

Проте через ще одну зупинку зрозуміла, що може статися непоправне й страшне.

Я вискочила на зупинці і погнала в найближчу аптеку. Це місце явно тягнуло на рятувальний жилет у моїй ситуації.

За склом сиділа жінка поважного віку, з гарною зачіскою, красивими сережками, із червоною губною помадою, у білесенькому накрохмаленому халаті.

В аптеці з величезними вікнами було світло, тихо, прохолодно і спокійно.

Я нахилилася до віконця і максимально делікатно пояснила свою ситуацію, сказала, що поруч немає жодних можливих місць, де я б змогла вирішити цю проблему, що таке моє прохання – це крайній випадок і тому я буду дуже вдячна, якщо вона пустить мене на хвилинку в їхній туалет.

Аптекарка як дивилася на залите сонцем велике вікно, так і продовжувала туди дивитися. Лише червона губна помада ворухнулася і звідти випурхнуло коротке, як сонячний зайчик - "туалет только для сотрудников".

Я сказала, що, звичайно, я це розумію, і якби не ось така критична ситуація, мені б ніколи в голову не прийшло звертатися в таке поважне й особливе місце з таким проханням.

Тут вона вже перевела на мене очі й ще раз із такою ж спокійною та дещо відстороненою інтонацією знову сказала - "туалет только для сотрудников".

Я була вже на грані катастрофи.

Трохи ближче нахилившись до віконця, сказала, ледь не зі сльозами на очах, що мені дуже треба, що через певні особливості та проблеми із нирками, які я тоді мала, мені дуже важко й боляче терпіти, що мені просто погано і тому чи не можна зробити один виняток.

Вона спокійно на мене й далі дивилася, навіть на обличчі ворухнулося якесь зацікавлення, проте її постава, голос і вигляд були твердими, впевненими й незворушними.

Червона помада ворухнулася втретє і звідти знову я почула оте "туалет только для сотрудников".

Вона навіть не дратувалась, не підвищувала голос і не казала "женщина, я же Вам уже сказала", вона просто розглядала мене, як якусь комашку, можливо навіть, як сонячного зайчика, що випадково залетіли в цю оазу чистоти, спокою, охайних полиць, червоної помади і білосніжного халату.

…Я не пам'ятаю, як я доїхала додому, як вилетіла на наш 5 поверх, пам'ятаю лише, що потім сиділа на кухні, викурила з півпачки цигарок і довго-довго дивилася у залите сонцем вікно, по якому від вікон будинку навпроти стрибали сонячні зайчики.

Мені до сьогодні шкода, що яскрава червона помада, охайна аптека з сліпучими білими кахлями, по яких скачуть сонячні зайчики і Микола Щорс викликають такі, м'яко кажучи, некомфортні, делікатного характеру, асоціації.

Взагалі, проблема туалетів, а точніше, їхньої відсутності – одна з найактуальніших для цивілізованої людини, коли людину припирає.

Хоча зараз їх значно побільшало - і кількісно, й якісно - проте часом хочеться, ледь зайшовши в громадську вбиральню, одразу звідти вилетіти, але все ж порівнювати із тими часами вже некоректно.

Якщо ми вже торкнулися такої життєво важливої теми, то не можу не згадати про один унікальний київський музей.

До речі, він розташований досить недалеко від вулиці Коновальця, тодішньої Щорса, унікальний приватний музей - Музей історії туалету, який відкрили в 2007 р.

Музей входить у десятку найпопулярніших та найцікавіших музеїв усієї України, перебуває серед частини комплексу оборонних споруд "Київська фортеця".

Хронологія експонатів йде за історією розвитку людини – від первісних часів, через середньовіччя, епоху Відродження до сучасних предметів цього делікатного характеру.

Тут можна побачити кам'яне туалетне сидіння із шотландського прадавнього села, змивний туалет часів індської цивілізації, китайський звичний стародавній пісуар і навіть дерев'яний туалет з єгипетської гробниці.

З античних часів можна довідатися про тодішню каналізацію, спеціальні туалети для вельмож, туалетне середньовіччя розкаже про давні нічні горщики, зімітує брудні вулиці, на які просто з вікон виливали вміст горщиків і професійні обов'язки спеціальної людини-туалету.

Неймовірно цінним предметом представлена епоха Відродження – змивний туалет, створений за кресленнями Леонардо да Вінчі.

Від 17 до 20 сторіччя йдуть шеренги горщиків, колекція нічних ваз, стільців-туалетів, тюремних, транспортних і корабельних предків сучасного порцелянового трону.

Особлива гордість музею – польовий туалет часів Першої світової війни, вікторіанська ваза, німецьке портативне біде, дитячий горщик із дзвіночком з Уельсу тощо.

21 сторіччя демонструє розмальовані унітази, пісуар-гільйотину, туалети з ознаками художньої цінності.

У музеї можна також дізнатися, коли і як з'явилися мило, зубна паста, туалетний папір.

Особлива гордість Музею – "Найбільша колекція сувенірних унітазів у світі", яка отримала сертифікат Книги рекордів Гінессу.

Взагалі, Музей історії туалету – перший та єдиний музей у Східній Європі, що розповідає та демонструє розвиток туалетної культури, яка розвивалася разом із іншими людськими потребами.

Про все це розповідає Вікіпедія, проте найкраще безпосередньо відвідати музей, враховуючи теперішні скрутні часи, особливо для музейників, і дізнатися, а який же туалет в самому приміщенні і чи пускають туди усіх, хто цього потребує, незалежно від наявності вхідного квитка.

Якщо, звичайно, сам музей включно з туалетом не на карантині.

Я вже згадувала в одній із "зупинок тролейбусу номер 15" про туалет позаду метро "Хрещатик".

Там збиралися фарцовщики і також це було місцем зустрічей тодішньої київської гей-тусовки, яка не мала змоги відкрито спілкуватися.

За подібні зв'язки і навіть підозру в гомосексуалізмі могли ув'язнити чи направити на примусове психічне лікування.

Цікаво, що в 20-ті рр.. минулого сторіччя офіційна радянська медицина гомосексуальність не кваліфікувала, як злочин, а лише як хворобу, що важко лікується або не лікується взагалі.

У 1926 р. на запрошення керівництва СРСР країну відвідав Магнус Гіршфельд, гей і засновник Всесвітньої ліги сексуальних реформ і в 1928 р. на копенгагенському конгресі Institut für Sexualwissenschaft саме СРСР згадувався, як один із найкращих зразків секс-терпимості.

Проте вже 7 березня 1934 р. видається закон, згідно з яким мужолозтво кваліфікується як кримінальний злочин у всіх республіках СРСР. Термін покарання - 5 років.

Україна скасувала цю кримінальну відповідальність майже одразу після референдуму за проголошення незалежності – 16 грудня 1991 року.

…Громадські вбиральні моїх шкільних та студентських часів були жахливими – бруд, сморід, часто скручені крани, дірки у підлозі чи з цементними підставками для ніг, відсутність перегородок або такі напівперегородки, висотою до пояса стоячої людини.

Моя близька подруга й однокласниця недавно згадувала, яку її вразив туалет у тодішньому музеї Леніна – теперішньому Київському міському будинку вчителя, де в 1917 р. розташовувалась Центральна Рада.

Нас приймали в піонери і ця процедура була для нас небуденною, ми хвилювались і все навколо було незвичним.

Але подруга згадує, що відвідини туалету музею Леніна справили на неї значно сильніше враження, аніж уся урочиста церемонія.

Я, чесно кажучи, не пам'ятаю його, проте зрозуміло, що туалет музею Леніна був тоді на висоті.

Подруга також ще пригадувала, що її мама, лікарка, завжди радила в разі потреби шукати найближчу поліклініку – там туалети точно були.

Пригадую, яке шокуюче враження справив туалет з напівперегородками, тобто, лише до пояса, в одному з київських театрів на мою знайому, яка приїхала з Швейцарії.

Вони з подругою пішли на виставу, звичайно, зайшли в туалет.

Вона потім розказувала, що це стало для неї потрясінням.

Робити свою справу все одно доводилося і було дуже смішно, коли вона присівши, потім встала, випрямилася і буквально ніс до носа опинилася з якоюсь незнайомою жінкою, яка також випросталася.

Це виглядало так абсурдно, що на неї напала істерика і вона, регочучи, у зігнутому стані виповзала з туалету.

І ще її дуже вразило, що знайомі жінки, які разом прийшли в театр, сиділи за тими перегородками, голосно перемовлялися через кілька кабінок, не зважаючи на інших присутніх.

Звичайно, туалети в театрі були чистішими, ніж міські громадські. Проте громадських туалетів, окрім хрещатицького, я й не пригадую.

Були кілька по місту в парках, але туди я боялася заходити навіть серед білого дня.

Тоді далеко не у всіх кафе, їдальнях були туалети, ти свої проблеми повинен був вирішувати сам.

Про туалетний папір я вже якось згадувала.

Це був страшенний дефіцит, дістати його було важко і якщо комусь щастило, він, абсолютно не соромлячись, йшов по вулиці з такою гірляндою на шиї, на заздрість перехожих, ніби увінчаний лаврами або як теперішній турист по прильоті в Таїланд екзотичними квітами.

Користувалися газетами, старими журналами, нотатками, приносили з роботи якісь використані папери, а одна штука справжнього туалетного паперу часто трималася у ванній шафці для гостей.

Між іншим, газети та інший папір використовували також, як наповнювач для домашніх котячих лотків – їх рвали на шматочки і регулярно міняли.

Особливо страшними були туалети при дорогах, на автостанціях, на вокзалах.

Там зазвичай були просто дірки в підлозі без жодних перегородок і часто без дверей.

Подібні туалети, без перегородок, з дірками в ряд, існували навіть на профспілкових базах відпочинку, які будувалися з метою оздоровлення громадян на морі, річці чи серед лісу.

Відпочивали там робочими колективами, родинами, у нехитрих дерев'яних будиночках на одну кімнату та чотири ліжка, з окремою спільною кухнею або плитою на ганку.

Відпустка тривала, зазвичай, 24 робочих дні. Переважно стільки ж і відпочивали.

До невибагливого побуту звикали, проте траплялися пікантні ситуації, коли лікоть до ліктя, на сусідніх дірках у туалеті опинялися, наприклад, начальник відділу та його підлеглий.

Словом, це був ідеальний Team building, командотворення по-радянськи.

Шкільні та студентські туалети із загального ряду не виділялися, проте все ж були відносно чистішими.

А студентські туалети ще були місцем для куріння та обговорення останніх новин і подій. Між парами всі бігали в туалет на перекур.

Щоправда, іноді можна було потрапити в небезпечну ситуацію, обговорюючи якогось викладача-викладачку, а він-вона раптом виходили з кабінки.

Пам'ятаю, як в одному з університетських корпусів у чоловічому туалеті на стінах писали так звані садистські віршики. І наші хлопці, прибігаючи на пару, одразу нам доповідали, якщо з'являвся якийсь свіжий перл.

На той час ці садистські віршики користувалися мегапопулярністю.

Існували вони, зрозуміло, як усна народна творчість і передавалися із уст в уста.

Певних усталених форм не було, бо в процесі поширення рими вдосконалювалися, якісь слова додавалися чи губилися.

Проте походження цих віршів мало не народне, а цілком конкретне джерело.

А точніше, одну конкретну людину.

Перший такий вірш склав петербурзький поет Олег Григор'єв в 1961 році.

Він мав такий вигляд :

"Я спросил электрика Петрова:

"Для чего ты намотал на шею провод?"

Ничего Петров не отвечал,

Лишь висел и ботами качал!".

Між іншим, цей вірш був моїм улюбленим, я саме його вперше почула і досі пам'ятаю свою реакцію, коли від сміху просто вже не могла говорити.

Але пам'ятаю ось так :

"Спросили у монтера Петрова

Почему у него на шее провод?

А монтер Петров не отвечает

Только тихо ботами качает".

Отже, масштабний цикл садистських віршиків, який набув величезного поширення і популярності в 70-тих рр.. 20 сторіччя, бере свій початок саме з 1961 р.

Впродовж 60-70 рр. Григор'єв створив цілий континент цих коротких, типу дитячих, віршиків у стилі чорного гумору.

Віршики ширилися з неймовірною швидкістю та масштабами і, як це часто буває, дуже скоро стали вважатися народними, жити абсолютно своїм життям.

А їхній родоначальник широкому загалу залишався маловідомим, а то й невідомим.

Доля поета Григор'єва склалася драматично.

Роботу йому, як творчій особистості, знайти було важко, врешті він отримав два роки судимості за дармоїдство, після цього проблеми посилилися, жив напівволоцюгою, творча безвихідь, алкоголь, словом, був ще тим антирадянщиком.

Помер поет Олег Григор'єв у 1992 р.

Полірування та вдосконалення жанру садистських віршиків здійснили, орієнтовно в 1977 р., студенти Ленінградського Державного Університету.

Віршики були неймовірно популярними в ті часи і слугували своєрідним протестом проти фальшивої і приторно-пафосної патетики радянської поезії.

Подібні захоплення й розваги належали до заборонених, хоча, як політичні анекдоти, так і ці віршики, поширювалися серед народу блискавично, на заздрість теперішнім професійним піар-агенствам.

Тоді, чесно кажучи, розваг було малувато, особливо їх потребувала молодь, якій пропонувалися прісні студентські вечори чи походи із гітарою у супроводі викладача чи якогось інструктора з райкому комсомолу.

У нас у студмістечку користувалася популярністю їдальня з промовистою назвою "Бухенвальд". Так її називали між собою студенти за вкрай обмежене меню і якість страв. Ну, а популярністю їдальня завдячувала своєму ексклюзивному розташуванню - іншої поруч практично не було.

Якось у цій їдальні проводили для студентів вечірку, з офіційними промовами, піснями під гітару, віршами та іншими бадьорими й оптимістичними номерами художньої самодіяльності.

Ми з однокурсником, шукаючи, де б покурити таємно від викладачів, випадково наткнулися на двері, з-за яких валила справжня західна музика.

Коли двері відчинилися, на нас просто обрушились децибели Uriah Heep, Pink Floyd, Deep Purple і звичайно ж, безсмертного хіта усіх романтичних молодіжних тусовок групи Eagles "Hotel California", ми почули іншу, чужу радянській дійсності, ту, що розбещує свідому молодь, музику.

Як було туди не зайти?

І ми вмить опинилися в атмосфері якогось американського кіношного клубу, бо гриміла класна музика, мигало тьмяне світло, все було заволочено тютюновим димом, пари погойдувалися у повільному танці, а половину публіки складали чорношкірі хлопці та латиноамериканці.

Як потім виявилося, це була вечірка для студентів з підготовчого факультету, для іноземців.

Ми також трохи потанцювали, проте наша прекрасна ілюзія західного життя тривала недовго.

Бо двері розчахнулися, на порозі стояв розлючений куратор з нашого факультету, який і вивів нас звідти, ледь не за вухо, попутно виливаючи гнів та сором за недостойну поведінку радянського студента.

Проте все одно подібну музику радянська залізна завіса не могла стримувати і ми чудово знали всі групи разом із їхніми хітами.

Мені зараз особливо цікаво і страшенно дивує, що теперішня молодь у значній своїй масі слухає російське чи псевдоукраїнське поп-сміття, коли доступ до будь-яких світових музичних джерел доступний натисканням однієї клавіші на гаджеті.

А чому тоді, коли з усіх боків та щілин навколо агресивно лізли в очі всілякі "поющие гитары", ми, не маючи змоги легально знаходити нормальну музику, взагалі не маючи до неї доступу, все ж її знаходили і слухали лише якісних класних західних виконавців. Чи то на вечірках, чи в гуртожитках, чи в школі на танцях, чи на днях народженнях.

Питання…

Проте було в усі часи захоплення, яке об'єднувало й братало киян, незалежно від віку, статусу, смаків, політичних вподобань та рівня культури й освіти.

Цією релігією був футбол.

Зайве нагадувати, як гриміло тоді київське "Динамо", яким божеством був Валерій Лобановський і з кого переважно складалася футбольна збірна Радянського Союзу.

Цікаво, що тоді якраз у величезній пошані й традиції була особлива вірність своєму клубу, що зараз почасти втрачено через фантастичну комерціалізацію футбольного світу.

Я – не професійний вболівальник, не ходжу на стадіон, я просто люблю хороший футбол, але мені було дивно, коли я кілька разів зустрічала людей, які зраджували своєму клубу і починали вболівати за, наприклад, успішний "Шахтар".

Зрозуміло, що у твоєї команди є погані періоди, коли вона заслуговує на погані епітети, на лайку і міцні чоловічі характеристики, коли все валиться і рушиться, але це ж – твоя команда.

А переступити через пораненого друга чи друга, який вляпався в дурну історію, і побігти до іншого, бо він здоровий, рум'яний, він отримав чудовий спадок від багатого дядечка і він балансує на вершині успіху – саме так для мене виглядає зрада.

…Черговий раз їхала я якось тролейбусом номер 15 з Бессарабки, з роботи - додому.

Вже був пізній вечір, я закінчила роботу о 21 годині, на кінцевій сіли в салон небагато людей, проте коли тролейбус під'їхав до вулиці Госпітальної, вже здалеку ми побачили темну величезну хмару людей, яка гула і рухалась, як часом птахи, що зібрались у вирій, все мотають і креслять кола над своєю рідною місцевістю.

Це були вболівальники, які вийшли після матчу із стадіону і роз'їжджались по домівках.

Вони моментально забили увесь простір салону так, що навіть дихати було важко.

Я дуже пожалкувала, що вчасно не сіла, бо одразу була міцно затиснена з усіх боків. Причому, так щільно, що дістати, наприклад щось із сумочки не змогла б ніяк. Рухати можна було лише головою, та й то відносно.

Водій до хрипоти горлав у мікрофон, щоб посунулися із сходів у салон, народ напирав, якимось дивом все ж усі втрамбувалися і тролейбус рушив.

По емоційних гарячих криках, червоних гнівних обличчях та дискусіях одразу стало зрозуміло, що наші – програли, причому, якось ганебно чи з великим рахунком.

Особливо виділявся один чоловік, на голову вищий тролейбусної публіки, десь так років за тридцять, тобто, не аж такий молодий, він сильно лаявся, кричав, сипав страшні кари на голови футболістів, шпетив арбітрів, кидав нищівні характеристики тренеру, який когось не так поміняв, не того випустив, словом, діставалося усім.

Чоловік був явно напідпитку, проте все ж він був заведений більше результатом матчу і перебігом футбольних подій.

Пару разів якісь жінки, із тих, хто взагалі не в темі, робили йому зауваження, він іще більше розпалювався, махав своєю величезною долонею в той бік, кричав щось типу "та помовчи вже там!", і знову лаявся, і обурювався якимись "віслюками" і "баранами".

Коли тролейбус доїхав до зупинки "Вулиця Щорса", він став матюкатися і якийсь чоловік, що весь час мовчки стояв коло нього і який їхав з Бессарабки, а не з футболу, вже досить рішуче зробив йому зауваження.

Той одразу до нього розвернувся, взяв за вилоги піджака, притягнув до себе і ми зрозуміли, що зараз в тролейбусі стане ще гарячіше.

Але сталося неймовірне.

Саме на цій найвищій емоційній точці наш холерик-вболівальник раптом обм'як, і тихим безнадійним голосом сказав чоловіку в піджаку, тримаючи його й далі за вилоги – "як? як вони так могли? от скажи, братішка, як?". І заплакав.

І далі вони їхали майже в обнімку.

У того високого котилися по щоках скупі чоловічі сльози, а цей, у піджаку, весь час поплескував м'яко його по плечу і щось тихо говорив.

Поступово, по ходу тролейбуса, народ висипав на своїх зупинках, у салоні порідшало, я нарешті сіла коло віконця і всю дорогу, аж до своєї зупинки "Вулиця Шумова", у мене стояли перед очима ті двоє чоловіків і я тихо посміхалася про себе.

Футбольні фанати завжди були неспокійними, задерикуватими, надто емоційними, проблемними для міліції-поліції, але, якщо вони були вірними та справжніми, то це були все ж – чисті душі.

Саме фанати, молоді, а часто й зовсім юні хлопці, пішли добровольцями на російсько-українську війну.

Саме вони ніколи не займали половинчастих позицій і відверто говорили про проблеми країни, вивішували протестні банери на матчах, створили і привчили півсвіту до культової пісні про агресора сусідньої країни.

Звичайно, з ними непросто, коли молода кров бурлить і часом перехлюпує через край, але все ж вони мені симпатичніші та ближчі, ніж армія диванних обережних "мудрагелів".

"Динамо" Київ та "Спартак" Москва завжди були непримиренними футбольними ворогами.

І їхні фанатські загони також мають, що згадати і можуть показати давні шрами.

Ще в 80-тих рр. на матчі цих двох команд наші вболівальники їздили в Москву, як на бій.

Вони викуповували цілі вагони, і якщо міліція якимось чином ловила гав при посадці, то на заявлену кількість квитків у вагон набивалось у два рази більше молодняка, що займав усі треті полиці.

Провідник через півгодини-годину вже був п'яним і солодко хропів, його замикали в купе і відмикали вже перед Москвою.

Зазвичай, вболівальників прямо на пероні Київського вокзалу зустрічала московська міліція, від гріха подалі, й садовила усіх в автобуси.

Їх возили цілий день по місту і лише перед самим матчем випускали на стадіон.

Проте іноді якась група проривалася і сутичок між фанатами було не уникнути.

Таким же чином наших забирали після матчу і одразу відвозили на вокзал.

На київських матчах до футбольної зустрічі пиво чи вино чи що вже кому йшло на душу, скріплювало фанатську дружбу і спонукало до розробки любительських спортивних стратегій.

Бо, як відомо, вболівальники завжди знають краще, кого випускати, кого ставити на заміну, на ворота і яку тактику чи стратегію обирати.

У ті часи популярним було лузання насіння на стадіонах. Це заняття й до сьогодні є справжнім антидепресантом, коли нерви досягають найвищої напруги.

Вже за кілька зупинок до стадіону перед матчем з'являлися спритні жінки, які продавали насіння у скручених трикутничком газетних кульочках.

При відсутності сучасних модних засобів вияву емоцій, тоді на трибунах палили газети, вигукували багато слоганів, кричалок та спеціальних віршів чи закликів, а ось пісень майже не виконували.

Футбольні фанати завжди були на патріотичній передовій і однією із улюблених, дещо парадоксальних, кричалок того часу була "бей, бей маскалей!".

Ще задовго до бурхливих подій розпаду СРСР, у 80-тих рр.., вболівальники київського "Динамо" співали, чи точніше разом кричали, пісню із такими словами –

"Жовто-блакитні наші прапори

Ми непереможні, шаблі догори

Буде вільна Україна, буде Ненька самостійна…".

Міліція часто неадекватно карала фанатів за емоційні вислови чи дії, а простіше кажучи, жорстоко била.

Я про ці всі деталі знаю від свого чоловіка Сергія, який з дитинства є вірним вболівальником київського "Динамо" і який часто їздив у Москву на ті давні матчі і який також неодноразово отримував від рідної міліції.

Одного разу під час заворушки міліціонер раптом почав його тягти, хоча того разу чоловік якраз абсолютно спокійно стояв на трибунах.

Сергій вчепився в лавку, і тоді міліціонер просто перебив йому пальці батареєю від рації.

…Я пригадую,що в нашій родині, коли ще не було телевізора, тато слухав трансляцію матчів по радіо.

І ці коментарі були, як неймовірна театральна вистава – коментатори зачаровували всіх, включно навіть із тими, хто був байдужим до футболу.

Їхні інтонації, емоції, щире хвилювання, знання предмету коментування, крик, шепіт, страшне "ааааа" чи "гоооол" чи "гол, ой штанга" - ти повністю занурювався в атмосферу стадіону.

Звичайно, міф про те, що футбол – виключно чоловіче захоплення, справді міф.

Бабуся мого чоловіка, наприклад, була відданою фанаткою київського "Динамо".

Вони жили в селі, роботи було багато завжди, дід мав непростий характер, але ніяка робота і жодні інші перепони не могли зупинити бабу Галю, коли починався матч.

Вона кидала роботу просто посеред городу і йшла в хату вмикати телевізор.

У неї були свої улюблені коментатори, як наприклад, Коте Махарадзе, і такі, яких вона не любила – одного вона, трохи переінакшуючи прізвище, називала Пиридурін. Вболівальники - в курсі.

А захоплення прийшло несподівано.

Вона працювала в Метробуді і одного разу колеги заохотили її піти разом з ними на футбол. Вони знали якусь дірку в огорожі й пробиралися туди "зайцями".

Атмосфера стадіону, неймовірні справжні емоції, ревисько трибун, драматизм і непідробна радість – все це так на неї вплинуло, що відтоді відданішого вболівальника годі було в родині знайти.

Смішну історію я ще пригадую, яку мені розказав той однокурсник, з яким ми колись пробирались на іноземну студентську вечірку.

Він саме почав зустрічатися з дівчиною, що походила з дуже заможної сім'ї, була свідома цього і відповідно себе поводила.

Початок романтичних стосунків, як завжди, був розфарбований рожевими кольорами, квіти, кафе, парки, Дніпро, пляжі, подарунки, вечірки.

Почалася осінь, похолодало і коло розваг звузилося до кафе, театрів та квартирних вечірок.

І ось у Києві мав відбутися якийсь неймовірно важливий футбольний матч.

Чого коштувало хлопцеві дістати два квитки на хороші стадіонні місця, знав, певно, лише він сам.

Дівчина прийшла на стадіон у шикарній дублянці із здоровенним хутряним коміром і весь час у нього куталася, бо було справді холодно.

А тим часом пристрасті на футбольному полі палали вогнем!

Бувають такі матчі, коли вболівальники практично взагалі не сидять на своїх місцях, бо від нервів та хвилювання всидіти просто нереально.

Всі кричали, підстрибувати, горлали, матюкалися, плескали в долоні, обіймалися і лише дівчина сиділа на лавці, з нерозумінням, а почасти, й із жахом крутила головою навколо.

Коли наші забили третій гол і на стадіоні почалося щось несусвітнє, якийсь чоловік, котрий стояв вище красуні, схопив її за величезний дорогий хутряний комір і з криком "а ты, ты, ты, коза, чего сидишь? ты чего сюда пришла??", підняв три рази над лавкою і тут же кинув, як лантух, бо, здається, в цей момент забили ще один гол.

Після цього матчу їхні стосунки з моїм однокурсником якось припинились моментально.

Футбол – велика гра.

І хоча зараз його намагаються розбестити захмарними грошима, нечесними оборудками, лицемірством та надмірною комерціалізацією, все одно, коли розпочинається матч, все це втрачає сенс, бо у мільйонів однаково солодко або гірко б'ється футбольне серце.

І багато хто з чоловіків не соромиться сліз, і весь тролейбус номер 15 на зупинці "Вулиця Щорса" із зворушенням та розумінням дивиться на величезного чоловіка, що плаче через програш улюбленої команди і пробачає йому ці надмірні, проте такі щирі, справжні людські емоції.