Тролейбус номер 15. Десята зупинка. Зупинка «Бессарабська площа». Частина перша

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Так і хочеться сказати за класиком – " Бессарабка! Ти маєш і смак, і запах, тебе опишеш лише найсмачнішими словами, тобою насолоджуєшся, не розуміючи, що ти є. Ти не просто необхідна для життя киян, ти і є життя".

Бессарабка чи Бессарабська площа, отримала своє ім'я, за одними джерелами, від торговців овочами, фруктами, вином, які приїжджали з Бесарабії, Молдови, з півдня України, а інші версії вказують на походження назви від слова "бессараб" чи "басараб".

Так називали приблуд та волоцюг, які отаборялися неподалік, у халупах на близькому Крутому узвозі. Він стрімко йшов вгору, далі, до респектабельних київських районів. Проте внизу, поблизу Бессарабки жила справжня голота.

А ось тепер цей узвіз справді Крутий і географічно, і етимологічно, і ментально.

І злиднів тут давно нема. Хіба що безхатьки періодично ходять поміж багатої публіки, яка на місці халуп їхніх попередників поставила нові сучасні будинки, які естетично часом виглядають також, як халупи, хіба що багатоповерхові.

Злидні внутрішні часом живучіші, ніж зовнішні.

Андрій Звонарьов, співробітник Інституту мовознавства Національної академії наук України, зазначав, що "етимологічно "бессараб" (або "басараб") походить від слова "бастараб" чи "бастарад" – зневажливого назвиська простолюдинів, плебсів і шаромижників, яке у сучасному звучанні більш відоме як "бастард"".

Можливо, подібний варіант не отримав зацікавлення, бо тоді місцевість могла б називатися досить неблагозвучно, типу Шаромижня, Бастарабка чи Бомжарня.

Звичайно, що всіх більше влаштувала асоціація із духмяними південними фруктами та веселим вином.

Будемо й ми слідувати за цією смачною версією.

Згадувана місцевість відома в Києві з кінця XVIII століття.

Спочатку тут відкрили водне джерело, потім, використовуючи це значуще відкриття, збудували басейн, а вже пізніше з'явився базар.

Наприкінці XVIII -го – на початку ХІХ-го сторіччя на Бессарабці розмістилася кінна поштова станція.

На наявність колись басейну вказує теперішня вулиця, яка виникла у 30-ті роки ХІХ сторіччя і яка так і називається, Басейна.

Проте тут також крутиться калейдоскоп етимологічних версій.

Назва походить від басейну питної води, який поповнювався природними джерелами, інший варіант – басейн-фонтан, поставлений неподалік Бессарабки у 40-х рр. ХІХ сторіччя, і ще один, від "басейної канави", водозбірного рову посеред вулиці, вздовж якого текли стічні води з Хрещатику.

Потім рів засипали, обабіч наставили солідні кам'яниці, а в 40-50-х рр. ХХ сторіччя посередині проїжджої частини проклали пішохідний бульвар, який ліквідували у 2001 р.

Я дуже добре пам'ятаю цей бульварчик, на якому росли старі затишні дерева і в їхній тіні, на острівці проїжджої ділянки, ховався красивий будинок.

За минулі роки в Києві багато що змінилося і багато чого знесли, часом обґрунтовано, часом безглуздо, а часом просто варварськи злочинно.

Але мені якоюсь особливою печаллю відгукується знищення цього будинку на несподівано затишному, зеленому навесні та влітку, острівці посеред галасливого центру Києва.

Відомий український цукрозаводчик, благодійник, меценат Микола (Никола) Терещенко в 1884-1885 рр. поставив тут нічліжку, притулок для безхатченків, розрахований на 500 місць, перший поверх – для жінок, другий та третій – для чоловіків.

Неймовірний рід Терещенків походив із козаків Слобідської України.

Родоначальник був Артем Терещенко, далі його сини — Микола, Федір і Семен, скуповуючи поміщицькі маєтки, стали на початку XX століття одними з найбільших землевласників імперії і цукрозаводчиків в Україні.

Микола Терещенко був відомим меценатом й одним з фундаторів Київського й Глухівського музеїв.

Його мистецькі колекції стали основою майбутніх музеїв українського мистецтва і картинної галереї в Києві.

Донька Варвара вкупі з чоловіком Богданом Ханенком заснувала музей західного та східного мистецтва у Києві та стала ініціатором майстерні вишивок на Київщині.

Онук Миколи, Михайло Терещенко, був українським підприємцем, також цукрозаводчиком та землевласником, меценатом. Після жовтневого перевороту еміґрував, помер у Монако.

Федір Терещенко, племінник Миколи, був власником авіаційної майстерні, мав амбітні плани зробити Київ столицею авіабудування.

Мішель Терещенко – український підприємець, меценат, колишній громадянин Франції. Онук Михайла Терещенка, з 2005 року проживає в Україні. Українське громадянство отримав у 2015 р.

Мішель Терещенко, ще один Терещенко з видатного роду – французький філософ.

За радянських часів на місці колишньої нічліжки, збудованої Миколою Терещенком, розташовувався пологовий будинок та ще там містилися якісь контори.

У 1996 році котримсь "розумникам" стали важливішими рейки нового трамвайного маршруту, який, між іншим, невдовзі прибрали.

Красивий добротний будинок з історією, який би пережив ще не одні трамваї і "розумників", безглуздо знищили. Будинок номер 16 на Басейній.

Але повертаємося ближче до Бессарабки.

Київська тодішня влада була незадоволена неохайними торговими рядами поруч із респектабельними будівлями і час від часу лунали пропозиції звести тут театр, готель або цирк. Цікаво уявити, як би зараз тут себе почував цирк чи сучасний театр?

Проте все ж в 1910-1912 рр. критий величний Бессарабський ринок народився для задоволення потреб киян, приїжджих громадян та іноземців.

Ринок урочисто відкрили 3(16) липня 1912 р. і на його відкритті співав, між іншим, хор Софійського собору.

Яскраво ділився своїми враженнями від Бессарабського ринку французький письменник Віктор Тіссо– "за прилавками можна було бачити жінок у білих фартушках і кокетливо зав`язаних блакитних або червоних хустках поверх волосся; молоді люди німецького виду пили в кондитерській каву з молоком і читали закордонні газети; кучери … в довгих блакитних або темно-зелених каптанах, оперезаних кольоровими шарфами, трималися непохитно і значно, як північні божества…".

Навіть у ті часи ціни на Бессарабському ринку "кусалися" і його послугами користувалися заможніші люди.

Переважна більшість киян робила закупи в торгових рядах вулиці Басейної, куди їх витіснив вже фешенебельний новенький ринок, та на простому ринку, що розташовувався на місці сучасного Палацу спорту.

Я вже згадувала, що моя бабуся їздила за свіжим м'ясом на Бессарабку, хоча ми жили не поруч.

Бо, попри стереотип, якраз м'ясо та сало продавалися в 60-80 рр. за розумною ціною і хорошої якості, а ось за набіл та квашені овочі дерли, як з рідного батька.

Восьме березня – чорна діра родинних бюджетів

На Бессарабському ринку в ті часи був найбільший, найкращий і найстрокатіший вибір квітів.

Якщо потрібні були хороші свіжі квіти, то тільки – там.

Звичайно, тоді не йшлося про екзотичні дизайнерські флористичні композиції з безліччю паперових обгорткових нашарувань, квіти стояли переважно сезонні та у відрах.

Але їх було дуже багато й вони були свіжими.

Ну, а що вже робилося там Восьмого березня, страшно уявити.

Навіть пихатий набіл – молоко, сметана, сир, гострі на язик квашені й солоні огірки та помідори, знаменитий антидепресант – сало та інші продукти без жодних нарікань поступалися місцем відрам та оберемкам тюльпанів, мімози, гіацинтів та гвоздик.

Пробиратися крізь щільний хаотичний натовп очманілих чоловіків напередодні та на Восьме березня було тоді подібним до пригод у Форті Буаяр.

Ціни, звичайно, зростали в такі дні суттєво.

Гілочка мімози коштувала дешевше, один чи два карбованці, гвоздика вже 3-5 карбованців, пучечок пролісків 50 копійок. Ще продавали білі кали, але вони якось не стали дуже популярними.

Мімоза та проліски призначалися жінкам-колегам по роботі, а вже гвоздики чи тюльпани купувалися для керівниць, мам, дружин, подруг, доньок і сестер.

І тому я особливо запам'ятала, як пробираючись святковими тропічними хащами котрогось Восьмого березня через Бессарабку на Хрещатик, мене раптом буквально за руку вхопив незнайомий хлопець, мило посміхнувся, сказав "с праздничком!", дістав з-за спини чудовий букет з п'яти (!) тюльпанів і розчинився в натовпі.

Такий хвилинний життєвий слайд, який милим променем іноді підсвічує хмарні дні.

Сімейні бюджети на період святкування Восьмого березня зазнавали тимчасових криз, бо букетик із трьох квіток – це вже під десять карбованців, а якщо в родині було кілька осіб жіночої статі, то за три букетики на Восьме березня можна було купити профспілкову гарячу путівку в Крим на десять днів.

Я чому це так добре пам'ятаю, бо якраз за 33 карбованці нам з подругою Свєткою дісталися такі гарячі путівки в Алушту.

Алушта, Чорнобиль і несподівана відпустка

Ми, молоді спеціалісти, тоді працювали в Українському Гідрометцентрі.

Коли на початку року складали графік відпусток, старші колеги не дали можливість взяти відпустку навіть у травні, сказали – "рано вам ще влітку відпочивати" і поставили нам квітень.

Що робити у Києві у квітні, ми ще не знали, аж тут випадково підвернулися гарячі путівки в будинок відпочинку в Крим. "Горіли" путівки за 33 карбованці штука.

І ми поїхали в Алушту 22 квітня 1986 року.

Тобто, за кілька днів до аварії на Чорнобильській АЕС ми виїхали за майже 900 км від Києва до синього моря, свіжого повітря, блакитного неба і білих чайок.

І якби нас не виперли так рано з роботи наші "доброзичливі" колеги, невідомо, як би склалася наша відпустка.

Звичайно, у цей час у морі купатися мало хто наважувався, а ось засмагати, дихати морським повітрям, ходити на танці і тинятися курортною Алуштою – скільки завгодно.

З нами в кімнаті жила ще одна дівчина, Лариса, ми її називали між собою Лорік.

Вона була неперевершеною хропухою і брехухою.

Причому вона завжди свято вірила у те, про що брехала.

Вона розказувала, що в неї є жених і не просто жених, а секретний військовий льотчик.

Ми в це слабо вірили, але виду не подавали. І одного вечора Лорік нам сказала, що він виконував якесь таємне завдання і розбився насмерть. І схлипнула.

Тут вже ми розгубилися, навіть трохи якісь сумніви почали пробирати, бо навіть не знали, як на це реагувати. От видно, що брехня, але ж не будеш сміятися людині в очі після таких заяв.

Проте на наступний день нас попустило з викидами совісті, бо ввечері ми зарулили на танці і побачили там Лоріка, яка енергійно виконувала якісь модні па під музику популярного німецького чоловічого дуету ModernTalking.

"Лорік!" - спитали ми – "а як же загиблий жених, чому ти ще тут, а не їдеш додому?"

І вона, не моргнувши оком, сказала – "та я подзвонила додому, подруга на могилку сходила, чого тепер вже їхати?" і продовжила витанцьовувати.

На танцях і поза танцями ми з Свєткою завжди мали скажений успіх, та й парою ми були яскравою – однакового зросту, приблизно однакової статури, вона блондинка, я – брюнетка. Нам там один хлопець так і сказав – "Дівчата! А ви – пара!".

Зараз би, певно, до такої характеристики приплели б щось двозначне, але тоді ми справді просто виглядали, як ModernTalking, тільки дівчачий.

Проте той успіх нас мало приваблював, бо зайве нагадувати, який курортний контингент міг бути на кримському узбережжі у квітні місяці.

Пенсіонери, випадкові профспілкові відпочивальники, відпускники з-за полярного кола з торбами грошей, радянські комівояжери у потертих штанях і піонери, які почали прибувати в Алушту в значній кількості після того, як по телевізору виступив Михайло Горбачов і розказав про аварію на Чорнобильській АЕС.

Коли ми подзвонили в Гідрометцентр і хотіли хоча б щось дізнатися про ситуацію, нас чекало розчарування.

Дівчата стійко мовчали, на наші розмови про масову евакуацію, яку ми тут, в Алушті спостерігали щодня, дурним ненатуральним голосом, з притиском, відповідали, що нема такого слова і нема ніякої евакуації.

Вже потім ми дізналися, що в нашому відділі метеопрогнозів цілодобово чергували люди з КҐБ і, природно, що дівчата говорили з нами подібним чином.

На курортних танцях нам таки трапилися кавалери. Це були славні хлопці з авіації, які скористалися, як і ми, гарячими профспілковими путівками і хотіли трохи розважитися на час вимушеної квітневої відпустки.

Як зараз пам'ятаю, Юра з Лєвбєрдона, тобто, "с левого берега Дона", з Ростову, і Едік Шепельський, з Одеси. У диспетчерському чи льотчицькому кашкеті Юра і маленького зросту Едік у гостроносих черевиках і білому піджаку.

Вони були хлопці розумні й одразу зрозуміли, що коло нас їм нічого не урветься, тому ми чудово спілкувалися разом, реготали, танцювали і навіть одного разу прикрили їх від розгніваних, як вони сказали, "вдовушек", що сприйняли їхні курортні залицяння надто серйозно.

Коли в нас закінчився термін дії путівки, батьки суворо наказали знайти собі житло і залишатися в Алушті до кінця відпустки.

Ми винайняли одну кімнату в алуштинської родини і далі розважались чорноморськими прогулянками, кавою, спогляданням моря, неба і чудового морського обрію.

Господарі були від нас в захваті.

Ми були ідеальними квартирантами, прокидалися тихенько, не горланили ввечері пісень, йшли на цілий день з дому, не смажили котлети, не варили супи, не пили літрами пива й горілки, не товклися на кухні і були вихованими й привітними.

Їхня мала донька проявляла до нас особливий інтерес, як усі діти, цікаві до свіжих вражень.

Вона пробиралася до нас у кімнату вранці й хвалилася своїми іграшками чи вела дитячу світську розмову з тьотями.

У них у квартирі жила морська свинка.

Мушу сказати, що я дуже люблю домашніх, і не лише домашніх, тварин – котів, собак і навіть папужок. Але я зовсім не люблю морських свинок і хом'ячків. Ну, не те, щоб не люблю, а якось некомфортно себе почуваю в їхньому товаристві, як з мишами.

А щоб доторкнутися чи взяти в руки – то взагалі страшно уявити.

Мала щоранку пробиралася в нашу кімнату, підходила саме до мене, коли я ще солодко додивлялася ранкові сни і різко дістаючи щось з-за спини, диким голосом горлала – "тьотя Наташа! Пипка!!!", радісно тицяючи мені під самісінького носа морську свинку Пипку.

Жах, який мене проймав, коли я, ще сонна, бачила перед собою два маленьких сльозливих очка морської свинки, описати важко.

У людей, кажуть, є дві реакції на страх – агресивний і паралізуючий.

У мене був, принаймні тоді, явно паралізуючий – щоб не злякати дитину диким криком, я просто завмирала під ковдрою, поки мала не перемикалась на щось інше.

Ми не довго затримувалися в квартирі, та й чого було марнувати час, відведений для моря й сонця, ми ходили снідати в набережне кафе.

Хоча вже прийшов травень, проте ранки ще були свіжуватими, і ми, накинувши легкі курточки чи кардигани, пливли курортною неспішною ходою на каву.

Пригадую, як наш друг, гострий на язик і щедрий на дотепи, якось побачив нас з вікна київського тролейбуса і сказав потім – "о! дивлюсь у вікно і бачу – дві баржі пливуть!". За "баржі" він тоді добряче вигріб, але ми справді ніколи не метушились і завжди йшли, як пливли.

Ми, така колоритна для місцевих алуштинців, цікава парочка, столичні модні штучки, підрулювали вранці до кафе, сідали на терасі, брали газети, які лежали на столику при вході до послуг відвідувачів, замовляли каву і, поринаючи у газетні новини, починали безтурботний морський день.

Ми були стильні, модно одягнені і завжди ходили у білих шкарпетках.

А оскільки тими днями, пам'ятаю, була висока вологість повітря, наші шкарпетки не встигали висихати у Пипкиному помешканні, та й балконна шворка господарів щільними рядами майок, трусів і наволочок не підпускала наші випрані речі.

Тому ми брали із собою чотири пари чистих, але ще вологих, шкарпеток і розкладали їх на бильцях сусідніх крісел досушуватися на сонці.

І тоді картина нашого ранку була завершена.

Ми, брюнетка й блондинка, сиділи на кримській терасі практично самі, у чорних окулярах, з розгорнутими газетами в руках, на столиках стояла чорна кава, поруч маленькими чаєнятами присіли на кріслах наші білі шкарпетки і ми могли так сидіти дуже довго, періодично ліниво перемовляючись і час від часу дивлячись на синє море і далекий небокрай.

Час ніби зупинявся – безлюдні вранці вулиці, залита світлом тераса, ласкаве, не пекуче сонечко, тиша, незрівнянний запах моря і запах ранкової кави…

У цьому кафе господар й офіціанти нас вже здалеку впізнавали, ніколи не набридали зайвою увагою та розмовами, одразу готували каву і мовчки зацікавлено супроводжували поглядами.

Але одного ранку господар не витримав, підійшов і сказав "Девки, я таких классных, как вы, еще тут не видел. Можно я вас с женой познакомлю? И приезжайте обязательно к нам на Новый год! Приглашаю".

От чомусь із усіх моїх кримських спогадів, яких за доокупаційний час було дуже багато, цей, на ранковій алуштинській морській терасі, з кавою, газетами, морських запахом і білими шкарпетками на бильцях крісла, якийсь найсвітліший і теплий.

Нам до відпустки ще належало додаткових три дні за ДНД, тобто, за чергування в складі добровільних народних дружин, проте на наше справедливе прохання ми почули у телефонній трубці таке крижане "ні" від керівництва, що одразу передумали і почали збиратися у Київ.

Ці чергування – особлива та смішна, щоб не сказати інакше, ініціатива, коли періодично ми ходили по центру Києва і мали б теоретично виловлювати порушників громадського спокою.

Картинка була ще та.

Група дівчат, жінок з пов'язками на руці "народний дружинник" тинялася Хрещатиком, ми пили каву, ще раз намотували кола чудовим київським вечором, потім відмічалися у відділенні міліції у спеціальному журналі і роз'їжджалися додому.

Особливого бажання "дружинити" не було ні в кого, але за кілька чергувань по пару годин додавали три дні до відпустки, тому бажаючі знаходилися.

…Коли ми повернулися з Алушти в Київ, місто вразило неймовірною чистотою, бо тоді вулиці мили кілька разів на день, і тишею, відсутністю звичайного дитячого веселого гомону, адже дітей практично не було, їх вивезли з столиці подалі від лиха та можливих небезпечних наслідків.

Ми з Свєткою, як завжди, перед виходом на роботу, зустрілися на каві, і, засмаглі, красиві, гарно одягнені, вийшли на роботу.

Нас обпекло "холодним душем" прямо при вході, коли наша колега, з якою ми радісно привіталися, почервоніла, гнівно відвернулася і швидко промчала повз нас.

Виявляється, як потім з'ясувалося, дехто був страшенно злий, що нам так пощастило.

Поки вони тут переживали справді важкі часи, паніку та хаос перших постчорнобильських днів, ми з Свєткою були за 900 км від цього жаху, насолоджувалися морем, чистим повітрям, танцюльками, висиджували на морських терасах і, взагалі, відпочивали.

Самі нас виперли – самі й розсердились. Ніби ми могли вдвох передбачити найбільшу техногенну катастрофу людства.

Алуштинська історія мала несподіване продовження.

Бо якось прийшов "тривожний" сигнал від Едіка Шепельського з Одеси та Юри з Лєвбєрдона.

Ми вже сиділи на київських терасах, з реготом та в усіх кольорах розказували про наші пригоди та невезучих кавалерів, як стало відомо, що хлопці таки вирішили ще раз спробувати щастя. Видно, їх наздогнала наша скажена столична харизма.

Авіатори, знаючи, що ми працюємо в Гідрометцентрі, вирахували нас за робочим телефоном.

У Едіка Шепельського трапилося відрядження у Київ, а Юра працював диспетчером в авіації, тому підсів до колег у найближчий літак і за пару годин також був у столиці.

Відмовлятися було безглуздо та й не чемно, тому ми зустрілися з хлопцями у центрі Києва і почали прогулюватися містом.

Ця прогулянка нагадувала проникнення іноземних резидентів у вороже лігво.

Бо ми з Свєткою, звичайно ж, у чорних окулярах, весь час нервово озиралися, заходили за колони, уважно розглядали своє взуття, щоб не напоротися на знайомих.

Я вже не кажу, що низенький Едік був у довгих білих гостроносих черевиках, а Юра з "ЛєвБєрДона" у авіаційні формі та ще й з величезним портфелем, а ми – круті модні київські дівчата.

На наше нещастя, вони запримітили точку нашої постійної локації, кафе "Чай. Кофе" і запропонували туди зайти.

Ми подумки молилися, щоб там нікого не виявилося з наших, бо над нами знущалися б довго і жорстоко – білі гостроносі "тухлі", форма, кашкет і великий портфель.

Сталося диво. Якраз, поки ми давилися кавою і фальшиво посміхалися, ніхто не трапився, і ми, ще раз накрутивши кіл з десять по Хрещатику, чемно розійшлися.

Хлопці остаточно зрозуміли, що тут нічого не зловлять, а ми з чистою совістю повернулись у те ж кафе, впали на стільці й вже стали чекати на народ, який почав прибувати на каву, до кави і на пригоди.

Подвійна половинка. "Чайник"

У центрі Києва було п'ять чи шість культових місць, де ми пили каву і зустрічалися із собі подібними.

Ми – це просунута, не "золота", а саме просунута молодь 70-тих та 80-тих років.

Бо "золоту" ми зневажали, це були переважно комсомольські діячі у дешевих костюмах та дурних краватках або синки партійних бонз у джинсах та приталених сорочках.

Тоді не було пабів, ресторанчиків чи клубів, тоді були генделики, бруднуваті кафе та гастрономи із ложкою для розмішування цукру, прив'язану до кавового апарату та чашечками з відбитими ручками, щоб не вкрали.

Саме з Бессарабки розбігалися барвисті дороги в ці чудові, культові київські локації, де ми пили свої вічні "подвійні половинки".

Раз ми вже спекалися наївних, загалом хороших, Едіка з Одеси та Юри з Лєвбєрдона саме в кафе "Чай. Кофе", то й точну з нього.

Кафе "Чай. Кофе", знаменитий "Чайник", розташовувався на Хрещатику, трохи в глибині від пішохідної зони і на узвишші, до нього йшли сходи, а сама стіна була обплетена виноградом, що восени красиво червонів. Перед кафе була вузька тераса із столиками.

У "Чайнику" працювали два брати-близнюки, італійсько-романського типу, красені й спортсмени, здається, борці.

Всередині кафе завжди було дуже темно, душно, там постійно сновигали якісь підозрілі особи, які, здається, торгували не зовсім кавою. Цигарковий дим та випари скупчувалися під стелею кіношними фантастичними хмарами і тому ми там тусували переважно влітку.

Вздовж кафе простягалася тераса, з якої відкривався вид на Хрещатик, на якій ми, власне, і проводили значну частину часу.

Я вже згадувала на зупинці Щорса про наш "Чайник", про пригоди, завсідників та гостей кафе, про завсідника Борюсю з гігантським розміром ніг, які він вічно звішував з парапету прямо на головну вулицю столиці, про "Портвейн" під столиками у чашках з-під кави, про болгарських митців, засліплених київською дівочою красою, про гучний, аж до Бессарабки, регіт видатної тепер письменниці, про знаменитого теле- та кінооператора Васю С., який тоді ще не був знаменитим, а продавав біля ЦУМу пиріжки і забігав до нас у "Чайник" перепочити та про багатьох інших…

Ми висиджували там вічність, обпивались, до нічної аритмії, "подвійними половинками", пили дешеве вино, курили, як радянські офіцери у післявоєнних фільмах, коли димом застилало півекрана і які, здається, навіть спали з цигаркою, що диміла, вели богемні та світоглядні дискусії і насолоджуватися київським життям.

Подвійна половинка. Гастроном на вулиці Заньковецькій

А що, власне, являли собою "подвійні половинки"?

Тоді чашечка кави коштувала 14 копійок, доза кави плюс доза води. А "подвійна половинка" – це було дві дози кави у дозу води, виходило 28 копійок.

Всі кияни замовляли лише "подвійну половинку". І лише якийсь провінціал чи чужинець міг замовити просто каву, без цього втаємниченого уточнення.

Гастроном на Заньковецькій був неймовірно популярним місцем, ще й моїм улюбленим.

По-перше, там поруч знаходилася рідна школа номер 117, по-друге, одразу біля гастроному темніла підворітня, куди можна було зайти вглиб двору і там цементний високий бордюр слугував нам барною стійкою, куди ми ставили чашки з кавою та могли курити подалі від людського ока.

Тоді дівчата почували себе з цигаркою на вулиці не дуже комфортно, бо в багатьох батьки про це не знали і можна було добряче отримати, а також нарватися на обурених пенсіонерок чи просто старших жінок, на кшталт тих, що ходять взимку в мохерових беретах і які виносили нам однозначний вердикт – "прастітутки!".

У гастрономі, на вулиці та в підворітні збиралася переважно творчо-технічна та театрально-консерваторська публіка.

Неподалік був театр імені Івана Франка, поруч – консерваторія, тому з цих закладів народу було найбільше.

Тодішня інтелігенція каву вважала якоюсь особливою формою інтелектуального протесту, це не був просто напій, це була кава з прихованою дисидентською пінкою. Та й не чай же із блюдечка пити...

У черзі за кавою вистоювали від 30 хвилин до години.

За цей час можна було "перетерти" всі новини з подругами, взимку погрітися, перебачити весь театр Франка, консерваторію та жевжиків у вузьких штанах з найближчих НДІ (науково-дослідних інститутів), які також хотіли косити під просунутих.

Поети, художники, актори, режисери, які зараз мають світове ім'я – всі стояли у цій черзі.

Пам'ятаю, як пропливав найкращий Ріголетто київської Опери з неповторною усмішкою в "лакіровочках", як махав руками нащадок корифеїв, який так налякав київську театральну публіку своїм новаторством, що й досі ніякого новаторства у нас майже нема, але який поставив тоді феноменальну п'єсу за Винниченком на малій франківській сцені.

Згадую геніального Тевьє із тембром голосу, який ще не скоро у нас з'явиться, височенного, з розкішною шевелюрою, красеня Енея і неперевершеного, маленького, кругленького й смішного Швейка.

Особливим щастям вважалося побачити "свою" людину, якій лишалося до кінця черги майже нічого.

Тоді ти зневажливо обходив цю чергу і махав рукою – "мені дві (три, чотири або й п'ять, залежно від кількості друзів на вулиці) "подвійні половинки".

І народ навіть у кінці "хвоста" не ремствував, бо чудово розумів – завтра хтось із них так само гордо пропливе до омріяного кавового апарату повз довгу чергу.

Каву варила жінка бальзаківського віку, із "формами", на ім'я Дана.

Вона була нетиповою продавчинею гастроному – красива, шляхетна, із плавними рухами і спокійною усмішкою.

Дана знала всіх. І коли ти з нею вітався, а вона відповідала кивком голови, то якось виростав у власних очах – тебе тут впізнають, ти в цьому особливому місці "свій".

Люди витрачали по три години, щоб годину їхати на Заньковецьку, попити з годинку каву, поспілкуватися і годинку назад, додому.

Якщо тобі хтось був потрібен, ти приїжджав у гастроном і обов'язково його зустрічав або отримував про нього інформацію – коли був, коли пішов і коли, сказав, прийде.

Якщо ми з подругою збирались у подорож, то ми завжди із сумками спочатку їхали на Заньковецьку, пили каву, а вже тоді – на вокзал. І навпаки, після вокзалу перлися на Заньковецьку, навіть якщо ще було дуже рано, а вже тоді – додому.

Це було особливе місце, як зараз модно казати, місце сили, яке створили не древні ландшафти, старовинна історія, храми чи палаци.

Його таким зробили люди, які дуже любили свободу, творчість і каву.

...Коли я вперше побачила на місці гастроному на Заньковецькій якийсь новий сяючий магазин із швейцарськими годинниками, у мене було таке відчуття, ніби в мій графський будинок вдерлися немиті червоноармійці і потоптали все своїми брудними чобітьми.

У ту підворітню з того часу я жодного разу не заходила…

Далі буде…