Тролейбус номер 15. Зупинка «Будинок Подарунків». Зворотна друга

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Ми часто говоримо, що речі, побут, матеріальне – це другорядне. Це справді так.

Проте наше першорядне – пам'ять, емоції, враження, спогади, любов і дружба – часто викликають речі матеріальні, вишукані чи прості.

Запах парфумів першого кохання, лавка у дворі з рідною бабусею в білій хусточці, колір плитки на фасаді старого будинку, знайдений на горищі серед забутих речей старий купальник на сто розмірів менший, блокнот із писаними рукою телефонами, пісенник із вирізаними фотографіями з журналів, фотоальбом, татова дитяча чашка, мамине намисто і особливі дві сукні, в одній з яких вона стоїть і всміхається до тебе з своєї останньої фотографії і не підозрює, що це справді її остання фотографія, а також бабусину вишиту довгу сорочку, які нізащо нікому не віддам.

Цивілізація рухається вперед, така логіка нашого життя.

Але часом я думаю, а які пісенники своїх мам гортатимуть у майбутньому їхні дочки і сміятимуться з тієї наївності, де можна буде порозкладати пожовклі листочки, на яких записані, знову ж від руки, рецепти солоних огірків, варення з аґрусу і празького торту.

Чи знайдеться блокнот із записаними телефонами та днями народженнями, чи впаде згори на голову стара коробка з-під взуття, наповнена друкованими фотографіями і чи вивалиться із старої шухляди стос театральних, концертних програмок, старих квитків на поїзд і міжнародних авіаційних стрічок на валізах.

Значну частину цього списку ніяк не помацаєш і не витягнеш із власного акаунта, електронної пошти, соцмереж, і вже точно не знайдеш кленовий засушений листок, записку, щасливий талончик чи десять доларів між сторінками Kindle, електронної бібліотеки, куди напхав сто книжок, а ось кленовий листок ніяк не впхнеш.

… Зупинка "Будинок Подарунків" була знаменита, власне, однойменною крамницею, проте саме тут, навпроти, на зворотній зупинці, розташувалися три магазини одягу.

І саме тут ми купили мамі сукню, в якій вона була на моєму весіллі.

Бо коли вже вляглися пристрасті, в чому будуть молода й молодий, постало руба інше питання – а в чому ж будуть мами?

Моя свекруха дуже переживала, бо більшість часу вони були за містом, у селі, де, власне, й планувалося весілля, вирватися у марш-кидок по крамницях часу катастрофічно не вистачало і рішучий свекор якось ввечері приїхав з роботи, вийняв з машини великий пакунок, розгорнув і перед очима з'явився чудовий костюм, який не треба було анітрохи перешивати чи підганяти.

Мамина сукня з магазину на зупинці "Будинок Подарунків" була чудового кольору перших ніжних весняних листочків, до неї додавася жакет у квіточки.

А ще ми з боями купили якраз навпроти, у самому Будинку Подарунків, розкішні замшеві туфлі на височезних підборах "бутилочного" кольору.

Це був темно-зелений колір однакових за формою пляшок, в яких тоді продавали пиво, сітро й лимонад. Всі так і казали – "бутилочний" колір.

Вино, горілка та коньяк вже мали інші форми пляшок і відповідно кольори.

Я з алкоголем особливої дружби не водила, бо він не мав для мене тої чарівної магії, коли людина стає веселішою, сміливішою, дотепнішою.

Коли сором'язлива людина раптом наважується на щось публічне, хто без голосу і слуху починає співати, хтось читає вірші власного авторства, а хтось нарешті наважується набити хаму пику.

Я, як тільки випиваю вина чи пива, одразу шукаю очима якийсь зручний диванчик чи дальню кімнату, навпаки, розслаблююся і хочу, якщо не поспати, то, принаймні, подрімати.

Про міцні напої взагалі не йдеться, вірю на слово, захоплююсь дизайном пляшок, часом запахом – і все.

Проте було кілька винятків з правил, коли – і співи, і вірші, і сміливість, і особливі веселощі.

…Студентів у радянські часи завжди посилали на так звану "картоплю". Тобто, на допомогу колгоспникам збирати врожай.

Це не обов'язково була картопля, проте так вже причепилося це слівце.

Як тільки я вступила на перший курс університету, нас восени відправили у колгосп.

Звичайно, окрім вкрай низької продуктивності студентської праці, якщо чесно, це все ж мало й свої "плюси".

Якщо зараз компанії, щоб гармонізувати стосунки співробітників і таким чином налагодити психологічно здорову й результативну атмосферу в колективі, витрачають купу грошей на всілякі "тімбілдінги" – від англійського Team building (створення, будівництво команди), то в колгоспах це відбувалось абсолютно безкоштовно.

Для села це також був великий "плюс", бо за два-три тижні магазин і пошта виконували план, як за півроку.

Розкуповувалися товари, які лежали довго і навіть часом покривалися пилюкою – імпортні цигарки з фільтром, недешевий алкоголь, батистові піжами і непрактичний красивий посуд.

Щоправда, побутові умови часто були страшними, але в молоді роки хто там цим переймався. Тим паче, що тоді не було особливо з чим порівнювати.

Коли я вчилася на першому курсі, нас послали якраз на картоплю. Причому, дівчата жили в одному селі, а хлопці в сусідньому.

Бо в кожному селі було по клубу, де ми й розташувались.

Це було величезне приміщення, нас, дівчат, було близько 60 чоловік, ліжка стояли практично впритул, лише декому пощастило, бо їхні ліжка мали віп-місця, на сцені клубу.

Як кажуть, з висоти прожитих років я не уявляю і навіть не пригадаю, як був впорядкований там наш ранковий туалет, що взагалі було з вбиральнями, душем, елементарними гігієнічними потребами, а це ж вже була осінь, не літо…

Якось нічого, окрім веселих спогадів і кількох фотографій і не залишилося, негатив не сильно засідає в пам'ять, коли тобі 18-19 років.

Особливим у списку "картопляних" студентських виїздів є для мене один рік, коли нас повезли на південь України працювати на томатопереробний завод.

Частину оселили, як завжди, у клубі, а частину – підселили у старі хати до мешканців села. Тобто, селяни жили у своїх більш-менш пристойних хатах, а ми – у пристройках або клунях, перероблених під відносно людське житло.

Видно, селянам щось платили за таких "квартирантів", умови були порівняно терпимими, але лише в тому сенсі, що все ж ми жили окремо від наших керівників і це давало нам безцінну річ – ослаблений контроль і більше свободи.

Кімнатки були малесенькими, тому в кожну втиснули два, максимум три ліжка, всі інші "зручності" були, як завжди – на вулиці.

У перший день роботи на заводі показали, що ми повинні робити і це справило вкрай гнітюче враження.

Працівники видали нам жахливі величезні клейончасті фартухи, гумові здоровенні чоботи і наше завдання полягало в тому, щоб біля якогось величезного довгого корита мити трьохлітрові банки, які призначалися потім для консервування помідорів.

Ці банки пізніше відвозили на спеціальну парову обробку, але оскільки це було автоматизовано, то цю значно легшу роботу вже – нема дурних – виконували саме працівники заводу.

Студентів використовували, як осіб з найнижчою кваліфікацією.

Проте мені одразу пощастило.

Я випадково наступила на дошку, з якої стирчав здоровенний цвях. Пробила навіть через гумовий чобіт ногу і мене ледь не на руках понесли в медпункт.

Крові було багато, рана боліла сильно, цвях був підозріло іржавим і мені керівники категорично заборонили стояти на митті банок.

Ногу обробили, я до кінця дня навіть полежала, проте стало питання – чим мене навантажити потім.

І мені дісталася найкрутіша ділянка роботи на заводі – доручили варити маринад для консервації помідорів.

Видали якийсь особливий, значно красивіший і досить чистий халат, величезні ключі від комори, де зберігалися тонни цукру, солі, мішки лаврових листків, гвоздики, чорного і запашного перців, ящиків оцту і спеціальна тьотя почала мене вчити рецептурі і технології приготування маринаду.

Процедура була наступною.

Посеред величезного залу стояв гігантський резервуар, до якого була приварена драбина.

І я повинна була раз в день строго по рецептурі понаносити туди і вкинути всередину стільки-то відер цукру, стільки-то відер солі, мішок, чи там скільки, лаврового листку, перців, гвоздики і певну кількість літрів оцту.

Після того, як я наганялася з відром по сходах, звірялася з рецептом, який зім'ятим папірцем завжди лежав у мене в кишені халату, я натискала спеціальну кнопку і маринад починав варитися.

Після цього я здавала ключі від складу, цілий день була вільна, радісно проминала приміщення з нещасними, які мили банки,і співчутливо кивала головою на виробничі скарги друзів.

Про друзів я не забувала і коли йшла з черговим відром цукру до маринадного залу, у безлюдних закрутах заводу на мене вже очікували і я таємно відсипала нашим трохи цього солодкого піску.

З солодощами тоді взагалі було не дуже, а в сільському магазині, окрім кам'яних пряників, не було нічого. Хіба що часом завозили згущене молоко.

Тому свіжий хліб, вмочений у молоко чи навіть воду, а потім, вже мокрим – у цукор, був прекрасним для нас десертом і джерелом глюкозної радості.

Таке розкрадання соціалістичної власності не дуже обтяжувало мою совість, бо цього цукру я відсипала зовсім небагато, адже інструкції було байдуже, чи цукру у відрі було з гІркою, чи просто рівно насипано.

Ну, й повсякчас ми спостерігали, як місцеві постійно щось крали з заводу.

На прохідній була ніби сувора система, при виході перевіряли сумки і навіть об'ємну одежу, але вже за кілька метрів через паркан люди перекидали один одному або пусті, або вже законсервовані банки з помідорами.

Одним із керівників, який часто їздив із нами на практику й в колгосп, був легендарний Юрій Виставкін, відомий баскетболіст, а потім спортивний телекоментатор і журналіст.

У нього була красива велика німецька вівчарка і вони між собою були чимось навіть схожі. Юрій Миколайович завжди брав її з собою на виїзди.

Я вже пригадувала, що в мене з алкоголем ніколи не виходило особливої дружби, проте переконалась я в цьому саме в студентські роки.

Якось ми ввечері у нашій старій хаті влаштували студентську вечірку.

Вечірка, з огляду на теперішні, була специфічною і відповідала реаліям тодішніх обставин.

Ми сиділи на старій колоді за хатою, лузали насіння, "стіл" організували з кількох консервів, хліба з сільмагу, помідорів з огірками, які нам виділили господарі з жалості та співчуття, знаючи щоденний раціон нашої їдальні.

Ми закупили вино, переважно дешеве, бо нас було багато, а грошей мало.

Вино, а це ніби був "кріпляк", явно мені не пішло, я довго ходила з подружкою колами по селу, щоб розвиднілося в голові, а коли полегшало і ми повернулися назад, народ спав, де кого придавило – хтось вже солодко сопів на траві, хтось пішов все ж у хату, а кілька чоловік ще просто сиділи на колоді й провадили філософські нічні розмови.

Мені романтики вже вистачило, вранці треба було вставати до маринаду і тому я пішла спати.

І ледь я вляглася, як з вулиці почувся галас, крики, собачий гавкіт, причому подвійний – тоненький хазяйського собаки і явний бас знайомої нам вівчарки.

Хату прорізав потужний промінь ліхтаря, в темному дверному отворі з'явилися тривожні силуети Юрія Миколайовича Виставкіна і його вівчарки.

… Особливістю нашої роботи на консервному заводі була її цілодобовість.

Тобто, існували ранкова зміна, денна, вечірня і нічна.

Звичайно, на кожній зміні завжди робили перевірку, бо все ж за студентів викладачі відповідали, якщо не головою, то серйозними каральними санкціями.

І, звичайно, траплялися випадки, коли з різних причин, офіційних, надуманих чи заборонених, хтось не з'являвся на роботу.

За дисципліну відповідав саме Юрій Виставкін.

І коли на нічну зміну не з'явилося кілька чоловік, він почав перевіряти по списку, хто де живе – в клубі чи по хатах – і шукати порушників режиму.

Він всякого набачився, зі студентами їздив постійно, проте цього разу його обуренню і гніву не було меж, коли він побачив сплячі тіла, хаотично розкидані навколо колоди за хатою, батарею пляшок і залишки "кільки в томаті", яку ми так і не змогли подолати.

Він почав ледь не копняками будити і піднімати студентський народ, паралельно озвучуючи всі кари, які мали впасти їм на голову, погрожував понаднормовими роботами, листом до батьків, в деканат і навіть відрахуванням з університету.

Я, звичайно, прокинулася від цього галасу, зрозуміла, оцінила ситуацію, і оскільки ще була під парами "кріпляка", вирішила у своєрідний спосіб розрядити небезпечну грозову атмосферу.

Знадвору стояла величезна кругла стара цинкована миска, як в селі кажуть, балія, начепила собі на голову і, притримуючи її двома руками та кокетливо посміхаючись, підійшла до Виставкіна, торкнула його за плече і спитала – "Юрій Миколайович, як я Вам в цій шляпці?"…

Чесно кажучи, я до сьогодні не знаю, як мене тоді не відрахували з університету.

Все ж Юрій Виставкін був поблажливіший до дівчат, аніж до хлопців. Бо з того колгоспу двоє хлопців таки вилетіли з університету.

Мені вчергове пощастило. Ну, й якщо чесно, я не думаю, що вони кокетували з балією на голові, там було щось серйозніше.

І в цьому ж колгоспі також сталася ще одна історія, яка, хоча й не має відношення до Будинку подарунків, проте "колгоспна" тема її притягнула у спогади.

…Наші студентки в тому ж південноукраїнському селі йшли вдень вздовж колгоспного виноградного поля і зрізали скраю кілька грон. Як на зло, нагодився, на мотоциклі з коляскою, колгоспний бригадир.

Він розкричався, накинувся на дівчат із негарними словами, навіть була якась шарпанина з торбою винограду, там він побачив складаний ножик, розкричався ще більше, одібрав ножик і пообзивав дівчат "воровками" і, оскільки бачив, як котрась палила цигарку, ще й "прастітутками".

А потім він ще й доніс на дівчат нашим керівникам, явно додавши густих фарб ситуації і виставив себе янголом, якому общипали білі крила "варовки" і "прастітутки".

Дівчата в сльозах прийшли в село, розказали все нашим хлопцям і гаряча лицарська кров закипіла.

Формально викрадачі винограду були винними – відрізали частину колгоспного врожаю, проте, зрозуміло, що поведінка бригадира була явно неадекватна ситуації.

І, як це буває в кіно, казках, детективах та в студентському колгоспному середовищі, звідкись вилізла страшна таємниця про цього бригадира.

Хтось комусь сказав, що, виявляється, цей бригадир служив під час війни в селі поліцаєм.

Хтозна, чи це були плітки, чи він справді мав щось таке за плечима, можливо, якраз показували кіно про партизан, фашистів та їхніх посібників, поліцаїв.

Таких фільмів тоді було багато і старанна радянська пропаганда надто часто вводила у фільм зрадника чи поліцая обов'язково із українським прізвищем.

Проте подібні новини летять так швидко, що навіть надзвукові літаки кусають себе за хвости і гвинти від заздрості, і вже мало хто тоді замислюється про достовірність, часові відповідності та реальність.

Ми зібрались на таємну нараду за старою хатою, на тій самій колоді, де нещодавно нас "застукав" на забороненій вечірці Юрій Виставкін, наш керівник, і почали готувати план справедливої помсти та розробляти методи покарання для підступного бригадира, а можливо, ще й фашистського посіпаку …

Ми вирахували, де він живе, пішли організованою колоною у сусіднє село, підійшли до серйозного високого паркану і постукали.

Вийшла його дружина і, якось оцінивши вмить ситуацію, зрозумівши, що візитери не з найкращими намірами, сказала, що чоловіка нема вдома і щоб ми забиралися геть.

Це все було в досить грубій формі і ми розлютилися, бо ми прийшли спокійно, чемно постукали у хвіртку, чемно запитали, чи бригадир вдома, ми хотіли поговорити з ним на вулиці. Але знову напоролися на явну неадекватну грубість.

Виглядало, що їхній шлюб був явно гармонійним, зважаючи на поведінку та реакції.

Звичайно, дружину можна було зрозуміти.

У неї чоловік – бригадир, ходить у начальниках, у них гарний будинок, високий паркан, а тут приходять сци…ни і сци…хи, якісь напівобдерті студенти в спортивних штанах та шортах і вимагають зустрічі.

Наш протест й надалі залишався мирним, тобто, шибки не били, нічого в двір не кидали, майно не псували і спочатку навіть не підвищували голос. Ми хотіли, щоб він вибачився перед дівчатами за образи і повернув ножик.

Ми стали півколом коло воріт і почали скандувати щось типу "ганьба" і "виходь, боягуз!".

Але головне, що до наших лозунгів ми додали вже серйозніше звинувачення "фашист! фашист!", "поліцай! поліцай!".

Проте вікна та двері й надалі були глухо замкнені. Ще й з середини затягнули щільно штори, це зрозуміло.

Ще трохи покричавши, ми пішли назад, на свій томатопереробний завод.

А ввечері над нами скупчилися хмари і розігралася буря – про інцидент, наш марш і організований мирний протест дізнався Юрій Миколайович Виставкін.

Він сильно лаявся, знову погрожував деканатом, батьками і сказав, що цього разу точно дехто вилетить пробкою з університету.

Він довго кидався громами й блискавками, але на вечірньому загальному зборі нас ніхто не видав – хтось із солідарності, а хтось і так не знав про ці події, бо в той час гнув спину на томатному заводі.

А потім Виставкін сказав, щоб завтра вранці були, як штик, на ранковому зборі – приїде скривджений бригадир, який з дружиною на нас наскаржилися і просили прийняти міри.

Бригадир особисто буде обходити весь стрій і покаже на кожного пальцем, кого впізнає.

Ну, за бригадира ми були спокійні, бо він бачив лише двох-трьох дівчат із зрізаним виноградом, а ось дружина бачила всю нашу мітингуючу групу.

Аж на таку підлість з боку бригадира ми не сподівалися.

Ми вважали, що після нашого протесту інцидент вичерпано: ми вкрали якісь кетяги винограду – він відреагував неадекватно грубо, ми хотіли поговорити, дружина нас грубо відшила, ми покричали і мирно розійшлися.

Проте полум'я інциденту розгорялося, в повітрі запахло реальним вильотом з університету.

І ввечері на тій самій колоді за старою хатою ми зібралися на таємну раду – шукати вихід із ситуації.

І вирішили, що треба з'явитися на ранковий загальний збір, змінивши до непізнаваності свою зовнішність тим, хто ходив до бригадирової хати.

Дівчата, учасники інциденту, мали залишитися в приміщеннях.

Бригадир й так їх знав, щодо них він вже трохи "присів", бо зрозумів, що перегнув палицю, а ось активістам, особливо хлопцям, могло дістатися добряче.

І ось реальну загрозу становила для нас бригадирова жінка, яка бачила нашу групу.

Настав ранок.

Коли всі вишикувалися, очікуючи на нашого керівника з бригадиром, у багатьох наших почалася істерика. Від сміху.

Бо серед усіх студентів саме наша група виглядала найдивніше, незвично і явно виділялася своїм дивним зовнішнім виглядом.

Хтось одягнув на голову панамку, хтось насунув на очі кепку, у когось була довга коса, вона сховалася під хусткою, яку ніколи ніхто не носив, замість коротких сарафанчиків раптом з'явилися якісь довгі спідниці і глухі, застебнуті до шиї, кофти, темні окуляри, просто окуляри з діоптріями (позичені в когось).

Одежу збирали по всьому табору, щоб одягнути щось не своє, хто був у шортах, поміняв їх на довгі штани, хто був у майці, прийшов ледь не в піджаку, словом, ми виглядали настільки яскраво і незвично, що нашим однокурсникам та Юрію Миколайовичу не треба було сильно напружуватися, щоб одразу зрозуміти, хто тут заколотники.

Коли наш керівник та бригадир нарешті прийшли, нас трохи попустило, бо дружина бригадира з ними не з'явилася, думаю, вона явно не хотіла привертати до себе подібну увагу – а це означало пом'якшення санкцій. Адже впізнати учасників пікету могла лише вона.

Збори були суворими, серйозними, ми дізналися багато нового про дисципліну, совість, безсердечність деяких представників молодого покоління, їхню недостатню повагу до старшого покоління, про неприпустимість переходу моральних та етичних меж, що красти не можна, краще попросити, що батьки й викладачі стільки вкладають у нас, невдячних, тощо.

На щастя, подальших дійових каральних кроків не було, нас полякали і прямо сказали, що буде, коли ми викинемо ще якийсь подібний фортель.

Я зараз думаю, що Юрій Виставкін, знаючи ситуацію з обох боків, все ж був на нашому боці, проте він не міг це показувати і також не міг ніяк публічно не відреагувати.

А ми були ще ті "фрукти" з томатного заводу…

…Коли я шукала хоча б якусь інформацію в мережі про те село, Снігурівку Миколаївської області, і про той старезний завод, я практично нічого не знайшла.

Але виявилося, що Снігурівка – це вже місто.

Може, воно й тоді називалося містом, проте на вигляд більше нагадувало село. Можливо, ми просто жили на якійсь околиці.

Про старий завод також – анічичирк, але тоді було відомо, що він існував ледь не з 20-тих років ХХ сторіччя.

Проте я натрапила на цікавий факт.

Одна крупна агрокомпанія в 2018 році заявила про відкриття нового сучасного заводу для виробництва концентрованих томатних продуктів. І ця компанія на той момент вже мала в своїй власності три томатних заводи і один з них був розташований у селищі міського типу, (не в місті, а саме смт, так на їхній сторінці було вказано) – увага! – Снігурівка.

Щоправда, мене спантеличило те, що представники компанії описували введення в експлуатацію цього снігурівського заводу, як такого, що підвищило експортний потенціал України.

Я сильно сумніваюсь, що той завод, який я пам'ятаю, міг хоча б якось підвищувати будь-який потенціал.

Скоріше за все, у нові часи нові власники той наш старенький завод перебудували під сучасні вимоги.

Цікаво, хто там зараз варить маринад?..

Але повертаємося із Снігурівки, що на Миколаївщині, знову на бульвар Лесі України в Київ, на зупинку тролейбуса номер 15 "Будинок подарунків".

…Я поверталася з нічної метеорологічної зміни додому.

Такий особливий режим мав свої переваги, бо після роботи можна було встигнути полагодити купу справ в той час, коли основна маса громадян якраз працювала – чи то в поліклініку піти, чи в жек, чи по магазинам походити, чи вдома на сантехніка чекати, не відпрошуючись спеціально у керівництва.

Після тієї зміни тролейбусом номер 15 я приїхала до Будинку подарунків, бо напередодні мені розказали, що там з'явилися літні світлі жіночі брюки, за якими я й намилилася, хоча до літа ще було далеко.

Я прийшла в магазин, брюки, на щастя, ще мене чекали, попросила в продавчині – тоді лише вони видавали товар на руки, я поміряла одні брюки, потім іншого розміру, навіть ще щось за компанію поприміряла і нарешті вибрала підходяще.

Потім довго одягалася – колготки, спідницю, светрик, пальто, черевики, бо примірка штанів потребує майже повного роздягання-роззування, а потім всього у зворотному напрямку.

Купила брюки і вже із явно хорошим настроєм вийшла з магазину.

По дорозі я ще заскочила до жіночої поліклініки записатися на якийсь найближчий плановий прийом, пройшлася вище по бульвару і пішла вже на зупинку чекати тролейбуса, щоб їхати додому.

Тролейбус довго не приходив, година "пік" давно минула і вони з'являлися нечасто.

Надворі вже була осінь, якось відчутно похолодало, а ще й задував рвучкий вітер.

Я стояла і стояла, чекала й чекала і вже й почала добряче мерзнути.

І в певний момент я відчула, що мені якось холодно по-особливому, не так, як тоді, коли я йшла з роботи.

Мені цей холод наче заходив десь знизу.

Я помацала себе збоку нижче спини, провела рукою по стегну і раптом із жахом усвідомила, що на мені немає панталонів, які я точно мала на собі, коли виходила з роботи.

Мушу тут сказати, що подібну деталь гардеробу тоді змусити мене одягнути було практично неможливо. Хоч би який там холод лютував на вулиці, я б, певно, прогуляла роботу, ніж вийшла з дому в панталонах.

Проте це були не просто якісь рожеві чи блакитні товстелезні панталони наших бабусь, із "начосом", а чудові, із натуральної вовни, тонесенькі, високої якості, помережані трикотажними візерунками, жіночі красиві панталони. Справжня жіночна сучасна білизна.

Мамі хтось їх привіз із котроїсь із балтійських республік, здається, з Латвії, Риги.

На ті часи в Ригу чи Таллінн їздили, ледь не як за кордон – був популярним милий, так званий, "прибалтійський" акцент, старовинна архітектурна атмосфера, інший менталітет, нерадянські кав'ярні, легендарний ризький бальзам і дещо ширший асортимент товарів народного споживання.

Але навіть ці видатні переваги навряд чи змусили б мене носити таку деталь гардеробу, якби не мамине настирливе прохання одягнути ці панталони саме перед нічною зміною – вже ж ніч надворі, дивись, як похолодало, це ж уже осінь, не хватало ще простудитися, вони тоненькі, хто їх бачитиме, та це й зовсім і не панталони, які тоненькі, натуральна вовна і так далі…

І коли, стоячи на зупинці, я зрозуміла, що я десь загубила улюблені мамині панталони, в мені вихором закружляли думки.

По-перше, мені страшенно було шкода, що вони кудись щезли, бо мама, можна сказати, поділилася з дочкою цінним і дефіцитним.

По-друге, і це було головним, мені свердлило голову питання – куди вони могли подітися, де я їх згубила?

Це було просто жахливо, бо я точно пам'ятала, що з роботи я виходила ще в панталонах.

І, зла, змерзла, втомлена і розгублена, я пішла назад у Будинок подарунків, бо була переконана, що вони там, у примірочній кабінці. Вони просто не могли бути деінде, адже я саме там роздягалася і міряла штани.

Примірочна кабінка була пустою.

Я підійшла до продавчині і, соромлячись, почала плутано її розпитувати, чи не приносив їй хтось з кабінки одну річ, яку я там забула. Вона довго не могла зрозуміти, в чому справа, потім роздратовано і трохи зневажливо сказала, що "ні" і продовжила жваву бесіду з колегою.

Тут я вже зовсім зажурилася.

По-перше, через підірвану довіру до людей, які просто з кабінки крадуть чужі панталони, по-друге, що я скажу мамі, по-третє, де вони справді могли пропасти, бо це вже виглядало на містику, по-четверте, я вже хотіла їсти, спати, в теплу квартиру, бо все ж – після нічної роботи.

Я знову, вдруге, повернулася на зупинку.

Зрозуміла, що вже просто через розпач ще раз по дорозі відвідала жіночу поліклініку, пройшла коридором, зайшла в туалет, хоча я точно знала, що на прийомі в лікаря я не була, в туалет не заходила, навіть пальто не розстібала – лише записалася в реєстратурі на прийом.

Цього разу тролейбус прийшов швидко, проте я все одно встигла відчути неприємний холод в тому місці, де ще недавно мене зігрівали чудові латвійські тоненькі панталони із натуральної вовни.

Я стояла в салоні тролейбуса номер 15, сидячих вільних місць не було, я їхала, втомлено й сумно трималася за поручень і всі мої думки були про те, як це могло статися.

Жодних раціональних притомних розумних варіантів я не знаходила і це мене заганяло у глухий кут неприємної містики.

Єдине, на що я була здатна – помітити певну, трохи дивнувату, поведінку людей навколо.

Ті пасажири, які проходили по салону назустріч мені, проходили далі байдуже, із відстороненими обличчями, як звичайно.

Проте ті, які проходили вперед з-за моєї спини, обов'язково оберталися, дивилися на мене приязно, трохи здивовано, а часом якось надто весело.

Я це автоматично відзначила, напевно, було щось там у хвості салону тролейбуса, що змушувало їх звернути на це увагу – може, хтось їхав з котиком, на вулиці Кіквідзе якраз була відома ветеринарна клініка, може, якийсь малюк грався, не знаю, мені було байдуже.

У мене містичним чином щезли прямо з мене по дорозі з роботи додому мамині панталони і я не мала жодного цьому пояснення.

Нарешті прийшовши додому, зняла в коридорі пальто, навіть не вмикаючи світла, повісила його на вішалку, роззулася і пішла на кухню.

Там зробила собі каву, закурила, зігрілася і просто довго сиділа, дивилася у вікно, думаючи все ту ж саму думу.

Потім згадала, що треба забрати з сумки якусь річ, вийшла за нею в коридор, на підлозі щось лежало темною плямою, видно, зачепила шапку з вішалки, коли роздягалася.

Я увімкнула світло і остовпіла – на підлозі в нашому коридорі лежали ці панталони.

На якусь мить я подумала, що я збожеволіла. Ну, або просто – нічна зміна, ніч без сну, хвилювання, пригоди, кількагодинний пошук панталонів, це мені щось ввижається.

Але ні. Це справді були вони.

І коли я вже відійшла від першого шоку, мене просто блискавкою пройняло, як це все могло статися і сталося.

Коли я в кабінці міряла літні штани, я спочатку зняла пальто, роззулася, а потім на пальто повісила ці панталони. Светрик не знімала, не було потреби – я ж штани міряла.

І коли я одягала пальто (про панталони я забула, бо все ж не було звички їх носити), ось тоді я й прихопила разом з пальтом панталони, які розлогим роздвоєним коміром розляглися у мене на півспини.

Я пригадала дивні погляди пасажирів тролейбусу.

Звичайно ж, їх душив сміх, коли вони бачили цю конструкцію, саме ті, які заходили з-за моєї спини.

…Я забула про сон, втому, заварила ще кави і, певно, дві години висіла на телефоні, давлячись від сміху, який часами вже переходив в істерику, розказуючи мамі й найближчим подружкам цю історію.

Історію улюблених маминих панталон, які приїхали з Латвії, відпрацювали нічну зміну в Українському гідрометцентрі, яких ледь не лишили напризволяще у Будинку подарунків, які повеселили пасажирів тролейбусу номер 15 і які, врешті решт, все ж цим тролейбусом повернулися додому.