Тролейбус номер 15. Десята зупинка. “Бессарабська площа”. Частина друга

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Подвійна половинка. Кулінарка

У другій частині Хрещатика, між сходами, що вели до Жовтневого палацу, та рестораном "Столичний", вмостилася колись "Кулінарія", яка належала цьому ж ресторану.

Ресторану "Столичний" вже нема, як і самого будинку, в якому він розташовувався, його знесли в 2003 році.

Ресторан "Столичний" прогримів у свій час справою "Шахині".

Так називали директорку ресторану, що займалася незаконними діями, махінаціями та отримала за це 15 років тюрми.

Лідія Степанюк, вже потім відома, як Єлкіна (Йолкіна), родом з Черкащини. Коли їй було 10 років, вона переїхала до тітки в Умань і стала ученицею кухаря.

У 1938 р. вийшла заміж і переїхала на Вінниччину, в Гайсин, де вже почала працювати кухаркою в офіцерській їдальні.

У 1944 р. майбутня "Шахиня" вже працювала в Кривому Розі керівником крупної їдальні.

Потім доля закинула її в Крим, де вона керувала буфетом Сімферопольського аеропорту.

А в Київ вона потрапила в 1960 р. завідуючою рестораном на вокзалі.

І вже звідси підприємлива ділова жінка очолила ресторан "Столичний" і нашу знамениту Кулінарку.

Масштаб її діяльності зацікавив відповідні органи в 1973 р.

Києвом ширилися чутки про її неймовірне багатство, хоча зараз багато хто, певно, просто посміявся б з таких масштабів.

Пишуть, що до особистих послуг "Шахині" були дві домогосподарки, персональний водій, перукар і майстер манікюру, які одержували по п'ятдесят карбованців за візит.

У неї було вилучено грошей і матеріальних цінностей десь на 200 тисяч карбованців.

Для порівняння – новий автомобіль "Волга" на "чорному ринку" тоді коштував до 20 тисяч.

Звичайно, вилучили класичні артефакти радянського багатства - посуд, кришталь, хутро, золото і коштовності.

Без особливого примусу, з переляку, її подруги швиденько принесли речі, гроші та ощадні книжки, які "Шахиня" давала їм на зберігання.

Судовий процес отримав великий резонанс, його розглядав Верховний суд УРСР.

Їй дали 15 років позбавлення волі.

"Шахиня" померла в ув'язненні, відсидівши 8 років і, за чутками, це сталося за один місяць до її дострокового звільнення.

Про це гучне розслідування навіть зняли фільм.

Мені з усіх цифр, матеріалів справи, десятків, якщо не сотень варіантів, як обдурити народ і контролюючі органи, сподобався і особливо запам'ятався ось цей.

У рецептуру борщу закладали завищену кількість інгредієнтів.

Якщо зварити його за цими нормами, то вийшла б каша, в яку важко було б встромити ложку.

Тому, коли від бідного борщу крали всі потроху, він в результаті виходив ідеальним – таким, як треба.

Дуже милосердний злочин.

Проте завсідників Кулінарки такі сфери космічної корупції та розкрадання народного майна практично не торкалися.

Бо там купчилися переважно поети та письменники, часом художники, ну, й зрозуміло, їхні друзі.

Там тусували постаті, які вже увійшли, якщо не в шкільні та студентські програми (хоча є й такі), то в літературну нашу історію точно і навіть декотрі лауреати Шевченківської премії - Євген Пашковський , Ігор Римарук, Оксана Забужко, Василь Герасим'юк, В'ячеслав Медвідь, Сергій Квіт, Григорій Штонь, легендарний Володимир Цибулько та багато інших.

Розказував мені товариш, поет, завсідник Кулінарки, що якось туди були внадилися так звані "русічі", тобто, неукраїномовні поети-письменники, але отримавши пару раз в "ліцо", повернулися у свої точки.

Бо у всіх були свої конкретні локації, у "русічів" також, і подібну географічну міську творчу субординацію треба було шанувати.

У Кулінарці поетично-письменницька публіка пила ті ж "подвійні половинки", сперечалася, сходилася і розходилася в думках, всі перепозичували один в одного троячку чи п'ять карбованців і, максимум, купували якусь справді нехитру кулінарію.

Я пам'ятаю з Кулінарки дуже класне готове заморожене тісто, з якого готувалася вдома смачна випічка.

Кулінарка була зручна своїми вуличними підвіконнями, тому там також утворювався своєрідний шинквас, за яким можна було стояти, ставити чашечки і спілкуватися.

Видно, цей дух свободи з тогочасної Кулінарки залишився витати над місцем, бо в часи Революції Гідності саме там було кафе, в яке вільно пускали усіх охочих погрітися і сходити в туалет. А це дозволяли далеко не всі заклади.

Я там у 2013-2014рр. також не раз бувала, звичайно, знала їхній вай-фай і він ставав у нагоді, коли на Майдані виникали проблеми з інтернетом.

Я прибігала на місце забутої неіснуючої Кулінарки, вигулькував вай-фай, під вікнами постила якісь фото, майданні події, якусь інформацію, вичитувала новини і писала повідомлення друзям.

Культова Кулінарка мене знову виручала, як вірний старий незрадливий друг.

Подвійна половинка. Підвальчик навпроти службового входу Оперного

Якщо в Кулінарці збиралися маститі поети й письменники, то в цей підвальчик на Хмельницького, тоді Леніна, забігали молоді поети.

Не доросли вони ще до просторів Кулінарки. Та й у тісний підвальчик крупні поети, в прямому сенсі, не влазили б. Ну, влазити, може, й влазили б, але все ж ієрархія "подвійних половинок" мала свої кар'єрні висоти й низини.

Згадувала знайома, що туди ще забігали "балетні", поруч же – Опера, а також частенько бували студенти.

Характерна особливість підвальчика – каву там могли давати в борг, коли до зарплатні чи стипендії залишалося пару днів.

Офіціантками працювали Ася й Іра, в кафе можна було сидіти за столиками, а не стояти коло цементного бордюру, подавали каву й тістечка, у залі навіть стояв музичний автомат.

Як видно, студенти, молоді поети й "балетні" були більш естетською публікою, аніж богемні маститі поети й письменники.

Там у мене ніяких особливих пригод не траплялося, проте історія самого місця цікава.

Коли комуністичий колОс СРСР захитався і почав падати з своїх глиняних ніг, на місці невибагливого підвального кафе, із талановитими, але незаможними поетами-початківцями, з'явився ресторан "Максим".

Його керівником став колишній директор знаменитого ресторану "Метро", що на Хрещатику, і де розташована станція метро "Хрещатик".

У радянські часи ресторан "Метро" був одним з найпопулярніших і найдорожчих закладів столиці.

Його інтер'єр прикрашали різнокольорові вітражі та панно, грала вечорами жива музика і навіть було вар'єте.

Проте, як і згадуваний ресторан "Столичний", ресторан "Метро" також не цурався нелегальних прибутків та присвоєння нетрудових доходів.

Ресторан закрили на початку 90-х.

Директор ресторану "Метро", звичайно, була на той час солідна престижна і бажана посада.

Проте доля директора склалася драматично.

Він отримав тюремний строк за зловживання – чи за свої чи за чужі, достеменно не відомо, проте він чесно відсидів близько 8 років у тюрмі і вийшов на волю.

Його ресторанний досвід на початку перебудовних процесів став йому в пригоді – він очолив ресторан з гучною назвою "Максим".

Можливо, за аналогією з найвідомішим паризьким рестораном.

Керував він недовго, виїхав на постійне місце проживання у США, проте там невдовзі потрапив у автокатастрофу і загинув.

Цю трагічну історію я знаю від його сина, мого однокласника.

Якось я зустріла цього однокласника, не бачившись дуже довго після школи.

Ми з сестрою гуляли по центру Києва, зустрілися, зраділи один одному і він нас запросив на терасу якраз ресторану "Метро".

Не знаю і не розумію, чому наші підприємливі люди за всі ці роки не спромоглися взяти в свої руки цю пречудову локацію і відродити знову ресторан – центр міста, чудовий вид, можна було б поновити і сучасно покращити ефектне освітлення ресторану, яке прикрашало значну частину вулиці і невибагливий фасад.

Мій однокласник був веселим, добрим і дуже привабливим хлопцем, зовні неймовірно подібним на Алена Делона і, все життя спочатку дівчатка, а потім дівчата й жінки завжди випробовували його на стійкість характеру.

Не завжди це йому вдавалося.

На момент нашої зустрічі він вже закінчив Київський інститут іноземних мов, трохи навіть попрацював у нашій рідній школі номер 117, ще десь, а потім чомусь опинився в "органах".

Я точно не пам'ятаю, чи в міліції чи в ОБХСС, як відповідають баби на базарі на питання про сметану чи вершки – шось таке.

Хто вже забув чи не знає, ця грізна абревіатура ОБХСС означала "отдел по борьбе с хищениями социалистической собственности".

Українською – "відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності", проте всі говорили ОБХСС.

…Ми чудово посиділи на терасі, однокласник пригостив нас шампанським, наговорилися, позгадували і пішли разом потихеньку в сторону Бессарабки. Мені треба було на кінцеву зупинку тролейбусу номер 15, сестра жила на той час на вулиці Горького, тепер Антоновича.

Галантний кавалер розважав нас анекдотами, смішив, був пізній чудовий київський вечір, ми спустилися в підземний перехід, звідки наші шляхи вже мали розходитися.

Під колоною у напівосвітленому підземному переході самотньою фігурою стояла недбало одягнена жінка з двома букетами квітів у прим'ятих целофанових обгортках і нервово озиралася.

Тоді така торгівля була суворо заборонена і подібні жінки наважувались лише вечорами підловлювати пізніх закоханих чи галантних кавалерів, щоб вторгувати кілька карбованців.

Однокласник рішуче пішов до жінки, ми сором'язливо заусміхалися, і раптом він вийняв якесь посвідчення, розгорнув його і тицьнув жінці під носа, конфіскувавши обидва букети.

Жінку, як вітром здуло з переходу, а наш кавалер із сліпучою делонівською посмішкою вручив нам квіти.

Ми буквально остовпіли від побаченого, автоматично взяли в руки ці вечірні прив'ялі букети в скрипучих целофанах, і вже так-сяк розпрощавшись і давлячись від сміху, розбіглися в різні боки хрещатицького переходу.

Картинка була ще та. Думаю, що мій однокласник не був аж таким типовим міліціонером чи співробітником ОБХСС, які "доїли" подібних персонажів по вулицях. Просто, як маленький хлопчик, дуже вже хотів похизуватися і справити яскраве враження на давню подругу.

У нього вийшло.

Попри вальяжне сидіння на терасі ресторану "Метро" із келихом шампанського, у мій життєвий повсякденний сценарій органічніше вписувалися цементні підвіконня та підворітні київських "подвійних половинок".

Подвійна половинка. Кафе "Хрещатик"

Безсумнівно, культовим було кафе "Хрещатик" на Хрещатику, неподалік перетину із теперішньою вулицею Прорізною.

Якщо на Заньковецькій збиралася переважно театрально-консерваторська публіка, в Кулінарці – письменницько-поетична, у кафе "Донецьк", що на бульварі Шевченка – університетська, на Пушкінській та в "Дитячому харчуванні" - радіо-телевізійна, то кафе "Хрещатик" було своєрідним богемно-інтелігентським парламентом.

Бо тут відбувався броунівський рух усіх соціальних верств "подвійної половинки" і навіть вкраплювалося багато випадкових людей.

Щоправда, тоді випадкові люди траплялися у тому кавовому "парламенті" в меншості, тоді як в наші часи у деяких парламентах якраз таких людей, випадкових, більшість.

Буквально поруч знаходилася підворітня, яка заводила у центральний вхід Держтелерадіо, тому, зрозуміло, що звідти частенько випливали люди з "телевізора", та ще й в ті часи, коли зірок-телеведучих можна було полічити на пальцях руки.

Тетяна Цимбал, Тамара Стратієнко, Олександр Сафонов, Іван Вовк…

З легендарною Тетяною Цимбал я пропрацювала кілька років в одній кімнаті на Новому каналі, у неї була своя авторська програма і їхній невеликий колектив завжди палко обговорював майбутні сценарії.

Мушу сказати, що спілкуючись з такими людьми зблизька, розумієш, що мають на увазі, коли кажуть "стара школа".

Я не буду зараз про суть радянського телебачення, це зрозуміло всім.

Але манери, вишкіл, бездоганна елегантність у щоденному гардеробі, повна відстороненість від колективних пліток, відсутність загравання з молодими колегами, відповідність своєму статусу, ніякої зверхності, грамотна українська мова – це було видно неозброєним оком.

Вони випускали денну програма, таку симпатичну, людську, легку.

Герої їхніх програм перед ефіром заходили до нас у кімнату і тоді я вперше закохалась у британських котів.

Принесли на зйомку величезного сірого "британця" Мейсона, я добре пам'ятаю, що це був кіт співачки Марини Одольської.

У студії стояли дивани синього кольору, на диван посадили Мейсона, навколо всі кричали, бігали, матюкалися – програма виходила в прямому ефірі, світло било в очі, щось грюкало і пищало, словом, був звичайний щоденний телевізійний армагедон прямого ефіру.

І єдиним острівцем абсолютного спокою і незворушності посеред цієї какофонії був кіт Мейсон, породи британський короткошерстий.

Мене ще дуже тоді вразило і розсмішило, що він сидів, як дядько, розвалившись на дивані, розставивши задні лапи, а між лапами гідно лежав хвіст, який навіть не ворушився.

У нас вдома давно, вже 14 років, живе британський кіт Апельмон розкішного кремового кольору і я таких поз вже надивилася багато разів. Але все одно мене просто вражають їхні абсолютно людські пози, спосіб мислення і явна перевага волі, характеру й часом гідності.

До Тетяни Василівни Цимбал приходили на програму різні цікаві люди, флористи, фітотерапевти, між ними, знаменитий Євген Товстуха, любителі змій, котів, лікарі з цінними порадами, різноманітні експерти.

Якось до неї завітали двоє чоловіків, які займалися реконструкцією старовинного одягу, лицарських обладунків за старовинними ескізами, малюнками, робили копії древніх шлемів, панцирів, латів, тощо.

І вони зробили в своїй майстерні точну копію шлему Чингізхана, яку й принесли на програму продемонструвати телеглядачам.

На той час студія і робочі комп'ютери знаходились в одній великій кімнаті, програма собі йшла в прямому ефірі, ми спокійно тихо працювали.

За столиком, під освітленням, сиділа Тетяна Василівна і гості. Вони розказували про свої досягнення, про хитрощі, деталі та складнощі виготовлення подібних речей.

Тетяна Василівна доброзичливо, з зацікавленням хитала головою, ставила уточнюючі запитання.

І коли вони вже дістали звідкись з-за кадру нарешті цей знаменитий шлем, ведуча з захопленням запитала – "і що це, справді він?, знаменитий…", тут вона запнулася, видно, якось підбирала слова, букви "ш" і "ч" поплуталися і раптом з чарівною посмішкою видала "і що це, справді він?, знаменитий член Чингізхана?"…

Треба віддати належне хлопцям, у яких з почуттям гумору було все гаразд, вони зрозуміли і оцінили ситуацію, і не моргнувши оком, також із посмішкою відповіли – "ну, таких вершин технологій наші майстри ще не досягли".

На щастя, якраз прийшов час рекламної паузи, і вже за мить всі валялися від сміху – і Тетяна Василівна, і гості, і всі, хто сиділи за робочими комп'ютерами.

…У кафе "Хрещатик", окрім телевізійних працівників, ходили всі, і "свої", і випадкові, і поети, і письменники, і музиканти, й інженери, і співаки, й депутати першого скликання.

Його також добре знали приїжджі. Він був справжньою знахідкою для тих, хто рано-вранці приїжджав на запис на телерадіокомпанію, а все навкруги ще було зачинено.

Особливо раділи заїжджі творчі львів'яни, про яких часом жартують, що в них судинами замість крові бігає кава. Ранні гості могли там випити ранкової кави, без якої вони не могли навіть дихати. Бо знайти о 7-8 годину ранку каву в центрі Києва було проблематично.

Я сама часто там призначала зустрічі деяким друзям-артистам, забирала потім їх додому, щоб вони трохи перепочили з дороги, і які зараз такі відомі, що аж страшно, а тоді це були юні артисти, що трохи ніяковіли у столиці.

Зал "Хрещатику" був великий, посередині стояв кавовий апарат, від якого Курою й Араксом роздвоювалась черга.

Наше місце було завжди ліворуч і чомусь пити каву у правій частині залу було не комільфо.

Тут зміїлись якісь особливо величезні черги, і тому, що це було на Хрещатику, сюди потрапляли, як я вже згадувала, випадкові люди, які просто хотіли випити кави чи з'їсти тістечко.

Нещасні, простоявши половину черги, з жахом усвідомлювали, що вона, ця черга, ніколи не закінчиться. Бо перед ними постійно всовувалися якісь дивні персонажі, які, наприклад, кричали "Цибуля! Мені дві подвійні половинки!".

І лише втаємничені знали, що Цибуля, Володимир Цибулько, – це поетолюдина-легенда, а не отой здоровий хлопець у гостроносих, бувших у бувальцях, черевиках і своєму знаменитому картузі в клітинку.

І ще цей хлопець, про що я тоді навіть не здогадувалася, через багато років став дружбою на нашому з чоловіком весіллі, писав чудову поезію, його феноменальна пам'ять і знайомства гідні котроїсь книги рекордів, я не знаю жодної людини, яку б не знав Володя.

На ті часи Цибулю можна було б сміливо малювати на неформальний герб Києва, у його кашкеті та з його всюдисущістю, ніхто б не заперечував.

А колись я сиділа пізно ввечері вдома на кухні, була зима, в домі всі вже спали, я поставила ноги на нижню теплу трубу від батареї, і слухала "брехунець" і раптом почула знайомий голос. Володя читав свої вірші.

Варто сказати, що, як на мене, серед поетів - одиниці, які вміють читати свої вірші. Часом або поринають у патетику, або монотонно читають, умисне нівелюючи акценти. А Володя якраз читав природно, спокійно, і сенс відкривався, і нюанси були зрозумілими.

І я раптом серед цього тихого пізнього зимового київського вечора, в теплій затишній кухні "хрущівки" почула, як він прочитав:

"Світ крізь лупу історичного безпам'ятства

Спостерігає, як у банці з

Павуками

Пожирають себе українці

Це такі метелики з обірваними

Крилами

Крила в них дуже барвисті й за формою

Нагадують

Контури їхньої Батьківщини

Загубленої необрахованої

Біографами сльозини Богоматері".

І цей образ України, яка справді контурами схожа на метелика, тоді мене чомусь неймовірно потряс.

А вже в теперішні часи, коли Крим окупувала Росія, знову прийшло схоже потрясіння від передбаченого у 90-ті роки, коли ця "загублена не обрахована сльозина Богоматері" просто котилася і котиться з очей кримських матерів.

Уявіть собі метелика, його крильця і черевце і уявіть карту України, Лівобережне і Правобережне крильця і черевце-Крим.

Барвисті обірвані крильця, загублена не обрахована сльозина – це один з найсильніших образів нашої Батьківщини, як на мене…

У кафе "Хрещатик" ми, каюсь, часто у черзі просто знущались із випадкових тьоть, яких занесла сюди хаотична хвиля головної вулиці й які з явним осудом дивилися на нас. Пригадую, як моя подруга голосно, якраз стоячи за такою тьотьою у височезній норковій шапці, турботливим голосом радила мені не ходити у незрозумілій куртці, а "справить собі хароше пальто із норочкою і пошить норкову шапку замість оцієї дурної молодьожної "труби"".

"Труба" - на той час був модний плетений головний убір, напівшарф чи напівшапка.

І до речі, трохи пізніше, трубою називали увесь підземний перехід на Хрещатику, де кипіло неформальне життя Києва і де ми фактично зимували.

Кафе "Хрещатик" було місцем розгулу усіляких "бандерівців", "жидобандерівців", "рухобандерівців", "студентобандерівців", "безробітнобандерівців". Словом, усіх, хто відчував перші подихи свіжого повітря кінця 80-тих та початку 90-тих.

У 1988 році відкрився перший з'їзд народних депутатів СРСР і на якийсь час "Хрещатик" перетворився на осередок інопланетян.

Бо всі почали ходити у навушниках і слухати фантастичні тогочасні виступи, за які ще зовсім недавно можна було отримати тюремний строк.

Тоді навушники не кожен міг собі дозволити, тому народ ходив просто із маленьким приймачем коло вуха.

Пам'ятаю, як кинулися ми до знайомого вусаня, який саме зайшов у навушниках: "ну, що там?" Він поважно: "та, кучері плете". Це він - про тоді кучерявого красеня, автора чудового роману про Катерину Білокур, який також був відвідувачем "Хрещатика".

Цей вусань, між іншим, дуже поважна людина, що стояла біля витоків Народного Руху. Взагалі, більшість депутатів першого скликання української Верховної Ради пила каву з народом, з нами всіма. І ніхто їх жодного разу не покусав.

Проте з часом наступні покоління народних обранців вже були змушені ховатися подалі від нервового народу, закутуючись у "бріоні", "шанелі", ручні медіа-холдинги, та інші золоті онучі, про які вони марили усе своє бідне дитинство.

Значно пізніше на місці кафе "Хрещатик" з'явився відповідний новим часам "Паб Славутич Шато Пивоварня" .

У рекламі пабу писалося, що "Паб Славутич Шато Пивоварня на Крещатике по праву признан душевным заведением, радующим гостей собственным пивом 4-х сортов, вкуснейшими классическими рецептами и авторскими новинками, сногсшибательными десертами и напитками. Благодаря… бла-бла-бла… в Пабе Славутич Шато Пивоварня в центре Киева гости чувствуют себя здесь демократично и свободно".

Як казали у нас на Бессарабці, тю.

Проте вільнолюбний дух "Хрещатика" все ж продовжував там літати, "демократично и свободно".

У 2004 році, під час Помаранчевої революції, трохи ближче до Прорізної, практично впритул до пабу, був магазин молодіжного одягу.

Адміністрація магазину мовчечки одягла вітринні манекени у помаранчевого кольору рукавички і спортивні шапочки. Правильний товар розмітали дуже швидко, бо він був потрібного кольору, стильний та ще й грів нас у революційні холоди.

А потім ми якось відзначали в тому Шато першу річницю Помаранчевої революції.

Всі кричали одночасно, курили і згадували буремні дні, а я вперше за багато років не курила з усіма, бо якраз двома тижнями раніше кинула цю двадцятисемирічну звичку. Але мене це вже не бентежило.

Я знала,що в "Хрещатику" можливі всілякі дива. Навіть, якщо від нього залишилося лише просто місце.

Подвійна половинка. "Дитяче харчування", гастроном на Пушкінській

На вулиці Пушкінській, на перетині із Прорізною (тоді Свердлова) було два осередки "подвійних половинок" - у гастрономі та навпроти, в "Дитячому харчуванні".

Я не дуже добре пам'ятаю, що саме з дитячого харчування там продавали, але там була кава, це – ясно і можна ще було купити варені гарячі сосиски.

Вони плавали в такій металевій великій посудині з гарячою водою і продавчиня щипцями їх звідти діставала.

Оскільки просто сирі сосиски в гастрономі навпроти, як і в будь-якому іншому, були частим дефіцитом, то такий перекус був приємним початком дня або вдалим обідом.

Коли ми з колегами розходилися після нічної роботи у Гідрометцентрі, то зазвичай, пили каву саме тут і завжди жартували, що колись ми обов'язково так розбагатіємо, що дозволимо собі купувати варені гарячі сосиски.

Тоді якось взагалі не дуже було прийнято їсти поза домом, і це не залежало від фінансового стану.

Хоча тодішні ціни ресторанів можуть насмішити теперішні, але традиції такої не було – або ювілеї, або там сиділи "командировочні" або підозрілі нетрудові елементи, ну, або романтичні парочки.

У ресторани ще ходили на комплексні обіди серед робочого дня, наприклад, ми частенько навідувалися у розташований вище ресторан "Лейпциг".

Доля будинку, де на першому поверсі містився ресторан – цікава, проте якась не дуже щаслива.

Там, де зараз стоїть цей будинок, колись містився "одноповерховий будинок на тринадцять кімнат, дерев'яний флігель, господарське подвір'я із стайнею, каретнею і коморою, два палісадники, дерев'яна купальня та фруктовий сад із альтанкою". З Вікіпедії.

Цікаво, що цю садибу в 1878 року продали поміщику Андрію Тарновському, представнику знаменитого роду меценатів і колекціонерів українських старожитностей Тарновських.

У 1899 р. садибу купив Микола Григорович-Барський, правнук архітектора Івана Григоровича-Барського.

Варто згадати вдячними словами Івана Григоровича-Барського, знаменитого українського архітектора, представника козацького бароко.

Він є автором багатьох культових споруд Києва - фонтан "Самсон", Покровська церква, церква Миколи Набережного, соборний комплекс у Козельці (Собор Різдва Богородиці), у 1772-1774 рр. коштом Петра Калнишевського він збудував Петропавлівську надбрамну церкву та інші споруди Межигірського монастиря, робив реконструкцію неймовірної церкви Богородиці Пирогощі…

Цікаво, що спочатку на місці теперішнього фонтану "Самсон" стояв фонтан-запобіжник водогону, над яким архітектор збудував вишуканий цегляний павільйон із фігурою апостола Андрія на даху.

Вода витікала з посудини, яку тримав янгол. А вже на початку 19 сторіччя янгола замінили Самсоном, який роздирає пащу леву.

Будинок на розі теперішніх вулиць Володимирської та Прорізної предок архітектора, Микола Григорович-Барський, не розрахувавши своїх амбітних та фінансових можливостей, не зміг довести до пуття і віддав через аукціон купцю Олександру Сіроткіну.

У 1902—1903 рр. будівництво було завершене, з'явилося оздоблення, електричне освітлення та ліфт.

Будинок мав мебльовані кімнати, магазини, аптеку, шикарні приватні квартири, кондитерську "Маркіза" чи "Маркіз".

Саме в цій "Маркізі" в 30-тих рр. минулого сторіччя розташувався ресторан "Спартак", потім бар "Коктейль-хол", потім кафе "Чайка", а вже пізніше, на честь міста–побратима Києва там зробили ресторан німецької кухні "Лейпциг".

А вже пізніше розпочалася якась хаотична зміна інвесторів, запустіння, відбудова, знову занепад.

У 2015 році новий інвестор, бізнесмен Мохаммад Захур, кажуть, через труднощі з фінансуванням заморозив реконструкцію будинку.

І знову стоїть цей красень, лущиться, обсипається, очікуючи на нові гроші, вдячність і увагу киян.

…Ми в гастрономі на Пушкінській та в "Дитячому харчуванні" на гастрономічні та інтер'єрні дивА ніколи не очікували. Наші "подвійні половинки" були для нас найкращими провідниками у яскраве людське київське життя.

Я вже згадувала, що сюди ходила переважно радійно-телевізійна публіка, бо неподалік, через арку, якраз був ще один вхід у Держтелерадіо.

І одну з тих радійниць я зустріла через багато років знову ж таки на Пушкінській, біля "Дитячого харчування", на місці якого зараз зовсім інший заклад. І вона вмить, у звичайній розмові, допомогла здійснити таємне бажання – знайти хор моєї мрії.

Бо я дуже люблю саме хори, і в дитинстві співала в найкрутішому й досі хорі "Щедрик" і вважаю, що по-справжньому можна бути повноцінним і щасливим не сольно, а саме в хорі. Коли ти шукаєш і знаходиш гармонію серед багатьох, таких різних і не схожих та тебе, голосів.

А ще пам'ятаю, як я колись зустрілась із татом у центрі Києва і хотіла його запросити посидіти в якомусь пафосному ресторані, а він сказав, що здирникам не дасть ані копійки і що він поведе мене у "людське" місце.

І в мене очі полізли на лоба, коли він впевнено почав підніматися Прорізною і ми зайшли саме в "мій" гастроном.

І там його всі знали, і продавчиня мило усміхалась, і ми випили каву, і взяли навіть якесь тістечко, і шоколадні цукерки, і навіть по 50 грам коньяку.

І я його ледь вмовила сфотографуватися за стоячим столиком з усмішкою, бо він любив бути на фото поважним і серйозним, але я все ж його якось розсмішила, він засміявся і я в цей момент клацнула телефоном.

І саме ця мить, це татове веселе фото з гастроному на Пушкінській, стоїть у мене зараз на кухонному підвіконні…

У всіх киян були свої втаємничені місця "подвійних половинок" і, звичайно, я не про всі згадала.

Хоча, як на мене, ці були основними.

Я свідомо не згадую "трубу", підземний перехід на Хрещатику, бо це – трохи пізніша і окрема епоха нашого життя, вільного, творчого і легкого.

І до всіх цих чудових райських островів свободи під назвою "Подвійна половинка" мене привозив тролейбус номер 15 на зупинку "Бессарабська площа".

Я вже писала, що тоді на Бессарабці завжди був найкращий і найповніший вибір квітів у Києві.

І лише одного разу Бессарабка осиротіла.

Бо усі квіти пішли проводжати мою подругу Леську в кращі світи.

…Коли вона загинула, мене в Києві не було, ми якраз поїхали на море, і я до сьогодні не можу дати собі відповідь, добре це чи ні, що я з нею не змогла попрощалась, як усі, але мама мені потім розказала, що, коли по дорозі зайшла на Бессарабку купити квіти для прощання з Лесьою, то просто оторопіла від майже пустих відер.

І почула, як продавчині говорили між собою, що всі квіти розкупили на похорон якоїсь молодої жінки.

Леськи вже давно нема, але вона була такою яскравою, неординарною і так вміла цінувати, любити та розуміти життя, що мої спогади про неї завжди щасливі.

Ми з нею мільйон разів облазили колись усі ці "подвійні половинки", і в кожному місці, незалежно від того, лишилось там щось від тих часів чи ні, завжди чути її сміх, завжди видно її красиву пещену руку, яка махає цигаркою, її очі a la Орнелла Муті, її вилиці, губки бантиком і її скажену ауру-харизму, яка нікуди не поділась.

І якщо люди часом присвячують якісь свої слова іншим людям, то я хочу оці мої всі "подвійні половинки" присвятити саме Лесьці. Лесі Козак.