Тролейбус номер 15. Шоста зупинка. Площа Лесі Українки

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Від цієї зупинки починався власне бульвар Лесі Українки з високими тополями, який котився вниз, майже до Бессарабки.

Одразу біля зупинки був Печерський універмаг, де часто "викидали" дефіцитні речі, тут можна було пересісти на автобус, щоб їхати до подруги в гості на вулицю Лейпцизьку.

І, головне, це була зупинка маминої роботи.

Мама працювала у колективі, де практично всі були молодшими на покоління. Вона й потім, на інших роботах, була однією з найстарших.

І, між іншим, у мене, окрім першого місця роботи в Гідрометцентрі, де тривалий час я була наймолодшою, також повторювалася ця вікова ситуація.

Я добре пам'ятаю, як у нас вдома мама святкувала свої сорок років. Не накрила стіл на роботі, як тоді було прийнято, а запросила усіх додому на повноцінну гулянку. Прийшли усі її дівчата і парочка хлопців, їм було приблизно від двадцяти п'яти до тридцяти з хвостиком років.

Ті танці, регіт і співи в нашій малогабаритній "хрущівці" я й досі пам'ятаю.

І чесно кажучи, не пригадаю, щоб мама була щасливішою на подальших святкуваннях свого дня народження.

Мама ніколи не загравала з молодими, не підлаштовувалася під них, вона просто була собою, без повчань, менторського тону і з глибокою життєвою мудрістю.

Колектив був молодим, часи дефіцитні, молодь прагнула красивого одягу, взуття, прикрас, косметики, словом, усього, чого катастрофічно не вистачало в радянських магазинах.

А поруч інституту був великий універмаг, Печерський. І там час від часу траплялися дива у вигляді імпортних товарів.

Проте навіть коли ці товари з'являлися, і коли ти в боротьбі та навіть бійках доходив у кількагодинній черзі до омріяного прилавку, виявлялося, що купити їх на зарплатню інженера не завжди було легко. І дівчата придумали геніальний вихід.

Тоді існувала така штука, як розстрочка, сучасною мовою, безвідсотковий кредит.

І коли якийсь однаковий товар хотіли купити всі, то на кожного по черзі оформляли цю розстрочку. І потім виплачували щомісяця доступну суму.

Коли одного дня хтось забіг із криком – "дають французькі парфуми", ажіотаж піднявся страшний.

Бо французькі парфуми були не просто товаром, не просто бажаним подарунком, це вже був запах Парижу.

Міста, до якого ніхто й ніколи не міг потрапити. Тоді у космос було більше шансів злітати, ніж погуляти Єлисейськими полями. Це був символ неймовірного шику, втілення справжньої мрії.

Продавали два види парфумів, Climat та J'ai Ose. Перші коштували 25 карбованців, другі – 50 карбованців.

Середня зарплатня інженера становила близько 125 карбованців. Тобто, це були страшні гроші. Врешті решт, парфуми – це не були чоботи чи сукня, які можна було носити роками і ще передати потім молодшій сестрі чи мамі.

Але кого це могло зупинити, коли йшлося про Єлисейські поля та аромат Парижу.

Після короткої наради, на якій було виявлено власницю вільної розстрочки, дівчата побігли стояти у кілометрову чергу за парфумами.

І під кінець дня втомлені, червоні від хвилювання та боротьби з нахабними пройдисвітами, які весь час хотіли втулитися поза чергою, прибігли з величезним пакунком у робочу кімнату.

Дванадцять чудових коробочок вишикувалися на столі, як прекрасні придворні дами навколо Людовіка XIV.

Мама купила цілих 50 мілілітрів, за пʼятдесят карбованців!

Ввечері ми ніжно розкрили блискучу бордову коробочку і перед нами зʼявилася прекрасна пляшечка, яка пристрасно лежала серед темно-вишневого оксамиту.

Я вже значно пізніше прочитала, що J'ai Ose означає "я насмілилась" і що флакон-пляшечку придумав відомий скульптор Серж Мансо, який використав для форми флакону J'ai Ose інтерпретації своїх скульптур сучасних жінок.

Запах був ще прекраснішим, ніж сама пляшечка.

Тут варто зауважити , що у наш час строкатості різноманітних парфумів, туалетних вод та інших ароматів важко часом знайти власне парфуми.

Тобто, нерозбавлені справжні парфуми, крапля яких, випадково залишена на рукаві чи коло викоту сукні, через десять, двадцять років, після чисток та прання, все одно пробиватиметься ніжним легким запахом.  

У мене довго зберігалась та, вже пуста, пляшечка і мені дуже жаль, що вона згубилася у вирі ремонтів та переїздів.

Кафе "Ротонда" в Парижі

Той аромат недосяжного Парижу з Печерського універмагу на зупинці "Площа Лесі Українки" я памʼятаю й досі.

А те, що Париж - недосяжний, нас тоді якось не бентежило.

Звичайно, якісь закордонні поїздки траплялися і я навіть знала людей, які були за кордоном, проте йшлося виключно про туристичну путівку в Болгарію чи Польщу.

Іноді до цього списку приєднували Румунію-Югославію.

Отримати чи купити подібну путівку було справою винятковою, хіба за якісь профспілкові успіхи чи протекцію.

Я памʼятаю, як в Гідрометцентрі, у рідному відділі метеорологічних прогнозів, де я тоді працювала, ледь не побилися за путівку в Болгарію.

Туристична подорож у Румунію-Югославію взагалі була для обраних щасливчиків.

Адже на той час Югославія прирівнювалась майже до капіталістичних країн з відповідними нашими уявленнями та недосяжними у соцтаборі матеріальними мріями.

Навіть валюту дозволяли мати вкрай своєрідно – на Румунію можна було міняти 300 доларів, а на Югославію 30 доларів. І хоча дехто вмів приховати в потаємних місцях нелегальні зайві долари, все ж це могло мати дуже неприємні наслідки, тому обмежувались дозволеним.

Проте спритність та підприємливість радянських людей вражали часом навіть їх самих – народ із подібних подорожей, внаслідок якоїсь неймовірної економії на їжі (консерви, сало, зварені кипʼятильником страви у готельному номері), привозив просто валізи всілякого добра, а, особливо, югославського.

Не уявляю, щоб було б, якби хтось тоді поїхав у Париж…

Та й мрією Париж ніколи тоді, у 70-80-тих роках не був, бо як може бути мрією те, чого немає?

Ну, тобто, воно, це місто, ніби й було, але ж зоряні галактики також існували, але ти чітко знав, що ти там ніколи не будеш.

У той час нам із подругою Свєтою потрапила на очі маленька сіра книжечка Іллі Еренбурга "Люди, годы, жизнь".

Про особистість Еренбурга зараз не буду заглиблюватися у дискусії, як і наскільки він продався чи не продався НКВД чи як тоді це називалося, зараз зовсім не про це. Взагалі, іноді буває, що талант сумним чином поєднується із слабкою або підлою натурою.

У цій книжечці він неймовірно яскраво описав період життя паризької богеми, яка тусувала у знаменитому дотепер паризькому кафе "Ротонда", що на Монпарнасі.

Ну, як колись наш гастроном на вулиці Заньковецькій або "Кулінарка" на Хрещатику.

Там, у "Ротонді" в різний час сиділи, укурювались тютюном і чимось ще іншим, пили свій вічний абсент, вино, закохувались, скандалили, мріяли, хапали натхнення, ділилися плітками, створювали свій "фейсбук", обмовляли один одного, підставляли, підтримували, їли цибулиний селянський суп - Архипенко, Пікассо, Шагал, Кандинський, Аполлінер, Волошин, Ахматова, Маяковський, Шанель, Хемінгуей, Фітцджеральд, Сіменон, Ленін, Троцький, Сутін, ще величезна кількість різних та знаменитих на весь світ людей і ще улюблений мною Модильяні.

Кажуть, що в "Ротонді" Амедео (як же це гарно) Модильяні за оплату свого супу малював людям портрети.

Словом, це була тусовка вічно голодних геніїв.

Коли СРСР розпався і народ з України почав шастати за кордон, я якось спокійно сприймала розповіді щасливчиків, які там побували, але ось коли заходила мова про Париж, я напружувалась. Бо ніколи й ні від кого не чула про "Ротонду".

Йшли роки, Свєта вийшла заміж і виїхала з Києва значно ближче до Парижу, в Алжир, але "Ротонда" так нам і не стала доступнішою. Кордони були відкриті, а ось часу та грошей частенько не вистачало.

І ось нарешті прийшов у моє життя той рік, коли квитки на літак у Париж були вже в кишені.

Ми їхали до любих кумів на хрестини, ми летіли до омріяного міста-символа , ми думками ще в літаку гуляли всілякими Люксембурзькими садами, Монмартрами та Єлисейськими полями, але особисто я летіла в "Ротонду".

Я так і сказала чоловіку, що поки я не побуваю в "Ротонді", я додому не повернусь.

Про Париж я зараз пропущу, бо багато хто його вже знає краще, як рідні Батурин, Кінбурзьку косу, Канів, Мигію, Асканію-Нову, обсерваторію Білий Слон, Криворівню, Святогір"я, Соледар, Умань чи Качанівку…

І ось, віддавши належне Лувру, дʼОрсе та Версалю, ми почали шукати мою "Ротонду".

До слова сказати, наші парижани про неї майже нічого не знали і не чули. Це як кияни, які не купаються у Дніпрі.

…Вже трохи змучившись від пошуків, ми зупинились на монпарнаському перехресті, я крутила головою в усі боки, тут мене хтось торкнув за плече і спитав "Оце твоя "Ротонда"?

Я повернулась і побачила її.

Парижани, звичайно, нічому вже не дивуються, але цього разу все перехрестя почало приглядатися в той бік, куди я простягала руки і кричала щось дуже радісне.

Столик на веранді "Ротонди"наповнився рожевим вином, зеленими оливками в оливковій олії і прованських травах, а мене все ще трусило.

Я почала ходити по кафе і з дурнуватою посмішкою примовляти "Модильяні, Модильяні".

А там якраз на стінах висіли репродукції картин Модильяні.

Смаглявий офіціант занепокоївся і з улесливою посмішкою щось спитав, типу – "мадам щось бажає?"

"Та нічого, мерсі", кажу, "просто ось же – Модильяні, "Ротонда".

Він розгубився ще дужче, сказав "момент!" і кудись втік.

За мить з'явився поважний старший пан серйозних розмірів, викапаний Александр Дюма.

Він усміхався приємніше, але також занепокоєно запитував: "Мадам?. А я, посміхаючись, знову повторювала вже йому, показуючи на картини - "Модильяні!"

Метрдотель так поблажливо почав пояснювати, що на стінах висять копії, а не оригінали.

Я йому на усіх мовах світу також пояснюю, що я це розумію, але ж це - Модильяні, "Ротонда"!

І тут до нього доходить.

Він розпливається в чарівній усмішці, якась приязнь усього Парижу втілюється в ньому, і я бачу, що він мене нарешті зрозумів.

Як дві посмішки за секунду можуть трансформуватися, від поблажливої до найсердечнішої та найпривітнішої.

Метрдотель поводив мене по кафе, ми піднялися з ним на другий поверх, він навіть відкрив двері в окремий кабінет, щоб показати інтерʼєр, там сиділи відвідувачі, він сказав їм чарівно "pardon" і тихенько прикрив двері.

А потім ми душевно пили рожеве вино, на паперових серветках були відтиски автографів усіляких геніїв, які там бували, і хоча тоді закордонний мобільний зв'язок був страшенно дорогим , але я подзвонила Свєтці в Алжир.

Я сказала їй, що я зараз сиджу в нашій "Ротонді" і вже аж тоді заплакала.

Царське село й Леся Українка

Я люблю тролейбуси ще з дитинства.

А тролейбус номер 15, який ходив з моєї вулиці Кіквідзе через бульвар Лесі Українки аж до Бессарабки, мені подобався ще й тим, що він був саме 15-тим, бо в мене день народження 15-го числа.

Вулиці тоді були відносно тихими, багато каштанів, тролейбус не трясся, як трамвай, і не нісся, як часом автобус.

Особливою радістю було сісти коло вікна з правого боку і всю дорогу дивитися у вікно, розглядаючи вулиці й міські побутові картинки.

Я до сьогодні дуже чітко бачу величезний яр, між зупинками Івана Кудрі та площею Лесі Українки.

Він просто потопав навесні у білих хатках, у піні квітучих дерев та океанах зелених листочків.

Я не їхала тролейбусом, а ніби пропливала у фантастичному човні Олега Скрипки, бо цей краєвид справді тягнув на Країну Мрій.

Не доїжджаючи теперішньої станції метро Печерська, яр заповнювався увесь ошатними садибами, садками, ці садки були облиті білим цвітом весняним і над усією цією казкою плавав туман чи серпанок. Бо я ж їхала в школу рано-вранці.

Ще одна радість із моїх тодішніх тролейбусних спогадів - це коли попадався "правильний" талончик.

На тролейбусному талончику було надруковано шість цифр. І якщо сума перших трьох цифр дорівнювала сумі інших трьох - це було неабищо, майже щастям.

Тролейбус номер 15 йшов прямо, на бульвар Лесі Українки, а моя найближча подруга жила на вулиці Лейпцизькій. І до неї треба було пересідати саме на площі Лесі Українки.

І ми з нею завжди мріяли, щоб зробили такий маршрут - аби одразу від Кіквідзе до Лейпцизької.

І коли ми вже виросли, справді такий тролейбус пустили, тролейбус номер 38, від мене до моєї Галі, але ми вже жили зовсім в інших районах і наші мрії також обрали інші напрямки.

Але дитяча дружба виявилася міцною, наші умовні тролейбуси возять і будуть завжди нас возити одна до одної.

Цей казковий яр з Країни Мрій належав прадавній київській місцевості Наводничі або Наводницькій балці.

Ближче до Дніпра був пором, перевіз, який навіть повʼязують із часами Кия, засновника Києва.

Письмова згадка про Неводничі (Наводничі) зʼявляється у 1538 р., коли описують понтонну переправу, яку, власне, наводили.

Проте більш ймовірна назва місцевості походить від слова невід та неводничі, тобто опікуни рибних дніпровських промислів.

Нагадують про ті часи лише Старонаводницька вулиця та вже зникла Новонаводницька вулиця.

І коли я зараз часом там проїжджаю, то у вікно не дивлюся.

Увесь казковий яр, Наводницька балка, щільно забудована будинками-монстрами.

Комплекс "Царське село", як його іронічно охрестили кияни, почали будувати в 1983 р., квартири призначалися для партійної номенклатури.

І якщо спочатку задум комплексу ще якось враховував інженерну, архітектурну професійну думку, розкішний краєвид та ландшафти, то пізніше, через надзвичайну комерційну привабливість, Наводницьку балку вже ущільнювали, як попало, на місці запланованих спортивних майданчиків та дитячих садочків просто по-варварськи втелющували елітні багатоповерхівки.

І навіть іронії не зрозуміли, не втямили, що люди просто насміхалися і назву "Царське село" зробили офіційною. Назвали комплекс "Царський".

Як казала моя покійна свекруха - "пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб".

Але тендітна, ніби незахищена, постать пам'ятника Лесі Українки міцно стоїть на площі свого імені та врівноважує своєю вічною нескореністю навалу несмаку й захланності.

Памʼятник відкрили 3 вересня 1973 р. і я разом із класом брала учать в урочистому відкритті, бо ж ми вчилися у 117 київській школі імені Лесі Українки.

Коли я згадую про Лесю Українку, не можу не поділитися своїм неймовірним відкриттям, яке я, як метеоролог за освітою, зробила відносно недавно.

Про Михайла Косача, брата Лесі Українки.

Він був видатним українським метеорологом.

Вчений, письменник, перекладач, винахідник, представник гігантського за інтелектуальним та патріотичним масштабом роду Косачів-Драгоманових.

Перебував ніби в тіні, завжди більш відомий, як брат своєї сестри, Лесі Українки.

Вони дуже сильно дружили, навіть мали одне ім'я в дитинстві на двох – Мишолосія.

Михайло отримав початкову освіту від мами, Олени Пчілки, що дозволило одразу потрапити у 5-ий клас гімназії. Потім - Київський університет, фізмат. Потім - університет в Тарту.

Захоплювався літературою (друкувався під псевдонімом Михайло Обачний), а також фотографуванням і етнографією. Захистив дисертацію з фізики і викладав її й математику в Тартуській жіночій гімназії.

Михайло Косач фактично став засновником метеорологічної служби на Харківщині.

Харківське земство схвалило його проект будівництва мережі метеорологічних станцій, на семи з них Косач організував спостереження. Опублікував низку праць із метеорології, теоретичної фізики.

Сам сконструював апарат, яким зробив рентґенівський знімок хворої ноги Лесі Українки.

Михайло Косач прожив лише 34 роки

Фізик, математик, письменник, перекладач.

Метеоролог. Великий українець.

Моя бабуся і парфуми "J'ai Ose".

Якось, у ті часи, коли з нами разом ще жила французька пляшечка J'ai Ose, трапився один дрібний випадок. А з дрібними випадками буває найчастіше так, що вони виявляються найживучішими на фоні великих та помпезних сімейних подій.

…Коли моя бабуся збиралася приймати ванну, підготовка до цієї події починалася із самого ранку.

Вона дуже ретельно готувала ідеально випрасувану чисту білизну, чистий халат, чУлки (вона саме так завжди казала, не панчохи, не чулкИ а чУлки), хоча тоді вже можна було купити значно зручніші колготи, півсферичний пластиковий гребінець, ситцеву білу хусточку у "мачок" і велику теплу хустку, у яку вона закутувала потім волосся.

Бабуся ніколи не сушила волосся розпустивши, а саме так – помила, розчесала, закрутила довільно, одягнула ситцеву хусточку, зверху пухову і так лягала спати. А на ранок волосся вже було чистим, м'якеньким і сухим.

Це так цікаво, але я дуже добре пам'ятаю запах її чистого волосся після такого купання, бо вранці я часом допомагала їй розчісуватися - трохи нагадує запах, коли цвіте акація.

Ванна довго набиралася, потім вода завжди була або загаряча, або захолодна, що також потребувало часу на термокорекцію.

І нарешті бабуся йшла купатися.

Вона сиділа у ванні довго, кілька разів викликала маму щось там допомогти, потім мама приносила трохи розведеного у воді оцту для полоскання вже вимитого волосся (спосіб забутий, але ефект блискучого волосся після нього заткне за пояс більшість сучасних кондиціонерів) і повільно вибиралася із ванни.

Я так добре пам'ятаю цей образ бабусі після купелі – з ванної кімнати білими хвилями виходив пахучий пар (спеціальне мило вона тримала у себе в шафі), з пару з'являлася бабуся, розпущене акуратне сивеньке волосся, спідня сорочка з тонесенької бавовни на бретельках, із ніжною блакитною, як її очі, вишивкою трикутничком на грудях.

Якщо янголи старіють, то моя бабуся була якраз саме таким янголом і саме так я це уявляю.

Але перед тим, як одягнути обидві хусточки, існував ще один ритуал.

Вона відкручувала свій дешевенький одеколон, трохи перевертала його на долоню і гарно напахчувала себе після купання.

Одного разу, у день саме ось такого бабусиного купання, ми з мамою сиділи в дальній кімнаті й про щось сміялися.

Ми чули, як нарешті відкрилися двері ванної кімнати, навіть почули легкий запах духмяного пару, мама крикнула "Ма! Ти вже?", бабуся відповіла, що "так", потім запанувала якась підозріла тиша і раптом нам у носа з коридору аж у другу, дальню кімнату, сильно вдарив незрівнянний чудовий запах французьких парфумів J'ai Ose!

Ми з мамою завмерли на мить, подивилися одна на одну і все зрозуміли, потім підхопилися і швидкою ходою подалися у коридор.

Перед великим дзеркалом стояла бабуся у своїй милій сорочечці, в руках у неї були "J'ai Ose" і вона щедро наливала у свої долоні наш безцінний чудовий омріяний французький скарб.

Ситуація була настільки очевидною, картина зрозумілою, бабуся так до нас зворушливо через плече посміхнулася, що мамине "Ма! А де ж ТВІЙ одеколон?" так і завмерло у пахучих хвилях пару та парфумів "J'ai Ose", що продовжували огортати і бабусю, і маму, і мене…