Тролейбус номер 15. Дев`ята зупинка. Зупинка «Вулиця Госпітальна»

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Госпітальна вулиця виникла у середині ХІХ-го сторіччя, сучасна назва походить від військового шпиталю, який тут з`явився в кінці XVIII-го сторіччя і який є й досі, називається офіційно – Головний військовий клінічний госпіталь МО України.

Колись, з 1930 до 1938 рр. частина вулиці називалася Засарайною.

Коли розбудовували бульвар Лесі Українки, з яким Госпітальна йде майже паралельно, її скоротили, а там, де біліли хатки та рясніли садки, практично до кінця 70-тих років ХХ-го сторіччя, тобто там, де був приватний сектор, побудували комплекс "Президент-готель"Київський".

На Госпітальній у 1976-1979 рр. був збудований готель "Русь", у якому оселялися іноземціта навколо якого завжди крутилися фарцовщики.

Фарцовщики – це було особливе явище в 60-80-тих роках.

Кажуть, що слово фарцовщик чи фарцовка утворилося від англійського for sale, тобто для продажу.

Фарцовщиками називали людей, які вимінювали чи купували в іноземців товари підвищеного попиту серед радянських людей, це відбувалося в атмосфері офіційної заборони і під страхом кримінальної кари.

Відома історія, коли за фарцовку та нелегальні (а які ж іще) операції з іноземною валютою у 1961 році у Москві, після кількох судових переглядів, трьом чоловікам призначили найвищу кару, їх розстріляли.

Фарцовщики в Києві переважно крутилися поблизу готелів "Русь", "Либідь", "Москва" (тепер "Україна"), "Славутич", "Дніпро", тобто там, де зупинялися іноземці.

Ходовим дефіцитним товаром серед киян були сорочки-"батніки"(сорочка на гудзиках чи кнопках, від англійського слова button), тонкі светри під шию, звичайно ж, джинси, жувальна гумка, цигарки, кулькові ручки з прозорим наповненням, у якому плавала напівоголена красуня, каталоги моди, грамплатівки, пластикові пакети з зображенням джинсів "Монтана" .

Такий "джинсовий" пакет на чорному ринку коштував 5-ть карбованців.

Багато хто пам`ятає, що ці пакети були справжнім скарбом для модниць і модників, їх регулярно прали, навіть прасували через шматочку, берегли, поки вони остаточно не рвалися чи линяли.

Я тоді купила чудовий величезний майоліковий глечик, красивого кольору морської хвилі, з двома кухлями, цей набір мені обійшовся у три карбованці.

Тодішня поїздка на таксі від моєї вулиці Кіквідзе (тепер Бойчука) до Бессарабки коштувала приблизно один карбованець.

Зараз ця ціна становить близько 60-ти гривень.

Виходить, що такий пластиковий пакет зараз би умовно коштував 300 гривень. Пластиковий пакет.

А ще квиток на потяг з Києва до Львова колись коштував десять карбованців, а для студентів – п`ять і я їздила до друзів практично щомісяця.

Вартість пластикового пакету від фарцовщиків і студентський квиток на потяг до Львова коштували однаково.

А зараз квиток до Львова коштує приблизно 350-380 гривень, а в сучасніших потягах і до тисячі та більше гривень. У цьому випадку вартість омріяного пакету із зображенням джинсів "Монтана" злітає до небес.

І навіть, якщо діють зараз для студентів знижки, про що я точно не можу сказати, все одно такий пакет міг би бути зараз по кишені лише досить заможним людям.

Уявляю, як, наприклад, якась зірка шоу-бізнесу, чи директор крупного підприємства, чи власник мережі автозаправних станцій, чи газо-, нафтовий магнат перуть вечорами улюблений пластиковий пакет у теплій мильній водичці, а потім акуратно прасують його через шматочку.

Це, звичайно, умовні розрахунки, але просто так легше уявити, якими дорогими були ті пакети. З пластику.

Культ джинсів, в принципі живе в світі й нині, проте завдяки китайському легпрому цей омріяний скарб кольору індиго став доступним практично всім класовим прошаркам суспільства – від світових зірок шоу-бізу до безробітного з бідних околиць, від аристократів до гречкосіїв.

А тоді джинси коштували 180-200 карбованців, що складало одну, а той дві місячні зарплатні. І купити їх було зовсім не просто, лише у фарцовщиків або іноземців.

Або якщо вам пощастило, як колись мені, і для вас друзі ваших батьків привезли джинси і ще й джинсову спідницю з-за кордону.

У мене на той час була сорочка-"батнік" і в поєднанні із джинсовою спідницею та ще й вельветовими "стукалками", тобто, сАбо, виготовленими у напівлегальних грузинських майстернях під "фірмУ".

І я в цьому багатстві почувала себе такою принцесою, що сучасні ікони haute couture виглядають просто замурзаними попелюшками.

Ну, й щоб закінчити зі списком від фарцовщиків, розкажу ще одну показову історію.

Моя подруга їхала в поїзді і сусідами по купе були двоє молодих чоловіків.

Вона гортала свій справжній каталог мод, LaRedoute, і коли вона дійшла якраз до сторінки з фотографіями моделей у жіночій білизні, вони запропонували їй за таку одну вирвану сторінку з каталогу близько 25 чи 50 карбованців, точно не пригадаю. А 25 карбованців – це були на той час дві місячні пенсії моєї бабусі.

Культовим місцем для зустрічей, побачень, ділових розмов був у Києві п`ятачок перед метро "Хрещатик".

А оскільки однією з точок для фарцовки був громадський туалет позаду метро, то фарцовщики часто чекали на своїх клієнтів чи ділових партнерів, сидячи перед метро на металевих декоративних невисоких парканчиках, за якими гарно цвіли навесні тюльпани.

Тут було явно приємніше, бо хто пам`ятає радянські громадські туалети та їхню атмосферу, у прямому сенсі, той зрозуміє, чому на вулиці було комфортніше.

Хлопці, зазвичай, сиділи на парканчиках, звісивши руки, а під ногами, на асфальті, лежали величезні сумки з товаром.

По п`ятачку і вздовж парканчиків весь час прогулювався черговий міліціонер. Наївно було думати, що він не знав, хто це, що в них у сумках і чому вони тут сидять. Але міліція тоді також непогано "паслася" серед фарцовщиків і тому особливо їх не чіпала.

Проте періодично треба було все ж показати, хто тут закон і порядок.

Якось ми компанією там сиділи, збираючись на чергову гульку, фарцовщики поруч курили, сиділи мовчки, як завжди, звісивши руки, із сумками під ногами.

Міліціонер ходив попри нас довгенько і вже накручуючи десяте коло, нарешті підійшов до хлопців і строго так сказав, приклавши руку до кашкета - "Сержант Бойко. Б…я го мать! Шо за ловля риби? Злазь з фігурного бардюрчика!".

Хлопці повставали, взяли сумки, і хвилин через десять знову повернулися, але на сусідній "бардюрчик".

Суворий сержант Бойко, звичайно ж, бачив увесь цей їхній трафік, але вже дивився в інший бік, визираючи порушників громадського спокою.

Ми від цієї "ловлі риби" і "фігурного бардюрчика" просто попадали від сміху і з того часу цей сержант Бойко так часто цитувався в нашій компанії, що він сам дуже здивувався б такій популярності.

На вулиці Госпітальній розташований відомий музей "Київська фортеця – Косий капонір".

Капонір – фортифікаційний комплекс середини ХІХ-го сторіччя, в стінах – амбразури, бійниці для рушниць, тилова частина капоніру була розташована під кутом до головного валу, тому й отримала назву – Косий капонір.

З 1863 року Косий капонір набув похмурої слави, його почали використовувати як військово-політичну в`язницю і за особливо жорстокий режим називали "Київським Шліссельбургом" на кшталт фортеці Орєшек, давньої новгородської фортеці на Оріховому острові навпроти міста Шліссельбург. Заснована була в 1323 році, з XVIII сторіччя почала використовуватися, як в'язниця, і відзначалась особливо суворим та каральним режимом.

У Косому капонірі перебували та були розстріляні учасники польського повстання 1863 р., надалі ув'язнювали й цивільних. Наприклад, саме тут був ув'язнений письменник та прем'єр-міністр УНР Володимир Винниченко, який зміг втекти звідси.

І згадавши Володимира Винниченка, неможливо не згадати унікальне театральне явище, яке струсонуло Київ у 1989 році.

Цим явищем став спектакль за творами В.Винниченка "Момент" і який поставив один з найсміливіших та найталановитіших українських театральних режисерів Андрій Жолдак.

…Якось ми з однокласницями поїхали провідати нашого товариша, який проходив так звану "учєбку", тобто, місце, де солдати здобувають військову спеціальність перед основною службою.

Повз пропускний пункт, де ми чекали нашого Олексу, абсолютно випадково стали прогулюватися, здається, усі офіцери та вільні від служби солдати, включно з господарсько-харчовим блоком.

Ще б пак!

Військова частина, одноманітна служба, ідеальний монотонний порядок, чоловіче королівство і раптом – три німфи у літніх сукнях.

Ми отримали дозвіл на відвідини, розписалися у потрібному журналі й Олекса повів нас манівцями в якусь каптьорку.

Він нас познайомив із своїм армійським товаришем, Андрієм, потім стався неймовірний сюрприз, коли зайшов, розпиляючи навколо запах якогось божевільного імпортного одеколону, вишколений, напрасований бездоганний хлопець, у якому ми ледве впізнали, та й то, з підказки Олекси, ще одного нашого однокласника Павла.

Вони випадково опинилися в одній частині і треба сказати, що Павло зазнав за час служби такої трансформації, що часом декому треба роки й роки.

У школі Павло нічим особливо не виділявся, вчився-перебивався з двійок на трійки, хлопці йому, чесно кажучи, несправедливо і, як це буває в такому віці, досаджали і насміхалися з нього, дівчата взагалі ніколи не брали його до уваги.

Він не курив, не грав на гітарі, не робив сальто на турніку на уроках фізкультури, не жартував, не вмів розказувати анекдоти, не був запопадливим чи галантним, вчився дуже посередньо, що там ще треба, щоб бути хоч якимось авторитетом серед однокласників?

Але його зоряний час прийшов, коли його призвали в армію.

Виявляється, він чудово шив, про що ми, "турки", навіть не здогадувалися, бо просто не цікавилися тихим Павлом, Пашею.

Його кравецьке вміння в армії стало безцінним скарбом.

Паші одразу виділили окрему майстерню, підручних і хлопці під його керівництвом весь час щось перешивали, підшивали чи шили, навіть якісь спеціальні замовлення від керівництва траплялися.

І за короткий час гидке каченя перетворилося у прекрасного лебедя у напрасованих штанях, завжди чистій одежі, з рум'яним від хорошого харчування та сприятливого режиму сну обличчям. І з отим неймовірним запахом хорошого мила та імпортного одеколону.

Його самооцінка злетіла на небачену висоту завдяки його ж вмінню та майстерності. Справедливо.

Ну, й щоб вже нас зовсім доконати, він підійшов до нас з чарівною усмішкою і, привітавшись, кожній поцілував руку. Повірити, що це Паша, було неможливо, але це був справді він.

Хлопці, через якісь таємні армійські блати дістали для нас картоплю, свіжі яйця і приготували обід.

Вже потім ми зрозуміли, що й ця картопля, і ці домашні (видно, Паша постарався) яйця так їм забивали памороки смачним запахом, що ми могли б і менше тоді їсти. Але хіба нам могло прийти в голову, що це якийсь делікатес? А хлопці делікатно взяли собі в мисочки зовсім трохи і сказали, що вони абсолютно не голодні.

Ми наговорилися, набулися разом, зазбиралися назад, бо ж час був обмежений.

Ще насміялися з їхніх стрижених голів і тоді Андрій, Олексин товариш, раптом зняв із стриженої коротко голови пілотку і звідти вивалився на свободу розкішний чуб пшеничного кольору.

Виявилося, він чекав у гості наречену і під загрозою покарання ховав, не стриг, той чуб, щоб показатися їй гарним і не таким, як усі.

Це й був Андрій Жолдак.

…Коли хлопці повернулися з армії, ми зустрічалися, спілкувалися, а потім сталося оте київське диво – Андрій поставив на Малій сцені театру Івана Франка "Момент" за Винниченком.

Андрій Жолдак походив зі знаменитої династії Тобілевичів-Тарковських. Він навіть взяв псевдонім Тобілевич ІV, бо був праправнуком українського драматурга Івана Карпенка-Карого та Надії Тарковської, внучатим племінником Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Садовської-Барілотті, Олександра, Арсенія та Андрія Тарковських.

Він навіть сина назвав Панасом на честь свого знаменитого предка.

Кажуть, що ця родинна тяглість документально не підтверджена, але так розказував Андрій, так говорили в їхній родині, тому мені ті папери не вкрай важливі.

Та й спадковий талант виразно вказує на династію.

Андрій Жолдак навчався у Київському державному інституті мистецтв ім. Івана Карпенка-Карого, потім вчився в Москві у знаменитого режисера Анатолія Васільєва і саме в 1989 р. поставив у якості дипломної роботи той знаменитий "Момент", який став, без перебільшення, явищем у тогочасному Києві.

У Андрія – величезний список заслуг, слави і критики, це все можна пошукати і знайти в нетрях всесвітньої мережі, він, без перебільшення, один з найцікавіших українських режисерів, експериментатор, тонка творча натура, диктатор і чиста дитяча душа одночасно.

Я думаю, що наш український театр, попри Андрієву часом завелику вимогливість, все ж не зовсім доріс до його творчого бачення.

Традиційний український театр повинен існувати, ніхто не сперечається, і його заслуги – величезні, бо й у наші часи аншлаги домінують, але Андрій, як на мене, пішов своїм шляхом і значно далі.

І шкода, що заросли бур'яном стежки його порозуміння з рідними творчими осередками та й сам він давно вже не живе на Батьківщині.

Думаю, що такий український театр запрошували б на найкращі сцени світу.

Я пам'ятаю, як Андрій вже почав виїжджати за кордон і набачився дійсно передових авангардних і цікавих постановок, про які ми отримали уяву значно пізніше.

І як він скрушно хитав головою, коли в черговий раз приїхавши в Київ, потрапив на прем'єру в театр Івана Франка і побачив, як народ на початку спектаклю шаленів, аплодував і реготав від захвату з режисерської задумки, коли через сцену вздовж рампи, протягнули на тросику муляж качки з каченятами.

"Вони ж (публіка) як діти тішилися, вони ж просто, як дикі племена, раділи простому скляному намисту від місіонерів, плескали в долоні дерев'яній качечці з каченятами" - приблизно так саркастично казав Андрій.

Можна з ним погоджуватись, не погоджуватись, справедливо його критикувати і справедливо розмірковувати про його непростий характер, але творча його особистість була і є видатною.

Спектакль "Момент" за оповіданнями В.Винниченка в постановці Андрія Жолдака мав приголомшливий успіх. Я ходила на нього навіть не пригадаю, скільки разів.

Потрапити на "Момент" було майже неможливо, але правдами й неправдами, а також тому, що ми з багатьма акторами пили каву в гастрономі на вулиці Заньковецької неподалік театру, ну, й завдяки знайомству з Андрієм, вдавалося пробиратися на Малу сцену.

Це було справжнє явище, щось зовсім нове, справжня театральна свобода і свіже повітря нових українських часів.

Я нещодавно випадково натрапила на якийсь любительський запис того "Моменту", який мало що скаже сучасному глядачу, але у мене просто мурашки бігли по шкірі, коли я пригадувала ту неймовірну атмосферу Малої сцени, фантастичну, світового рівня, гру наших українських акторів, таких ще молодих, їхню шекспірівську глибину, драматизм і потрясіння від спектаклю.

У спектаклі, серед інших, власне саму новелу "Момент" створює Анатолій Хостікоєв, красень, чудовий актор із скаженою харизмою, у якого тоді були закохані всі киянки від 5 до 85 років.

Він щоразу по-новому грав свою роль, щоразу залучав до експромту якусь іншу дівчину чи жінку із глядацької зали і коли вони вдвох між собою шепотіли і жодного слова глядачі не чули, всі майже не дихали – такою була сила почуттів та акторської гри, які вирували поруч.

Все було як насправді.

Неймовірно мене вразило, що актори, яких заледве знав і яким діставалися другорядні ролі в театрі, тут так розкрилися, досягли таких творчих вершин та глибин, що в це було важко повірити.

В.Винниченко в своєму оповіданні "Момент" каже, що "щастя — момент. Далі вже буде буденщина, пошлість".

Я щоразу, коли виходила після спектаклю на вулицю, добре розуміла, що він має на увазі.

Там, у залі, на спектаклі "Момент", щойно був момент щастя, а вийшовши із зали, ці чари щезали, київська вулиця, гомін та люди знову все повертали, якщо не у пошлість, то в буденщину.

Якими б не були затертими слова про дивовижну силу мистецтва, але тоді – це було саме воно, диво.

Створене Андрієм Жолдаком, акторами театру Івана Франка і Володимиром Винниченком.

Я саме завдяки Андрію Жолдаку та його "Моменту" захопилася Винниченком і й досі не можу поставити щось поруч подібне його роману "Сонячна машина".

І взагалі, цілий ряд тодішніх українських письменників 20-30 років, це – неймовірні шедеври духу, таланту і водночас української ідентичності. І абсолютно світового літературного рівня.

І коли я десь зараз чую у найвищому творчому контексті про виключно "ах какую русскую литературу", то я дивуюся чи обмеженості, чи лицемірству таких людей.

Бо якби не зрізано було під корінь, не втоптано в землю радянським чоботом ці творчі злети, то й розголос у світі був би зовсім іншим про українську літературу.

Та й чи лише про літературу?

Як казала прекрасна Сузанна з "Сонячної машини" - "з людини було здерто тисячолітній грим божеськості, яким вона хотіла відрізнити себе від тварини…".

Але все ж нам пощастило, що з тої землі, з того кореня таки відродилися нові свіжі пагони і ми маємо усі підстави пишатися, не жити чужими комплексами, а, головне, читати й перечитувати свою літературу.

Від фарцовщиків до інтелігентних торговців

Найспритнішим і відчайдушним фарцовщикам 70-80 рр., які снували поблизу готелю "Русь" на вулиці Госпітальній та інших, і не снилося, який масштаб торговельних валютних операцій, трафік наддефіцитних товарів через кордони організують радянські професори, кандидати різноманітних наук, сонми тихих науковців, звичайних інженерів та інших представників радянської інтелігенції кінця 80-тих – початку 90-тих років.

Коли Радянський Союз тріщав по швах і вже нічого не могло спинити цей процес, людей накрила потужна хвиля неймовірних змін, все мінялося блискавично, переверталося з ніг на голову, ти лягав спати в одній реальності, а прокидався в іншій.

Не знаю, з чого почалося самодіяльне торговельне масове паломництво в сусідні країни, проте розмах та масштабність вражали.

Якщо ще зовсім недавно слово "спекулянт" мало виключно негативний відтінок, то тепер вся країна, економіка якої летіла в прірву, перетворилася на спекулянтів і це були неймовірно цікаві захопливі пригоди, сповнені несподіванок та небезпек.

Кажуть, що біда навчить і справедливо кажуть, бо за дуже короткий період, здавалося б, зовсім безпорадні люди хвацько стояли на польських та румунських базарах, відчайдушно торгувалися, перетинали кордони у жахливих умовах, тягали на собі непідйомні клунки, терпіли холод і недоїдання.

А лише вчора це були розманіжені професори різник наук та безпорадні у підприємливості інженери, поети, художники та театральні актори.

Моя особиста епопея з торговельними подорожами у Польщу на початку 90-тих років розпочалася патріотично.

На той час у Москві діяв Український молодіжний клуб, який створили українці, що там навчалися чи мешкали.

На Арбаті, найпрестижнішому місці Москви, був магазин української книги, в нетрях якого гуртувалися всі українці, місцеві чи приїжджі.

Я ще в Києві познайомилася з одним із найактивніших членів того Українського молодіжного клубу, Іваном, потім, вже у Москві, він мене залучив до їхнього товариства.

Москва завжди лякала нормальних людей, бо той темп, хаос, нервовість і агресію важко було витримати.

У свій час я жила в Москві в гуртожитку Московського державного університету аж два місяці, проходила студентську практику, місто трохи вивчила і знала місця, де ще затишно було справжнім москвичам.

Ми жили, між іншим, на вулиці Довженка, неподалік було китайське посольство із чудовим парком, чистим озером, в якому плавали лебеді, а поруч був угорський магазин "Балатон" з усілякими дефіцитами.

Я до сьогодні пам'ятаю знамениті угорські консервовані персики й перці, а десь в старій заміській шафі лежать мої рукавички із рудої натуральної шкіри з "Балатону".

Дуже цікавою була сама будівля Московського університету та спосіб його внутрішнього життя.

Окрім аудиторій та бібліотек, там був гуртожиток, їдальні, кінотеатр, магазини, ательє, майстерні з ремонту взуття, словом, усі життєво необхідні об'єкти.

Нам розказували, що декотрі бідні студенти, переважно з середньоазійських республік, жодного разу не виходили за межі будівлі усі п'ять років навчання. Жодного разу.

І ще пригадую. Як я вперше саме в Москві спробувала напій "Фанта".

Тоді поблизу метро стояли автомати із цим заморським дивом.

Ми виїжджали на практику із сонячного теплого Києва з температурою повітря до +30 градусів, а коли вийшли на московському Київському вокзалі, на вулиці було +12 градусів і йшов противний дрібний дощ.

Доїхали до потрібної станції метро і одразу побачили ці автомати з омріяною "Фантою".

І ніколи не забуду ці +12 градусів, пронизливий колючий дощ і льодяну помаранчеву "Фанту", від якої зводило зуби.

Якщо я вже згадала перші пострадянські закордонні харчові новинки, про які ми лише чули чи бачили у кіно, то не можу не згадати про перше знайомство із імпортними вітамінами.

Тоді й близько не було такого культу вживання вітамінів, як зараз, максимум, в аптеках можна було купити кисленьку аскорбінку, тобто, вітамін С.

Якось ми з чоловіком зайшли за ліками в центральну аптеку, що на розі вулиць Володимирської та Хмельницького.

Був розпал робочого дня, обідня перерва і я побачила на прилавку під склом американські вітаміни. Їх тоді почали щойно завозити в Україну.

Вітаміни були у чудових продовгуватих футлярчиках та ще й із різним смаком. Ми вибрали помаранчеві, із смаком апельсину.

Коштували вони тоді дорогувато, але ж на здоров'ї не варто заощаджувати, тим більше, що заморські вітаміни тоді почали інтенсивно рекламувати, а дільничні лікарі розказувати про їхню важливу роль для зміцнення імунітету.

Ми вийшли з аптеки, задоволені, що нам дісталися корисні вітаміни і одразу вирішили їх спробувати.

Відкрили кришечки, запах з коробочок йшов дуже приємний, справді апельсиновий, та й самі вітаміни мали привабливий помаранчевий колір.

Але як тільки ми вкинули в рота ці кругленькі пігулки, як в роті почало робитися щось страшне.

Все всередині, зашипіло, забулькало, почало ледь не стрибати і з рота в нас обох повалила помаранчева піна.

А оскільки, як я вже згадувала, це була середина дня, обідня перерва, центр міста і повно людей навкруги, то зайве казати, якою неймовірною принадою виявилися ми для переляканих та здивованих перехожих.

Потерпаючи від сорому, нерозуміння й містичного страху, ми ледве дійшли до найближчого дерева, виплюнули під нього ці вітаміни і швидко звернули у сусідній тихий двір, подалі від людського ока.

Ці пігулки були шипучими вітамінами UPSA, які перед вживанням треба розчиняти у воді, молоці чи соці.

Проте ці перші вітаміни через нашу необізнаність потрапили одразу нам в рота і вступивши в реакцію із нашою слизовою оболонкою, почали виконувати завдання, які їм поставили фармацевти-виробники – шипіти, булькати і розчинятися.

У київському затишному тихому дворі, коли до нас дійшла суть пригоди, на нас напала така істерика від сміху, що навіть сонні місцеві коти попрокидалися і зацікавлено за нами почали спостерігати.

…Український молодіжний клуб у Москві, як тільки стало можливим, зав'язав контакти із українцями за кордоном.

Взагалі, це були неймовірно цікаві часи, коли українці з усього світу почали знайомитися і звикати один до одного.

Ми були, як близнюки з індійського кіно, яких розлучили в дитинстві, які виростали в різних світах, проте при зустрічі щось космічно спільне все одно проявлялося і це було одним із найзахопливіших вражень на руїнах СРСР.

Тоді українці Польщі проводили чудові українські фестивалі, на які нарешті ми змогли потрапити.

Моя дорога за кордон була складнішою, бо спочатку я їхала в Москву, а тоді вже з дівчатами й хлопцями з Клубу ми мандрували далі.

Щоб не бути бідними родичами на цих фестивалях, ми, як більшість тогочасної інтелігенції, вирішили запастися ходовим товаром, щось вторгувати на польських базарах, щоб мати свої гроші на умовну каву і не чекати, поки тебе хтось пригостить.

У Москві тоді, за інерцією, було значно більше купівельних можливостей.

Мої друзі займали з раннього ранку, задовго до відкриття, чергу в магазин американської косметики Estee Lauder, що на вулиці Горького, і накуповували на всі гроші креми, пудри і губні помади. Для себе й для нас, киян.

Для продажу за кордон тоді обиралися найрізноманітніші речі.

Звичайно, королями контрабанди були горілка і цигарки. Ми такого собі багато не могли дозволити, так, дві-три пляшки і стільки ж блоків цигарок.

Усі обмінювалися інформацією та порадами, особливими авторитетами одразу ставали ті, хто вже мав за плечима досвід подібних поїздок. Ловили буквально кожне їхнє слово.

Я на все життя запам'ятаю дві назви, Бріло й Делікато, у великих пластмасових пляшках – засіб для прання і засіб для миття посуду, точно вже не пригадаю, що для чого.

Мій станковий рюкзак був напханий під зав'язку цим дефіцитним товаром, якого потім виявилося на польському базарі практично у кожного.

Особливою моєю гордістю був електричний тостер, який я "штовхнула" за немалі гроші.

Моя подруга змусила мене взяти дитячі шайби для хокею, вони були страшенно важкими і я, не продавши жодної, перла їх додому. Коли подруга спитала, чому я їх просто там не кинула, мені довелося зібрати всю силу волі, щоб не сказати щось нецензурне з цього приводу.

Пам'ятаю, як інша подружка, Леська, пригнала до нас на каву в підворітню на Заньковецькій із криком – "Дівки! У ЦУМі дають кришталевих лебедів!", і на ходу сьорбнувши кави, побігла назад.

Часом хвилювання та психоз досягали такого апогею, що ситуації перетворювалися в анекдоти.

До мене подзвонив мій друг Мішка, з яким ми збиралися разом в Польщу, і сказав, що треба терміново їхати, здається, в Боярку, бо там "викинули" в продаж інкрустовані хомути для коней.

Тут я вже не витримала, страшенно обурилася і сказала, що я в Боярку не поїду і, взагалі, як я їх буду звідти перти.

І вже коли я в трубці почула, як Мішка буквально давиться від сміху, до мене дійшло, що це – жарт.

Ця "золота лихоманка" охопила практично весь соціальний зріз суспільства.

Коли завершувався перший етап – пошук та купівля товарів, розпочинався другий етап цих неймовірних пригод на зламі 80-90- рр., власне, сама поїздка.

Ми їхали з Москви через Брест і, думаю, що кожен, хто їздив тоді тим маршрутом, міг розказати багато цікавого.

Вперше в Польщу я їхала з друзями з Москви.

Українці викупили увесь вагон і лише одне купе було не нашим, там отаборилися в'єтнамці.

Сама подорож була веселою, з розмовами, сміхом і піснями. Проте того разу на кордоні чергували якісь особливо люті митники, які прекрасно розбиралися в усіх нюансах і чітко розуміли, хто перед ними.

Чому вони до нас причепилися, не знаю, бо наші "нещасні" косметика, бріло-делікато, по парі пляшок та блоків цигарок виглядали просто смішно в порівнянні з справжніми масштабами товарів, які перетинали кордон.

Ми, щоправда, були досить вільними і не боязкими, наш Іван взагалі "лускав" тих митників, як горіхи, проте цього разу вони розлютилися ще й через те, що в анкеті про громадянство ми усі написали "Україна", а це ще був чи 1989 чи 1990 рік.

Особливо лютувала жінка митник, яка виглядала ніби щойно зі старих революційних кінохронік. Суха, з гострими рисами обличчя, у шкірянці і в червоній хустині, зав'язаній назад. Не вистачало лише нагана.

Вона ледь не сказилася, коли побачила оте "Україна" і почала кричати, що "Советский Союз пока еще никто не отменял!".

Звичайно, в нас знайшли заборонені для перевозу товари і змусили всіх вийти з вагону на платформу. У купе з в'єтнамцями також відбувався якийсь жвавий рух, там митники вже чітко знали, що й де шукати, відкручували боковини й стелі купе і звідти визирнув на світ Божий повний асортимент невеликого магазину. Ясно, що в'єтнамців також висадили з поїзда.

Ситуація ставала неприємною, м'яко кажучи, і ми, очевидно вирішивши, що нам нема чого втрачати, почали голосно співати вздовж усього перону "Смерть, смерть катам!... В бій кривавий ОУН нас веде!".

Бідні в'єтнамці, перелякані та розгублені, оговталися, якось підтягнулися до нас, стали плече в плече і також голосно почали підспівувати. Хоча слів вони не знали й не розуміли, проте їхні дзвінкі голоси додали в наш протестний хор в певнених децибелів.

Не знаю, яке диво сталося, проте через деякий час нам дозволили повернутися у вагони і ми поїхали собі далі.

А дефіцити з в'єтнамського купе, напевно, щедро потім прикрашали гостинні родинні столи митників Бресту, а їхні дружини довго чепурилися косметикою Estee Lauder.

Проте бували й доброзичливі митники.

Якось наш товариш віз із собою щось із 14 фетрових капелюхів, митник зацікавився такою кількістю однакових головних уборів. І Валера, неймовірно винахідливий і творчий хлопець, артистично розказав, що ми – самодіяльна театральна трупа, їдемо на фестиваль і переконав службовця, що капелюхи – то театральний реквізит. Той побажав нам успіху і першої премії.

Третім етапом тих закордонних пригод були базари.

Я вже казала, що найбільший подив тоді викликало, як швидко людина за певних обставин може підлаштуватися до чого завгодно.

Я ніколи навіть уявити не могла, що я – дівчинка з інтелігентної київської родини з традиціями, книжками, музичною школою з класу скрипки, театрами і університетською освітою, буду стояти на вулиці за дерев'яним прилавком якогось польського базару і щось там продавати.

Хоча, якщо чесно, мною тоді це не сприймалося, як торгівля чи бізнес, з нашими можливостями це було просто смішно, це була справжня пригода.

Ми стояли з Мішкою і він, викурюючи дефіцитну десяту цигарку, бідкався, що у киян, які торгували неподалік, якось активно поляки все купували, а до нас ніхто не підходив.

Ми й справді мовчали, Мішка не знав польської мови, а я була в легкому шоці від усього, що навколо відбувалося.

Мішка нив й нив, казав, що я ж трохи знаю польську мову, що холодно, що ми все це попремо назад, що в людей купують, а в нас ні, що вже темніє…

Я віднєкувалась, бо уявити, що мені ще й треба закликати базарним голосом народ до наших нехитрих скарбів, було нестерпно.

І коли біля нашого прилавку з'явилася чергова свіжа група покупців, Мішка раптом боляче вщипнув мене. Я від несподіванки закричала, поляки, звісно, обернулися і я, відчайдушно зрозумівши, що це наш останній шанс, голосно загорлала "Proszę, panie i panowie! Lornetка dla dzieci na św. Mikołaja!".

Нашим топовим товаром, як вважав Мішка, були калейдоскопи. Такі були у всіх в дитинстві, в мене – точно, коли ти зазираєш всередину і крутиш трубою, там міняються красиві геометричні різнокольорові картинки.

А якраз все це відбувалося напередодні польського святого Миколая, тому привід купити таку іграшку явно був.

І святий Миколай, і підступний розпачливий Мішкин вщип, і мій крик, і, можливо, мій яскраво-жовтий берет, і врешті решт мої, хай початкові, проте все ж якісь знання польської мови, все це спрацювало.

До нас повалив базарний передсвятковий народ, ми гарно спродали свої скарби, і навіть Бріло та Делікато пішли, як гарячі пиріжки.

Ми стали героями базару, а наші земляки-кияни та колеги по бізнесу, які стояли неподалік, просто посиніли від заздрості.

Ми отримали свою хвилинку слави.

Але, як це буває в житті, з вершини до низу можна скотитися за мить.

Сталося якесь непорозуміння з готелем і ми опинилися на вокзалі, пізно ввечері, з перспективою переночувати у вокзальному непривабливому вестибюлі, по якому вешталися дуже підозрілі особи.

Маючи теперішні можливості бронювань, замовлень, вибір транспорту, готелів та апартаментів на будь-який гаманець, страшно навіть уявити наше тодішнє положення.

Підібрала нас, як якихось обдертих пілігримів, жінка, яка вела свій нехитрий бізнес, надаючи притулок таким невдахам, як ми.

Дерла вона за цей нічліг, як за готель у Каннах, але все одно це було краще, аніж ніч на чужому вокзалі.

Ми змогли якось помитися, господиня ще принагідно, окрім обов'язкової плати, видурила в нас якісь залишки товару, і показала нашу кімнату для ночівлі.

Нас було четверо, троє дівчат і Мішка.

Постіль на цих диванчиках явно не мінялася з місяць, та й навіщо, коли наступного вечора знову прийдуть страждальці, які будуть просто щасливі десь прихилити голову, а я уявила собі, скільки тут людей до нас провело ніч і вирішила зняти лише пальто і взуття.

Я спала повністю одягнена, замість берету замотала голову хусткою і навіть не знімала рукавички.

Шкода, що мене ніхто тоді не сфотографував…

Взагалі, тоді поляки жили бідно, був непевний час, багато хто поїхав на заробітки в Німеччину, у родині, де ми зупинялися, купували, наприклад, 3-4 яйця, а не десяток, як ми зазвичай робили.

Мене дуже тоді здивувало, що вони лаяли Леха Валенсу, говорили, що він не вміє двох слів нормально зліпити, натякаючи, що він – пролетар, простий чоловік, електрик, соромились його, а в нас Лех Валенса вже набував неймовірної популярності, був символом повалення комунізму.

Не зважаючи на втому від наших пригод, побутові незручності, недосипання, недоїдання, непевність серед чужої атмосфери, ми це потім компенсували страшенно цікавим спілкуванням із українцями з Польщі, на українських фестивалях в Гданську та Сопоті.

Вони чудово нас приймали, було багато наших артистів, тепер вже дуже відомих, алкоголю, тютюнового диму, людських відкриттів, у нас тривали ночі дискусій про минуле і про майбутнє і хоча ми не шикували, все ж ми могли гордо заплатити самі за свою каву після наших базарних поневірянь.

І я почувала себе щасливою, бо наші "польські заробітки" не були самоціллю.

Ми пізнавали величезний український світ, який першими відкрили нам українці Польщі.

Додому я повезла новий плащ, чорні джинси і мамі красиву кофтинку.

А ощадливий Мішка поміняв усе на долари, купив дружині сережки і особливою його гордістю була куплена у Польщі пляшка Кока-Коли, яка мала плоске дно. Бо в нас продавали тоді лише з ребристим.

І ще я пригадую, як ми в Гданську серед ночі вийшли з Іваном із Москви з прокуреного українського клубу на вулицю, було так тихо, в небі горів хрест на костелі і я згадала, що дуже хотіла вивчити слова лемківської пісні "В зеленім гаю древко рубают".

І ми ходили колами по Гданську, Іван наспівував перший куплет, я повторювала, тоді другий, тоді далі, аж поки я не вивчила всю пісню.

У мене, зазвичай, погана пам'ять на пісенні слова, а цю я завжди добре пам'ятаю.

Українську лемківську пісню у польському Гданську.

Я дякую далеким київським фарцовщикам з вулиці Госпітальної за батнік і футболку Nike, проте наше покоління все ж пройшло на крок вперед, не ставило самоціллю гешефти, а через незграбні торговельні спроби пішло пізнавати світ і українців в цьому світі, тобто самих себе.