Тролейбус номер 15. Восьма зупинка. Зупинка `Будинок подарунків`

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Утворилася одразу, як Печерська, у ХІХ-му сторіччі, потім у 1939 році стала Благаєва, із 1944 року – Благоєвська (був такий болгарсько-російський марксист Дмитро Благоєв). А потім, у зв`язку із знесенням старих будиночків, вулицю просто ліквідували.

Болсуновська вулиця складала єдине ціле із теперішньою вулицею Катерини Білокур (колишньою радянською Євгенії Бош).

Але в 1964 році її відрізали і зробили вулицею Сергія Струтинського, чергового робітника заводу `Арсенал`, що брав участь у боях 1905-1907 рр. на боці більшовиків.

І вже нарешті у 2015 році історичну назву відновили і вона знову стала Болсуновською, хоч і коротшою, як колись.

Із цими вулицями у мене пов`язані якісь `водні`спогади, нездійсненні та здійсненні водні мрії.

Басейн `Юність`

Я довгі роки жила неподалік вулиці Бастіонної, на якій була розташована школа номер 133 і відкритий басейн. Цей басейн якраз знаходиться в кінці неіснуючої вже вулиці Печерської.

Шкіл свого району я не знала, бо їздила вчитися на Лютеранську (тоді Енгельса) та й вони були переважно російськими.

Щоправда, вже з дорослому віці я час від часу заходила в школу номер 88 на затишній зеленій вулиці Катерини Білокур (тоді Євгенії Бош), бо там розташовувалась моя виборча дільниця.

І коли я розгрібала старі спогади про ці місця, натрапила на цікавий факт-спогад.

Там, де зараз стоїть ця школа номер 88, після Другої Світової війни, на місці величезної вирви, що виникла від розриву бомби, утворилося озеро.

Озеро з трагічної історією виникнення, на місці якого тепер школа, і навпроти – один з перших київських відкритих басейнів, при якому також є школа…

Я про цей особливий басейн знала, проте плавати я навчилася досить пізно, тому й цікавості до нього не виявляла.

Потім навколо басейну ходили якісь непевні чутки про нічні водні загадкові оргії, репутація стала підозрілою і знову басейн, який був під боком, таким же боком мене й оминув.

А ось історію про те, як я навчилася плавати, я оминути не можу.

…Після третього курсу наша університетська метеорологічна група проходила практику в Богуславі, що на Київщині.

Ми жили на березі найкрасивішої річки України, на Росі, серед дерев поставили два великих намети, дівчачий і хлопчачий.

Дівчат було семеро, а хлопців – троє, включно з керівником практики, він же наш викладач й куратор групи метеорологів, Павло Іванович.

Вже в перший вечір неподалік ми помітили групку місцевих хлопчаків, які за нами спостерігали.

Вони кидали зацікавлені погляди, ненатурально голосно хіхікали, але підійти не наважувалися.

Добре пам`ятаю, як у першу ніч ми добряче перелякалися.

Коли наш намет став ходити ходором, ми здійняли крик, прибіг Павло Іванович, нічого підозрілого не знайшли і вирішили, що це малі бешкетники захотіли нас полякати.

Виявилось потім, що це був місцевий кінь, який втік від господаря, гуляв по лісі, надибав наш намет і просто чухав об нього спину. Наш нічний переляк мав ім`я, Вася.

За час практики ми з ним подружилися, кінь Вася потім скористався з нашого знайомства і постійно приходив до нас на десерт за рафінованим цукром.

Наступного дня місцеві хлопчаки погодились на наше запрошення підійти ближче, до багаття, присіли, спочатку були несміливими, потім розговорилися.

І призналися, що вони завжди спостерігають за усіма прибулими туристами-відпочивальниками і вирішують: якщо приїжджі одразу свинячать, розкидають пляшки, не прибирають за собою – вони вночі завалюють їхні намети.

Нас хлопці, трохи соромлячись, похвалили, ми справді дуже акуратно все прибирали, що треба – прикопували, щось збирали і виносили, словом, були свідомими студентами, і вони нас заповажали.

Я часто спостерігаю, як теперішні хлопчаки-підлітки, і не лише підлітки, поводять себе, як варвари, кидають пляшки, недопалки, сміття, пачки цигарок, плюються – чи в селах, чи на подвір`ях престижних київських дворів, і згадую тих богуславських малих господарів, які вміли любити своє…

Було тоді літо, розкішна пора, сонечко пригрівало, трави й дерева пахли, як в раю, завданнями нас не переобтяжували, спільні вечері, безтурботність, іще й поруч була красуня Рось із теплющою чистою водою та неймовірними каменюками посеред течії, які утворювали природні басейни-джакузі, ніби якийсь казковий гігант закинув їх сюди.

Що ще треба студенту для щастя?

Купатися влітку в спекотний день – особлива насолода.

Мої одногрупники робили далекі запливи, пірнали, стрибали з каменюк, жартома `топили` один одного, здіймали бризки `брасом`, `кролем` і по-собачому, не вилазили в води по годині.

І лише я, не подаючи виду, сиділа на березі сумна, час від час лише вмочуючи ноги у воду чи тікаючи подалі на берег, коли хтось із наших оббризкував мене пригорщами води.

Я не вміла плавати.

Наші малі знайомі також купалися неподалік.

Це було справжнє шоу, звичайно, з розрахунком на нашу увагу – вони плавали наввипередки, стрибали, дуріли, залазили один одному на плечі, кричали `Коля! Ти шо – дурак?`, жбурляли один в одного фонтани води.

Але найбільшою моєю розвагою було спостерігати, як котрийсь хлопчик, стрибаючи у річку з каменю чи з берега, кричав - `Хлоооопці! Глибииинааа!`, при цьому піднімав високо й струнко догори руки і стрімко йшов ногами вниз у воду.

Причому оце й `хлопці`, й `глибина`так гарно звучали, з майже полтавським `л`, що я просто мліла. А враховуючи, що вони стрибали часто, трохи хизуючись перед дорослими дівчатами, то я мала ідеальний перфоменс.

Я й до сьогодні, як згадую, дуже чітко чую оце - `Хлоооопці! Глибииинааа!`.

…Котрогось полудня знову наші купались у річці, а я сиділа на березі. Хлопчаки, ясно, були неподалік.

Раптом один з них відділився від компанії і підійшов до мене.

Він був викапаний Ява Рень з `Тореадорів з Васюківки` Всеволода Нестайка.

Малий, худий, у веснянках, з вигорілим, до солом`яного кольору, на сонці волоссям, облущеним носом і страшенно симпатичний. Найменший зростом серед друзів та явно наймолодший, десь семи-восьми років.

`Шо? Не вмієш плавать?` - спитав малий.

`Не вмію` сказала я.

Треба сказати, що вчили мене плавати мільйон разів.

І в ранньому дитинстві, і в школі, і вже студенткою – дзуськи! Ніяк не виходило в мене подолати страх, відірвати ноги від дна і почати вільно розсікати воду.

Мене весь умовляли не боятися, підтримували руками, пропонували надувні кола й качечок, розказували різноманітні техніки махання руками й ногами, але як тільки я хоча б трохи прилягала на воду, починала бити руками, нападала паніка, я одразу уявляла чомусь, що обов`язково занурюсь у воду носом і захлинусь водою.

Усі мої доброзичливі самодіяльні тренери з плавання, від батьків до друзів, не змогли добитися успіху.

Якось пізніше я, щоправда, навчилася робити `поплавок`.

Коли ти ще стоїш ногами на дні, десь у воді по пояс, тоді треба зігнути ноги, відірватися від дна, обхопити руками коліна і тебе вода починає гойдати на воді, ти, за якимось там законом фізики, перевертаєшся вниз і гойдаєшся на хвильках, залишаючи над поверхнею води спину і `п`яту`точку.

У мене з цим `поплавком` пов`язана одна смішна історія.

Мене й ще двох дівчат з групи метеорологів географічного факультету київського університету направили майже на все літо на практику в Одесу, в обсерваторію.

Літо, пляж, море, Одеса, студентський юний вік мляво спонукали до серйозних метеорологічних занять і тут нам сильно пощастило.

У перший день практики спеціалісти одеської обсерваторії, чуйні розумні жінки, сказали з одеською прямотою - `Девочки! Какая каждый день практика? Мы же все понимаем. Идите, загорайте, купайтесь, отдыхайте, в конце практики придете, мы вам подпишем необходимые документы`.

І ми з бойовою готовністю погнали виконувати настанови наших мудрих керівників.

Одеська студентська практика заслуговує окремого розділу, проте скажу, що відтоді я зрозуміла, що ти місто або любиш одразу, або ні.

І це не залежить від дефіциту смітників чи надлишку того ж сміття, від невпорядкованих вулиць, занедбаних, але таких знаменитих на весь світ і неповторних маленьких двориків, від наявності чи відсутності сервісу, від якихось прикрих епізодів чи навіть небезпечних нічних пригод на якійсь там станції Великого Фонтану.

Одеса – це місто-особистість, яке одразу прийняло нас і полюбило, ще не знаючи, які ми і хто ми.

І така несподівана приязнь у кредит, сонце, пляжі, море та неповторні спогади з часом спонукали нас радо віддавати відсотки справжньою любов`ю до цього міста.

Аж до сьогодні.

…У наш одеський гуртожиток приїхала група угорських студентів. Як вони пережили той побут тодішнього університетського гуртожитку, важко сказати, але молодість завжди поблажливіша до обставин.

Ми з дівчатами смажили картоплю на загальній кухні, як раптом у дверях з`явилися два угорці. Вони вже, видно, трохи скуштували місцевого вина, бо сильно посміхалися і підпирали двері плечима.

Мовчанка затягнулася і я, яка не любить таких надокучливих пауз, спитала їх просто і без викрутасів -`are you hungarian?`.

Хлопці якось перебільшено радісно закивали - `yes!yes!`.

Потім виявилося, що вони моє -` are you hungarian?` сприйняли за `are you hungry?`, тобто, я спитала, чи вони угорці, а вони почули - `чи ви голодні?`.

І абсолютно резонно вирішили, що таким чином ми їх запрошуємо на вечерю.

Вечеря таки відбулася в теплій і невимушеній атмосфері, хлопці принесли якихось смачних угорських гостинців і ми домовилися наступного дня разом піти на пляж.

Ми дуже здивувалися, коли хлопці прийшли на пляж поснідати із білою скатертиною, виделками, ножами, щойно купленим білим хлібом, маслом у коробочці, сиром і розкішним, їхнім улюбленим, болгарським перцем.

Чесно кажучи, це був мій перший, такий собі європейський, пляжний сніданок.

Ми з дівчатами на пляжі їсти не любили, максимум, брали із собою воду та фрукти.

Відпочивши, трохи позасмагавши, всі зібралися купатися.

Треба сказати, що мої обидві подруги чудово плавали, а я на той час вміла робити лише `поплавок`.

І ось ми всі зайшли у воду, і я, страшенно соромлячись, що не вмію плавати, вирішила одразу всіх вбити наповал крутим `поплавком` у своєму виконанні.

Я відірвала ноги від дна, обхопила коліна рукою і зависла на воді вниз головою, гордо гойдаючись, як справжній поплавок.

Коли я вже стала задихатися і ковтати морську воду, у вухах булькало і переливалося, терпіти було несила, я стала на ноги і почала відпльовуватися, протирати очі та глибоко дихати – навкруги нікого не було.

Мої подруги й угорські гості відпливли суттєво вперед і коли в мене перед очима розвиднілося, я побачила далеко-далеко на пірсі їхні фігури, а хтось із них, ніби знущаючись (хоча насправді привітно), ще й помахав мені рукою.

Тобто, поки я мужньо й бадьоро гойдалась `поплавком`, роблячи над собою неймовірні зусилля, перемагаючи страх занурення і захлинання, цього ніхто не бачив, мої друзі попливли собі вперед. Це все було намарне.

Коли вони припливли назад, я сиділа надута й без настрою, ні з ким не розмовляла, подружка взагалі не зрозуміла, чому я непривітно щось буркнула у відповідь.

Звичайно, коли мене попустило, вже ввечері, згадуючи цю історію, у нас у всіх трьох була істерика від сміху.

Але відтоді води я стала боятися ще більше.

І зрозуміла, що завжди треба бути собою і не соромитися того, чого не варто соромитися. І не хизуватися через коліно тим, що не дуже й заслуговує на увагу.

Але повертаємося з чорноморського одеського пляжу на богуславський берег річки Рось.

Мій малий новий друг, викапаний Ява Рень, одразу зрозумів, що я не вмію плавати.

І далі відбулося щось таке неймовірне, чому я й досі не знаходжу притомного пояснення.

Коля, так його звали, мені каже - `ану, вставай!`, таким, знаєте тоном, який я взагалі мало кому дозволяла і дозволяю.

Я ще сиділа на березі у купальнику і не зовсім зрозуміла, що це він до мене.

`Вставай, вставай, кажу` - знову повторив семирічний малий веснянкуватий Коля спокійним, але таким владним та серйозним тоном, що мені нічого не залишалося, як підкоритися.

Тоді пішли такі короткі накази.

`Йди, йди вперед, ближче, ближче. Не бійся! Заходь у воду, ні! Не вперед! Повернися до води спиною! Спиною, я сказав! Заходь повільно, потихеньку, потихеньку. Та не впадеш. Та я ж тут, коло тебе! Йди, йди! Дійшла по пояс, маладєц! А тепер потихеньку лягай на воду. Лягай, ноги ще не відпускай, а тепер відпускай, а тепер підгрібай під сра..ку руками. Пошла, пошла! Аааа! Маладєц! І чого його було бояться?!`.

Я не вміла плавати багато років, мене вчили плавати купа народу і лише малий шминдрик Коля з Богуслава зауважив мою печаль, поки стрибав з каменюк, усе зрозумів, знайшов до мене підхід, застосував свою техніку `Спиною, я сказав!`і я за 10 хвилин навчилася плавати.

Я справді вперше відчула свободу у воді саме на спині, якось легко відірвала ноги від дна, зовсім не боялася – коло мене ж був мій лицар Коля – і відчула щось неймовірне, коли поплила.

Це було таке щастя, яке мало з чим можна порівняти. Я дуже добре пам`ятаю той момент і дотепер більше люблю плавати саме на спині.

А наступного року інша група метеорологів, на курс молодші за нас, поїхали на таку ж практику в Богуслав.

І коли ми з ними вже восени, на початку нового навчального року, розговорилися і вдарилися у спільні спогади літа та практик, я, звичайно ж, спитала, як там мій Коля.

І хтось сказав, що Коля помер. У нього була якась важка форма туберкульозу.

…Я завжди буду пам`ятати цю маленьку засмаглу худеньку фігурку, з веснянками, облущеним носом, вигорілим на сонці волоссям, він завжди буде уявлятися мені у променях сліпучого сонця з веселим криком `Хлопці! Глибина!`, із синющими очима, із його `Пошла, пошла! Аааа! Маладєц!` і я ніколи не забуду, як він радів разом зі мною, коли я таки поплила.

Мій маленький лицар із суттю шляхетного дорослого чоловіка.

Безвіз

11 червня 2017 року я йшла Болсуновською вулицею у Ботанічний сад на зустріч із подругою, і періодично поглядала у телефон, як завжди, і раптом прочитала, що Україна отримала безвіз.

Мене охопила якась така радість, що я почала крутити головою на всі боки, з ким би поділитися. Як на зло, нікого поряд не було і раптом мене обігнав хлопець, худющий, зігнутий, весь у чорному. Він чомусь був у каптурі, хоча світило сонце, я до нього усміхнулася і кажу – а нам дали безвіз!

Він повернувся до мене і я побачила, що в нього під оком величезний синяк, обличчя подряпане, фіолетово-синє, словом, йому явно було не до мене і не до безвізу. Він взагалі не зрозумів, про що йшлося.

Я знітилася, він криво усміхнувся і ми розійшлися.

Потім я, на щастя, гарно повешталася із подругою Ботанічним садом. Ми всілися на травичці, вона взяла із собою наш улюблений чебрецевий чай у термосі, два пластикових келиха, саме келиха, на ніжці, і ми раювали, робили селфі з натяком, що у келихах коньяк і мріяли, яку країну першою оберемо, щоб полетіти туди без візи.

І я згадала того хлопця, і подумала, що далеко не всі розуміють, для чого потрібний той безвіз, і що люди переважно живуть у своєму вузькому світі без вікон у далекий світ, у каптурі, і що не варто ділитися своєю радістю із першим зустрічним (на це існує відома приказка про бісер та рожевих створінь із крутим хвостиком, але вже хай буде так).

І як багато навколо таких людей, які ще понабивають собі купу синців й гуль, поки зрозуміють, що світ – великий і прекрасний і його не треба боятися.

І що не треба засмучуватися від зустрічі з синюшними обличчями, може, саме вони спонукають тебе йти швидше і вгору, і ти рано чи пізно дійдеш до прекрасного саду.

Засарайна вулиця вже пішла у минуле, її не існує, але виникла вона в свій час на, так званому, Засарайному шляху, що з`єднував Печерськ із військовими сараями.

Її назва не претендувала на шляхетність, але вона пожертвувала собою, щоб народився красень-бульвар Лесі Українки. І її скромний внесок в історію Києва хай тут побуде.

Бульвар Лесі України завжди був знаменитий своїми тополями.

Їхній пух розносило вітром на кілометри, люди нарікали, лаялися, чхали і кашляли і лікувалися масово від алергій, які нібито спричиняв тополиний пух.

Пишуть, що пух продукує тополя жіночого роду, і кількома роками пізніше ці тополі почали замінювати на відповідники чоловічого роду, які не пушать.

І лише в наш час виявилося, що насправді тополиний пух лише механічно подразнює слизову, проте не є алергеном. Тому виходить, що тополі, які викорчовували та міняли, невинно постраждали. І насправді вони дуже ефективно захищають від шкідливих автомобільних викидів, які в рази небезпечніші для людини, аніж сезонне чхання.

Зовсім недавно (в історичному сенсі) неподалік зупинки ` Будинок Подарунків` проходила відома в Києві Собача стежка.

У середині ХІХ-го сторіччя у долині річки Клов, яку тепер загнали у колектор і де розташована тепер вулиця Мечникова, тягнулася знаменита серед киян ця Собача стежка.

Знаменитою вона вважалася скоріше своїми великими розмірами, бо була найдовшою і з`єднувала Бессарабку із Печерськом.

Адже будь-яку витоптану людьми стежку, щоб зрізати обхідні кути, називали `собачою`. Ми й зараз бачимо на території свіжого будівництва такі стежки, які люди протоптують для своєї зручності.

Шкода, що будівельники мало звертають на них увагу, асфальтуючи потім абсолютно протилежні напрямки.

Так ось.

У позаминулому сторіччі Собача стежка, або Собачка, була глухою місциною. Городяни намагалися ходити Собачкою у світлий час доби, бо з настанням темряви Собачка ставала локацією злодіїв, злидарів та інших підозрілих елементів, де могли напасти і пограбувати.

На початку ХХ-го сторіччя побудували Олександрівську лікарню, і вздовж Клова заклали Кловський бульвар, який у 1938 році перейменували на вулицю Мечникова.

А назва `Собачка` залишилася лише старим сходам, якими й досі можна перейти від Мечникова до бульвару Лесі Українки.

…Часи, коли ми з вами їздимо моїм тролейбусом номер 15, були роками тотального дефіциту.

Я до сьогодні не розумію, як нам тоді вдавалося по-людськи одягатися, харчуватися, облаштовувати побут і свої помешкання, якщо вільно купити хоча б щось пристойне було неможливо. Майже.

Будинок подарунків на бульварі Лесі України і був таким магічним `майже`.

Адже там частенько щось `викидали`, так на тодішньому міському слензі називали появу в продажу будь-якого товару, особливо, імпортного. І про це якимось дивом одразу дізнавались кияни.

На ті часи уявити будь-яке помешкання без кришталю було неможливо.

Вази, цукерниці, лад`ї, салатниці, чарки та фужери – жодна `стінка` в квартирі чи будинку, так тоді називався меблевий гарнітур, між іншим, також вкрай дефіцитний, не обходилася без цієї розкоші.

Салат олів`є у кришталевому посуді – один з найвідоміших символів радянського святкового столу.

Кришталь дарували на свята, дякували за послуги лікарям, колеги в робочих колективах скидались грошима і на них купували черговому іменнику вазу чи набір келихів.

Ну, й вже найпоширенішим подарунком на весілля був також кришталь.

Якось на черговий мамин день народження колеги запропонували їй разом вибрати подарунок і, звичайно ж, наполягали на кришталі.

Але моя мама, за походженням селянка, завжди мала якийсь не `сільський` смак і вибрала кілька чашечок з блюдечками.

Одна така чашечка з блюдцем коштувала, як здоровенна кришталева ваза, природно, колеги здивувались.

Проте бажання іменинниці переважило і до сьогодні у мене стоять ці чашечки виробництва Ленінградського фарфорового заводу, там на денці й написано – ЛФЗ.

Вони – неймовірно тонкої розкішної роботи, блюдця – на вагу, як листочок паперу, а чашечки такі тонкі, що через стінки легко просвічує налита в них кава.

Проте, окрім дорогих порцелянових чашечок, кришталю в нас вдома вистачало, який зараз, як сирітка, тулиться по далеких непрестижних кутках заміського будинку, сподіваючись, що його часи ще повернуться.

Левова частка нашого домашнього кришталю була якраз – з `Будинку подарунків` на бульварі Лесі Українки, там розташовувалась його,так би мовити, мала історична кришталева батьківщина.

І саме через той кришталь моя доля могла скластися зовсім інакше.

Кришталь, Золоте руно і мегрельський жених.

Якось мій тато отримав відрядження в Сухумі, в Абхазію. Його сусідом у літаку виявився молодий хлопець, якому надали коротку відпустку під час служби в армії і він летів додому.

Вони розговорились, роззнайомились, і коли вже опинились в аеропорту, виявилось, що хлопця ніхто не зустрічає. Він, певно, хотів зробити рідним сюрприз.

Тата колеги зустрічали автомобілем і він підвіз хлопця додому.

Крики несподіванки, радість, сльози й сміх, обнімання, ручкання, знайомство – все було дуже зворушливим і приємним.

Проте тата чекали справи, він став прощатися, але батьки хлопця не хотіли його відпускати, були страшенно вдячні, адже він привіз їм таку радість в дім, він опікувався їхньою дитиною.

І за таких особливих обставин вони змусили тата твердо пообіцяти – найближчим вихідним він обов`язково прийде до них у гості.

Про сумніви не могло бути й мови – знаменита кавказька гостинність зобов`язувала.

І ось у неділю тато, озброївшись тортом, квітами й вином, прихопивши із собою товариша (будні у відрядженні одноманітні й позбавлені родинного тепла), пішов у гості до батьків хлопця, який носив дуже красиве ім`я – Тамазі. Він був мегрелом.

Мегрели вважаються нащадками колхів, тобто, тих, хто населяв знамениту Колхиду (Егрисі).

Колхида – старогрецька назва Західної Грузії. Ця назва фігурує у всесвітньовідомому міфі про Золоте руно, яке було найвищою запорукою процвітання колхів і яке грек Ясон, разом із своїми аргонавтами, викрав і вивіз до Греції.

 

Не будемо зараз дискутувати про мотиви і моральність його вчинку, надто давно вже це було. Згадаю лише таку цікаву деталь – сузір`я Овен назвали на честь носія саме цього Золотого руна. А я, за гороскопом, Овен.

Ви розумієте, що ця історія з самого початку була наповнена містикою, загадками, з купою старовинної історичної та міфічної круговерті.

А також полита сучасною глазур'ю пасажирських літаків, військових хлопців, таємничих мегрелів та татової телеграми.

Але про це – пізніше.

Вже на підході до двору, а мешкали господарі у приватному будинку, лунали неймовірний шум і галас, музика, людські голоси, народні музичні інструменти…

Ворота були широко відчинені, весь двір заставлено столами, які просто вгиналися від неймовірної кількості наїдків та вина, м`яса, випічки, салатів, гарячого й холодного, городини й фруктів.

Тато навіть трохи зніяковів, вирішивши, що несподівано потрапив на якийсь серйозний родинний ювілей, сімейне велике свято.

Бо виглядало все, мінімум, як на весілля.

Проте така урочиста, щедра та масова подія була присвячена приїзду дорогого сина і українському гостеві, який привіз їм цю велику радість.

Від щільності презентації родичів вже на десятій хвилині стала йти обертом голова, бо таку кількість братів, сестер, тіточок, дядечків, бабусь, дідусів, ближчих, дальших, рідних, двоюрідних, троюрідних і, звичайно, сусідів важко було уявити, не те, що запам`ятати імена.

…І полилося широкою хвилею знамените грузинське застілля, яке вже давно пора включити в нематеріальну спадщину людства.

Із прекрасними тостами, розкішними стравами, народними музИками, неперевершеним вином, клятвами у вічній дружбі грузинського та українського народів, братаннями та фантастичним співом народних пісень.

Коли вже гулянка перейшла із стадії більш офіційної частини, з тостами та промовами, у вільнішу, із піснями та братаннями, тато вирішив заспівати.

Мій тато дуже добре співав, він навіть у свій час організував в інституті, де працював, справжній хор, був там не лише організатором, а й солістом, а вдома в нас, скільки себе пам`ятаю, завжди співали при будь-якому святі.

Причому це була така застільна співоча культура, коли співали гарно, злагоджено, на кілька голосів, не тому, що після вина чи горілки душа просила поспівати-погорлати, а справді чудово, не фальшиво і душевно.

І не можу тут не написати про обставини народження мого батька.

28-го серпня у селі Славське, що на Львівщині, в Карпатах, було храмове свято.

Мій дід Іван грав на кількох музичних інструментах, на скрипці, мандоліні, добре співав, і тому часто в їхній хаті на храм збиралися гості на забаву.

Того разу також гості завітали в їхній дім.

Моя баба Магдалина була якраз вагітною, на пізніх термінах. Серед застілля вона раптом відчула, що пологи вже ось-ось починаються.

Пішла сама у стайню, в якій половину займала худоба, а половину – господарський крам, одежа, тканини, ліжники тощо, відкрила величезним металічним ключем двері, понакидала на сіно якихось плахт, ряднин, народила тата, взяла його на руки, запеленала у чисту тканинку, зайшла назад у хату, і - гоп! поклала малюка на стіл під музику та співи, перед очима оторопілих діда й гостей.

Отже, мій тато перше, що почув, щойно народився – співи та музику. І він справді дуже гарно співав завжди.

А коли він служив в армії, у нього був друг з Грузії, який навчив його напам`ять кілька куплетів знаменитої грузинської пісні `Суліко`.

І ось посеред свята на гостинному подвір`ї у Сухумі, вже добряче скуштувавши вина, тато моргнув музикантам, щось їм прошепотів, вони зрозуміло кивнули і він затягнув грузинською мовою пречудову `Суліко`.

Що тут почалося!..

Усі подальші події у татовій голові вже трохи попереплутувалися, але він чітко пригадував, що після виконання `Суліко` спочатку соло, а потім усі разом, його підхопили і, в прямому сенсі, носили на руках навколо столу, потім всі якось трохи вгомонилися і вони з господарем присіли від великими деревом перепочити.

І полилася спокійна приязна розмова двох нових справжніх друзів, двох статечних чоловіків.

І тут тато раптом щось згадав, вийняв паспорт, де він завжди тримав мою фотографію і почав показувати, яка в нього гарна, розумна та чемна дочка.

Я, чесно кажучи, ненавиділа цю фотографію.

На ній я сиділа в кріслі, в довгому, по п`яти, домашньому халаті, з тканини у блакитні квіточки, з шалевим комірцем, з ґудзиками спереду.

Тоді вдома було прийнято ходити в халатах, теперішня мода на спортивний стиль, штани й футболки, прийшла значно пізніше.

Переважно халати були довжиною по коліно чи литку, чому я була аж в такому довгому, не пригадую.

Скоріше за все, був вихідний, коли нічого не треба було робити, тому й халат був не такий аж буденний.

Отже, я сиділа в кріслі в довгому гарному халаті, застебнутому на всі ґудзики і лише трохи виглядало коліно. Волосся було акуратно зібране ззаду у довгий хвіст, перекинутий через плече вперед, не якась там сучасна легковажна стрижка, я дивилася кудись вдалину, скоріше всього, у телевізор, а поруч, на журнальному столику виблискували два цінних предмети – кришталева ваза і кришталева цукорниця.

Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: дівчина – хороша і з гарної сім`ї, де ознакою добробуту виблискував на столику кришталь.

А переконливим свідченням та доказом пристойної хорошої родини був батько, який сидів поруч, під деревом, який допоміг коханому сину, сам виглядав солідним мужчиною і щойно виконав `Суліко` грузинською мовою.

Словом, батьки перебували в такому приємному розслабленому стані, так один одному сподобалися, їхні син та донька віком були приблизно однаковими, що чоловіки були зовсім не проти, принаймні в той момент, породичатися.

Нічого не підозрюючи, я в цей час жила собі в Києві звичним життям – гульками і навчанням, а потім знову гульками.

Ввечері мама показала листівку, яку прислав тато, з видами Сухумі.

Тоді поштові листівки, з фото чи малюнками, були невід`ємною частиною життя.

Їх надсилали з відрядження, з подорожей, вітали з Новим роком, з днем народження, з Восьмим березня, з народженням дитини, просто, як знак уваги чи почуттів.

Причому більшість листівок надсилали без конвертів, просто з маркою, і практично будь-хто міг прочитати, що ж там ззаду написано.

Там було місце для написання адреси і небагато місця для короткого повідомлення. Такий собі старенький предок Твітера.

Тато написав, що долетів добре, що погода хороша, що привезе мандарини, і що всім привіт.

А в кінці, постскриптум, була приписка - `Наталко, знайшов тобі жениха`.

Мене це зацікавило, але ненадовго, бо молодість – такий час, що дефіцитом є час на гульки, але не на кавалерів чи й женихів.

Тато повернувся із відрядження додому, нав`ючений грузинськими дарами, розказав усю цю неймовірну історію з новими сухумськими друзями, мама усміхалася, бабуся кидала на мене багатозначні погляди, я сміялася, а тато сказав, що я – дурносміх.

Через якийсь час я отримала від Тамазі листа, чемного, по-армійськи лаконічного, де він ще раз описав усі обставини знайомства з татом, щоправда, без застільних подробиць, передав йому особливе вітання, а також привіт мамі й бабусі.

Мене ж зацікавив рядок, де було написано, що він, перебуваючи на службі, намалював мій портрет. З тої дурної фотографії, у халаті й з кришталем, яку він попросив у мого тата для себе.

У мене водилися друзі та знайомі, які служили в армії і я знала, що мати при собі фотографію дівчини з `гражданкі` було круто.

Варто чесно сказати, що в ті часи армія та військові не користувались особливою прихильністю, особливо серед інтелігенції та творчих людей.

Образ військового був часто предметом насмішок, і приводи для подібних кпинів, подавали іноді, на жаль, вони самі.

Не секрет, що там частенько процвітало п`янство, дідівщина, хабарництво, зовнішній вигляд не викликав захоплення, а культура й інтелект не сильно були в пошані.

Про лист я, звичайно ж, розказала подружкам і ми вже, молоді й дурні, які тільки ситуації й варіанти не придумували, валяючись від сміху.

Особливо народ зацікавив мій портрет, тут вже пішла в хід фантазія про малюнок в стінгазеті `Бойовий листок воїна`, що це буде чеканка на снаряді, випалений лобзиком портрет на дощечці від посилки, чи вирізаний ножиком мій образ на найближчій вербі чи березі.

Пройшло кілька місяців і ось одного зимового дня тато прийшов з роботи і весело так сказав `Дівчата! Наталко! Готуйтеся! У неділю на обід до нас прийде Тамазі`.

Що вам сказати…

Враховуючи тодішній тотальний дефіцит усього, мама з бабусею три дні шукали і діставали продукти, тато задіяв якісь корупційні зв`язки, а тоді це називалося блат, і дістав кілька консервів, копчену ковбасу, шоколадні цукерки і якийсь хороший алкоголь.

У квартирі все прибиралося, чистилося, вимивалося і натиралося.

У ті часи паркет натирали спеціальною пастою із специфічним різким запахом, мастикою. Переважно це була марка Едельвакс німецького виробництва.

Вона містилася в таких продовгуватих тюбиках, звідки її видавлювали на підлогу, потім рівномірно розквецювали і вже потім починалися мої тортури.

Бо натирати підлогу мастикою – це був мій індивідуальний обов`язок хатньої роботи.

Спеціальна щітка з паском для ноги, такий ніби шльопанець, і ти віртуозно танцюєш по паркету, як фігуристка, поки вже не падаєш від крепатури та втоми.

Підлога, звичайно, після таких танців виглядала блискуче, в прямому і переносному сенсах.

Але ці натирання кожного разу я сприймала, як кару небесну, від якої мене ніхто не міг врятувати. Навіть бабуся.

Кухня перед візитом дорого гостя в нашій квартирі працювала два дні, все парилося, тушилося, пеклося, смажилося і варилося.

Мама моя і бабуся дуже смачно готували, а вже для такого урочистого випадку вони викладалися на повну, адже тато кілька разів нагадав, як його там приймали, переказував усі подробиці, які ми вже знали напам`ять.

І ось прийшла неділя.

Коли у двері подзвонили, мене випхали відкривати двері.

На порозі стояв худорлявий хлопець середнього зросту, в приталеному пальті, гостроносих черевиках і шапці-вушанці. З тортом і гвоздиками.

На відміну від стереотипних тодішніх уявлень, він зовсім не був чорнявим, не з величезним носом, не в кепці-аеродромі, не з темними очима, а з русим волоссям та зеленкуватими очима. І мене трохи попустило.

За столом, заставленим на білій вишитій скатертині кришталевими салатницями, келихами, цукерницями і навіть кришталевими розеточками для варення спочатку панувала певна напруга.

Я мовчала, мама доброзичливо усміхалася і періодично ганяла на кухню за черговою зміною страв, бабуся аж занадто не зводила очей з гостя, а гість коротко піддакував татові, який єдиний серед нас почувався невимушено й весело.

Далі розмова оживилася, вже всі потроху щось говорили, лише я переважно спостерігала і мовчала.

Мене зацікавив той факт, що, за моїми попередніми уявленнями, гість мав би весь час не зводити з мене очей, усіляко привертати мою увагу і робити усілякі компліменти. Але він не дивився на мене зовсім. Ну, майже зовсім.

А найдивнішим було, що після кожного тосту, а вони були дружніми і традиційними, серед яких кілька разів і в різних варіаціях повторювалося про дружбу українського та грузинського народів, так ось, після кожного тосту він піднімав келих, усім корпусом повертався до бабусі і з милим грузинським акцентом казав `за Вас, бабушька!`.

Тобто, про щоб не йшлося у тості, він чемно чокався з усіма нами, а потім все одно лунало оце `за Вас, бабушька!`.

Зайве казати, що бабуся, розчервоніла, у новенькій білій, у дрібні цяточки, хустинці, була найщасливішою за нашим столом.

І по ній було ясно видно, що проігнорувати такого потенційного жениха, милого, вихованого, уважного, симпатичного могла лише якась сліпа чи безсердечна особа.

Гість вже зазбирався додому, мене, звичайно ж, випхали його трохи провести, я одягнула дублянку, шапку-`дарханку`, словом, була ще та столична штучка, і ми вийшли на мороз нашої київської вулиці, за збігом обставин, вулиці Кіквідзе.

І тут він розговорився.

Я прослухала про всю його службу в армії, про командира, про бойові завдання, про армійські будні, словом, про все те, після чого я вже на п`ятій хвилині, зазвичай, починала позіхати або з`їжджати з теми, щоб кудись втекти.

І лише неординарність ситуації, обличчя тата, як він розказує нам про його прийом у Сухумі, повага до гостя та перше знайомство стримало мене від шпильок і позіхань.

Я судорожно намагалась підтримати розмову, знайти якусь спільну тему, аж тут згадала і наважилась спитати, чому він усі тости завершував зверненням до бабусі.

Його обличчя одразу якось засвітилося, стало мрійливим, добрим і він сказав - `потому что мая бабушька за меня умрет!`.

Це було так мило і гарно, що я ще з ним пройшлася пару кілометрів по Кіквідзе і ми врешті решт розпрощалися.

Він потім кілька разів дзвонив, я щось там вигадувала, бабуся кудись у стелю говорила про дурних дівчат, яким ніколи не вгодиш і що вони самі не знають, що вони хочуть, хароший же хлопець, мама мудро посміхалася, тато при нагоді згадував ще кілька разів чудових людей у Сухумі та й все.

А на пам`ять у мене лишився отой портрет із дурної фотографії, де я в довгому халаті і кришталь на столі. Тамазі той портрет тоді таки приніс.

І, між іншим, цей портрет виявився дуже пристойним, хорошим, намальований олівцем, і мені стало соромно, що я колись сміялася з нього.

Так і чую голос тата – от дурносміх, і бачу маму, яка усміхається…