Тролейбус номер 15. Зупинка Долиногірська
У тролейбусі тобі безпечно й затишно. У тролейбусі – повне відчуття захищеності, бо з тобою завжди оця його впевненість подорожі за прогнозованим маршрутом, там спокійно, він плавно рухається, без сюрпризів, вихилянь та смикання. Тролейбус – як благородний олень, що своїми електричними рогами впирається у високе небо.
Від редакції: "Історична правда" розпрочинає новий проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Від сьогодні щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді - подорож у двадцять років на тролейбусі №15.
Подорож у близьке минуле
У школу я їздила київським тролейбусом номер 15-ть. Десять років.
Потім мій щоденний маршрут помінявся, бо Київський національний університет імені Тараса Шевченка, точніше, його географічний факультет, куди я вступила після школи, був розташований в іншому районі.
Я "зрадила" тролейбусу на п`ять університетських років, промінявши його на автобус. Навіть на два автобуси, з пересадкою.
Мушу сказати, що між тролейбусом та автобусом є величезна, як на мене, світоглядна різниця.
У тролейбусі тобі безпечно й затишно. У тролейбусі – повне відчуття захищеності, бо з тобою завжди оця його впевненість подорожі за прогнозованим маршрутом, там спокійно, він плавно рухається, без сюрпризів, вихилянь та смикання.
Тролейбус – як благородний олень, що своїми електричними рогами впирається у високе небо.
Автобус завжди тримає в напрузі, його якась істеричність, нестабільність швидкості, відірваність від "коренів" - ані вгорі електричних дротів тролейбуса, ані внизу рейок трамваю, ймовірність вискочити за межі напрямку руху і особливо бензинний запах, все це робило для мене автобус якоюсь нижчою істотою.
Проте навіть у часи тимчасової автобусної окупації мій п`ятнадцятий тролейбус продовжував бути частиною життя. Бо усі гульки, побачення, зустрічі, Бессарабка, Хрещатик, магазини та театри – все це було пов'язано із тролейбусом номер 15-ть.
Університет якось швидко відшумів і через п'ять років життя повноцінно повернуло до рідного маршруту. На роботу мене знову почав щодня супроводжувати цей благородний залізний олень.
Кожну зупинку 15-го тролейбуса я час від часу згадую чи проїжджаю у своїй пам'яті.
Вулиця Долиногірська. Перша зупинка. Моя
Зараз ця вулиця Печерського району Києва вже – зникла.
А з`явилася вона у 50-тих роках минулого сторіччя, як Нова, потім у 1958 році стала Долиногірською.
Простягалася вулиця Долиногірська від теперішньої вулиці Бойчука (з 1957 до 2017 рр. вулиця – Кіквідзе) до вулиці Саперна дорога, якої вже також нема.
Ця місцевість належить до Бусового поля, а зникла вулиця Саперна дорога належала до Чорної гори, одного з історичних горбів Києва.
Чорна гора має форму трикутника, який зараз окреслюють вулиця Михайла Бойчука, Залізничне шосе та бульвар Дружби народів.
Час ліквідації вулиці Долиногірської невідомий. У довідниках "Вулиці Києва" 1975 та 1979 рр. про неї – анічичирк. Так каже всезнайка Вікіпедія.
Назва "Вулиця Долиногірська" залишалася до середини 2000-х років лише, як назва зупинки громадського транспорту. Зараз зупинка називається "Інститут імені М.Бойчука".
Але спочатку під`їдемо тролейбусом номер 15-ть трохи вперед, куди моя мама багато років їздила на роботу на площу Лесі України. В УкрГИИНТИЗ, (російською Украинский государственный институт инженерно-технических изысканий або українською Український інститут інженерно-технічних розвідувань для будівництва).
Мене завжди вражала і дивувала ця радянська `любов` до складних і хаотично нагромаджених абревіатур, щоб ніхто ні про що не здогадався.
Запам`ятати і весь час повторювати таку словесну конструкцію було просто неможливо, тому всі працівники, члени їхніх сімей та довірені друзі казали просто – Гінтіз.
Це була величезна скляна будівля, яку в пізніші часи більше знали за назвою Райффайзен Банк Аваль, де він оселився вже в нашу капіталістичну епоху.
…Мама працювала у колективі класичного радянського НДІ, що складався з молодих дівчат і старенького начальника.
Між іншим, мені перейшла мамина естафета працювати серед набагато молодших, що дає безліч преференцій. У моді, поглядах на світ, плітках, розвитку, тонусі, стосунках і смаку до життя.
Так ось, про моду.
У ті часи купити щось модне, красиве та ще й іноземного виробництва було непросто.
Багато хто пам'ятає "мавзолейні" черги за синтетичними светриками, "ненашими" плащами, французькими дезодорантами та принизливі брудні номери на долонях, зроблені кульковою ручкою, які означали номер черги за чеськими чобітьми.
Було тоді поширеним таке явище, як розстрочка, прообраз сучасних кредитів, але безвідсотковий.
І коли котрась із дівчат прибігала з криком про появу у магазині будь-якого дефіциту, одразу починали з'ясовувати, у кого вільна розстрочка.
Так колись увесь відділ купив десять флаконів однакових французьких парфумів. П'ятдесят карбованців за один флакон було дорого, а щомісяця виплачувати потроху – якраз.
І одного разу "викинули" у Печерському універмазі, що був через дорогу від маминого НДІ, голландські плащі. Я до сьогодні пам'ятаю, як мама подзвонила мені і описувала цей плащ.
Це був фешн-шедевр.
Легкий, як пір'їнка, довгий, але з розльотом під час руху, тобто, розширений донизу, із зав`язочками на рукавах та комірі, неймовірно красивого кольору.
Плащ був золотистий, проте таке золото тьмяне, не вульгарне, підкладка, яка виринала під час ходи, була бронзового кольору, також благородного тьмяного відтінку.
Плащ був голландського виробництва, що на фоні й так омріяних румунських, польських та чехословацьких товарів наповнював особливою гордістю його власницю.
Наступним трофеєм у боротьбі з жорстоким світом дефіциту краси були туфлі.
Австрійські. Червоні, з надтонкої шкіри, помережані фігурними дірочками, як вишивка "ришельє", на малесенькій "шпильці", в стилі 60-тих років. Вони були такої якості, що майже скручувались у вузол.
Зайве нагадувати, як гармонійно завжди поєднувалися золоте й червоне.
І маленькою вишенькою на тортику із золотистого плаща та помережаних австрійських черевичків стала червона хусточка із щільного шовку.
…Я стояла на рідній зупинці "Вулиця Долиногірська", очікуючи свого тролейбуса номер 15-ть. У голландському золотому плащі, червоних черевичках "ришельє".
У мене тоді було довге блискуче волосся,каштанового кольору, трохи закручене і воно важкими хвилями розлягалося на спині, а на голові волосся було прикрите червоною шовковою хусточкою, зав'язаною під підборіддям на кшталт моди 60-тих.
Зайве нагадувати, як може блищати волосся, яким може бути колір шкіри ще із засмагою пізнього літа, вираз очей і контур губ, коли тобі близько 20-ти і ти їдеш на якусь класну гулянку.
На зупинці нас було двоє – я і чоловік у темній болонієвій куртці, навіть на ті часи вже вийшлій з моди, трохи осілих штанях, звичайних черевиках, з ріденьким волоссям, із торбинкою в руці. Десь років під шістдесят.
Він дивися собі під ноги чи просто кудись вперед і його вигляд ідеально підійшов би якомусь розвіднику чи таємному агенту. Бо такі постаті неможливо ані згадати, ані потім цікаво описати.
Ми стояли довгенько, бо у вечірні години тролейбуси ходили не часто. І коли тролейбус почав підрулювати, чоловік заворушився, підійшов ближче до бровки, туди, де приблизно мали бути задні двері, підняв голову і наткнувся поглядом на мене.
Він буквально остовпів. Я ніколи не забуду той погляд, розгублений і здивований. Це не було захоплення підстаркуватого чоловіка молоденькою дівчиною, не якісь зальотні іскри, не усмішка з претензією на залицяння. Він справді ніби остовпів.
Так дивляться на НЛО чи на прибульця, якщо він людським голосом щось тебе питає. Я, звичайно, на секунду спіткнулась об цей погляд¸ але тролейбус та гульки кликали і я ввійшла в салон.
І коли я глянула у вікно, і вже тролейбус рушив – чоловік не зрушив з місця, він стояв і стояв, і дивися на мене отим поглядом, як дивляться на НЛО, чи на прибульця, чи на якесь диво. І видно було, що він боявся поворухнутися, щоб це диво не щезло.
Я змінила з того часу десятки плащів, про кількість черевичків навіть страшно згадати, волосся із стадії розкішних довгих хвиль перейшло у коротку стрижку, моїми хусточками, хустками, шаликами та шалями можна, певно, обплести земну кулю, кольору шкіри та контуру губ треба вже трохи допомагати, хоча вираз очей, на щастя, ще буває отой, давнішній.
І за цей час в моїй пам'яті оселилося багато різних поглядів, спрямованих на мене, але цей, із зупинки `Вулиця Долиногірська`, київської вулиці, яка розчинилась у часі, мені не забути ніколи.
Бо не часто ж тебе приймають за прибульця.
