Перше робітницьке свято
23 березня 1890 року у Львові відбулись збори. Робітники обговорювали організацію мітингу чи демонстрації до Першого травня. Вперше на українських теренах мало відбутись робітниче свято. Директор Дому Франка Богдан Тихолоз підготував републікацію статті Миколи Ганкевича «Перше робітницьке свято», присвячену цій події. Вперше опубліковано у виданні: Народ. Львів, 1 квітня 1890 р. С. 101-103. Подаємо за першодруком з невеликими правописними змінами
Іще минувшого року зібралися були в Парижі, у Франції, відпоручники робітників з усіляких держав і країв, щоби подумати над своєю незавидною долею, або ліпше, щоби порадитись, що їм тепер робити, щоби поліпшити свою долю1.
На тім вічу чи на конгресі паризькім постановили робітники святкувати 1-го л. мая сего року (1890) і домагатися, щоби наємні робітники скрізь робили тілько по 8 годин на добу.
Вісім годин працювати, вісім відпочивати, вчитися й забавити, а вісім годин спати на добу, се думка робітників. Ухвали того робітницького віча мають обов'язувати всіх робітників на цілім просвіченім світі, тому-то й львівські робітники постановили й собі обходити робітницьке свято 1 мая 1890 року.
Та навперед треба було подумати, чи воно вдастсься здержати 1 мая всіх робітників від роботи, щоб вони всі подумали над своєю долею і почули свою спільність з робітниками в інших краях.
От тому-то в неділю 23 марта скликали деякі видніші й світліші робітники збори, де власне мали порадитись над сею справою. На ті збори явилося доволі багато робітників, так, що простора саля товариства "Gwiazda"2 була битком набита людьми.
На провідника зборів вибрали русина Данилюка3, а відтак перший забрав голос друкар Маньковський4 (поляк), той що підписує робітницьку часопись "Robotnik"5.
В своїй промові він розказав, що таке се свято 1 мая та нащо воно конгрес паризький постановив святкувати сю днину.
"Іде о те, – казав він, – щоби показати, що всі робітники, не вважаючи, якою вони мовою говорять та якої вони віри, почули свою силу і упімнулися о свої права. Найважніша тут річ, щоби робучі люде пізнали свою силу і не дали себе визискувати.
Освіта й знання своїх інтересів, самосвідомість, – тут величезної ваги. Коли таким способом іде о добро всіх робітних людей, то і львівські робітники не повинні остатися позаду і повинні "подати руку" іншим робітникам за границями австрійської держави (цісарщини), що також борються за свої права.
Робітники повинні тямити, що лиш тоді їм легше буде жити, як всі вони стануть одностайне добиватися свого. Є одна приповідка німецька, – казав бесідник: – "dem Bittenden gibt man nichts, dem Drohenden etwas, dem Kӓmpfenden alles" (тому, що просить, не дають нічого, тому, що грозить, дають крихітку, а тому, що бореться, дають все до чиста).
Отжеж то й головна річ, щоби самі робітники за себе постояли та показали, що вони – сила і що з ними треба рахуватися. Львівські робітники поки що не можуть домагатися вісім годин праці денної, бо вони ще не стоять так міцно як робітники інших країв европейських, більше освічені, більше свідомі своїх інтересів та міцніші числом".
Д[обродій] Маньковський закінчив зазивом, щоби всі робітники вважали се своїм найсвятішим обов'язком, іти рука в руку солідарно з робітниками інших країв європейських і святкувати робітниче свято 1 мая 1890 р.
Опісля говорили ще й інші робітники; з поміж них нам найбільше вподобалась річ робітника Обірека6 (мабуть чех родом). Він указував на те, що хоч львівські робітники і не можуть сподіватися, щоби зараз-таки 1 мая 1890 р. позискати лише 8 годин щоденної праці, то все-таки до сего вони повинні йти і тому вони повинні за сим подати свій голос.
Він говорив також за справу народної освіти, котру латинники в Раді державній хотять віддати в руки своїх людей. Найважніша річ для робітників, – казав бесідник, – се освіта, се знанє своїх справ, своїх потреб.
Коли ж освіта дістанеться в невідповідні руки і буде під надзором (доглядом) вищого попівства, то вони певне не стануть давати здорову науку народові, а стануть єго навчати, що все лихо, вся недоля – се річ божої волі і що найліпше покірливо зносити всяку біду…
Якої хто віри, – се зазначував і друкар Маньковський, – то річ єго власної совісті, то річ єго особиста; тут треба дати волю кожному вірувати по-своєму.
Робітники говорили також про те, щоби завести загальне потайне голосування. Значить, щоби кожний повнолітній чоловік тай жінка мали право голосувати на посла до сойму чи до ради державної до Відня.
Але голос кожний має подавати на картці так, щоби сего ніхто не знав, хто на якого кандидата подав голос. А се важна річ.
От пр[иміром] має якийсь робітник віддавати свій голос. Хотів би він, щоби вийшов якийсь добрий чоловік, розумний і прихильний до робучого народу, але єго майстер, той, що єму дав роботу, каже: "Як ти даси голос на него, то я тебе прожену від себе".
От і виходить, що сей бідолаха дає голос не на свого посла, але на такого, що в раді державній чи в соймі стоятиме за богатирів. Так само дієся у нас по селах, що мужики голосують на панських людей, бо бояться пана, а війти й кроку не вчинять інакше, як сего бажають собі старости…
А якби кожний віддавав картку, щоби зовсім не могли довідатись, на кого він кинув голос, то певне ніхто тоді не лякавбися робити по своїй волі. От се то й є загальне тайне голосування.
Промовляли ще й деякі інші робітники, і всі вони годилися на те, що треба 1. мая святкувати і домагатися для робітних людей більшої пільги. 1-го мая мають всі робітні люде по містах і селах зійтися на збори і радити над своїми справами.
Цілі ті збори відбулися зовсім спокійно, хоч видно було, що всі, а принаймні більша частина зібраних добре розуміла своє становище і з цілим жаром готова була станути за свою долю.
Світлих людей було дуже небагато і то по найбільшій части молоді студенти-академіки. Отсе-то й варто завважати, що робітники вже самі добре знають собі порадити і стануть за свою справу, хоч певно, що львівські робітники далеко стоять позаду робітників інших країв европейських*.
Усі зібрані очевидячки знали, що вони лише самі собі можуть помогти і що їм треба іти спільно й одностайно. Що вони добре знають, де їм шукати помочи, се вказує ще одна подія, про котру хочемо згадати кількома словами.
Один з між робітників, Попель чи Папель, вніс попереду, щоби вислати вінок на могилу Фердинанда Ляссаля, великого прихильника робітників**.
Протів сего ніхто не сказав нічого, та коли той сам робітник завізвав зібраних, щоби звеличили окликом цісаря німецького за те, що він обіцяв зайнятися долею робучого народу, всі спротивилися йому. І се зовсім слушно.
Теперішній цісар німецький хотів прихилити до себе тамошних робітників, щоби вони не голосували на прихильників робучого народу, соціялістів, і заявив, що хоче поробити переміни (реформи) на користь робітників.
Він сподівався, що робітники повірять на царське слово і стануть голосувати, на кого прикажуть "згори". Але се німецькому цісареві зовсім не повелося. Соціялісти сказали: "Як цісар хоче полегшити долю робітників, то дуже гарно. Сего і ми хочемо віддавна, тому ви на нас і голосуйте".
Ми пишемо про се все на те, щоби й по селах люде знали, як то слід добиватися кращої долі. Коли б скрізь так розуміли свою справу, то скрізь люде стояли би за неї і не відступали би з місця, де би йшло о добро загалу, о добро громади.
Певне, що львівським робітникам легше дійти до того. Ві Львові більша освіта, більше світлих, щирих людей і робітників більше в купі; але чейже і по менших містах та селах стануть колись люде одностайно за свої права.
Нехай тільки пам'ятають, що самі собі мусять помогти і нехай дивляться на робітних людей більше освічених і сміливіших. А свідомої своїх інтересів, сміливої маси робочих людей ніхто не зломить.
* Напр. в Німеччині, де робітники вибрали поверх сорок своїх послів, соціалістів. Се сталося в великій мірі тому, що там загальне голосування, де ані натиску ані шахрайки не може бути, як у нас. – (Примітка Миколи Ганкевича).
**Ляссаль, німецький вчений і соціаліст, прихильник робітників, перший кинув між німецьких робітників іскру свідомості і перший їх зорганізував. Ляссаль був жид родом так само, як і найбільший соціалістичний вчений і найщиріший прихильник робітників, що перший поклав підвалину до робітницької справи, Кароль Маркс Ляссаль умер 1864 р. – (Примітка Миколи Ганкевича).
Примітки упорядника (Богдан Тихолоз, директор Дому Франка):
1. Йдеться про I-й (Паризький) конгрес ІІ Інтернаціоналу (Париж, Франція, 14–21 липня 1889 р.), на якому 14 липня 1889 року, після доповіді американських делегатів про робітничий рух у США, було ухвалене рішення про організацію "інтернаціональної демонстрації.
У всіх країнах і містах в один визначений день маси трудівників мали вийти на вулиці з вимогою офіційного скорочення робочого дня до 8 годин".
Днем для проведення демонстрації було обрано 1 травня (в пам'ять про травневі події 1886 року в Чикаґо).
2. "Gwiazda" ("Зірка") – Товариство польських ремісників і промисловців у Львові (Stowarzyszenie Polskich Rękodzielników i Przemysłowców "Gwiazda" we Lwowie).
Засноване у Львові 1868 р. на засадах демократизму та польського патріотизму, Товариство дбало не тільки про соціально-економічні та професійні інтереси своїх членів, а й про їхні освітні й культурні потреби, закладаючи читальні, бібліотеки, театральний гурток тощо.
Саля (зала) товариства містилася на вул. Францисканській, 7 (тепер вул. Короленка у Львові). Аналогічні товариства функціонували і в інших містах Східної й Західної Галичини (Кракові, Перемишлі, Тарнові, Тернополі, Стрию тощо).
3. Йосиф Данилюк (1842, Львів – 08 лютого 1904, там само) – український громадсько-політичний діяч і видавець, діяч робітничого руху.
Співзасновник Поступового (прогресивного) товариства львівських друкарів (1868–69), його друкованого органу "Czcionkі" (1873), товариства "Ognisko" (1872).
Редактор і видавець польського робітничого часопису "Praca" (1878–95), до складу редакції якого входили, зокрема, І. Франко (1878–81) та М. Павлик. Один з організаторів перших робітничих страйків у Львові (1886, 1888).
Брав участь у Паризькому конгресі (1889). Один з ініціаторів створення Робітничної партії та Соціалістичної робітничої партії. Співавтор "Програми галицьких соціалістів" (1881), укладач статуту Демократичного робітничого товариства (1884).
Був управителем друкарні Ставропігійського інституту у Львові. 1891 році за його участю було створене наймасовіше культурно-освітнє товариство львівських робітників "Сила", яке об'єднувало робітників різних професій і мало філії в інших містах Галичини.
4. Антоній Маньковський (Antoni Wincenty Mańkowski, псевдонім A.M. Paproć) (19 лютого 1837, Заренбкі (Zarębki k. Kolbuszowej) – 7 листопада 1899, Львів) – польський друкар, видавець, діяч робітничого руху.
Співзасновник Товариства взаємодопомоги друкарів у Львові (1857), товариства "Gwiazda" (див. відповідну примітку), разом із Йосифом Данилюком – Поступового товариства львівських друкарів (1868–69) та "Ogniska" (1875).
1870 року став співорганізатором першого страйку друкарів у Галичині. Редактор часописів "Rękodzielnik" (1869–72), "Czcionkа" (1872–76), "Praca" і "Robotnik" (з 1890).
1880 був засуджений у процесі краківських соціалістів. З 1890 очолював товариство "Сила"; 1892–95- голова виконавчого комітету Соціал-демократичної партії Галичини.
5. "Robotnik" – робітнича інформаційно-політична газета, що виходила у Львові з 1890 р., згодом один з друкованих органів Соціал-демократичної партії Галичини, утвореної на з'їзді 31 січня – 4 лютого 1892 року у Львові.
У 1891–1896 рр. змінила назву на "Nowy Robotnik", а потім знову виходила як "Robotnik" (до 1899).
6. Юліан Обірек (1862–1939) – польський друкар, видавець, громадсько-політичний діяч, радник Ради міста Львова, віце-президент Львова (1920).
