Спецпроект

7 підписів кожні 10 хвилин. Петиція про визнання Німеччиною Голодомору

42 підписи за годину, 1008 підписів за день, з такою швидкістю 14 травня з'являлись нові підписи під петицією, за те щоб Німеччина визнала Голодомор геноцидом.

42 підписи за годину, 1008 підписів за день, з такою швидкістю 14 травня з'являлись нові підписи під петицією, за те щоб Німеччина визнала Голодомор геноцидом.

Тепер, після того як про петицію розповіли Оксана Забужко, Сашко Положинський та інші відомі українці, швидкість виросла в півтора рази і за годину петицію підписує 63 людини. Втім навіть цього замало.

Ця швидкість дозволить зібрати 31762 підписів до 27/05. Тобто лише дві третини від необхідної кількості і то за умови що заокеанські українці підтримують темпи підписання поки ми спимо.

Щоб встигнути, нам треба збирати по два підписи щохвилини, 21 підпис кожні десять хвилин, 130 підписів щогодини . Тобто вдвічи швидше.

 

Якщо вам не байдужа ця справа, подумайте чи використали ви усі можливості для поширення інформації про спільну справу німецьких українців:

1. Чи підписали петицію ви особисто?

Цей крок найважливіший. Якщо відкладали на потім – саме час це зробити. Ось ця інструкція вам допоможе https://docs.google.com/…/1MIBoEiHa32nzvCZkfFa2ehGmY8y…/edit

2. Чи розповіли про неї своїм друзям і пересвідчились що принаймні п'ятеро теж підписало її?

Якщо друзі не чули про Голодомор покажіть їм ось цю мапку https://www.google.com/maps/d/embed… на ній зібрані свідчення тих, хто пережив Голодомор. Нехай знайдуть на мапі те місце, звідки вони родом і прочитають що відбувалось там в 1932-33 роки.

3. Чи поширили інформацію про неї в тих соцмережах, якими користуєтесь?

Використовуйте фейсбук, твіттер чи інстаграм – щоб вам більше подобається. Якщо ви маєте свій канал на ютуб – відеозвернення теж підходить. Можете написати свій власний допис з посиланням на інструкцію, яка вказана вище, або поширити допис когось з відомих людей, які підтримали петицію.

Подібні дописи є у Славка Вакарчука, Оксани Забужко, Сашка Положинського, Вахтанга Кіпіані, Андрія Любки, Богдана Логвиненка, Олександра Зінченка, Ірини Геращенко та багатьох інших.

4. Чи поставили собі у фейсбуці на аватарку рамку, яка б розповідала про петицію цілодобово?

Саму рамку можна взяти ось тут https://www.facebook.com/profilepicframes/?selected_overlay_id=176719266586485 під час встановлення кінцевою датою показу вибирайте 27/05, щоб рамка не зникла передчасно. Також не забудьте додати до аватарки опис з посиланням на інструкцію для підписання петиції, яка згадується в першому пункті, вище.

Це саме той випадок коли великі зміни залежать від кожної людини, від всіх нас. Цей той "ефект метелика" який можеш спричинити саме ти. Будьмо разом, будьмо небайдужими і в нас все вийде.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.