"Історія – це не те, що було, а те, що написали". До 70-річчя Василя Овсієнка

Мені випало щастя бути з Василем Овсієнком пліч о пліч більше 20 років. З червня 1998 року він працює в організації, де я директор, – у Харківській правозахисній групі.

Мені випало щастя бути з Василем Овсієнком пліч о пліч більше 20 років. З червня 1998 року він працює в організації, де я директор, – у Харківській правозахисній групі.

Він зібрав купу матеріалів з історії дисидентського руху в Україні – взяв більше сотні інтерв’ю, написав сотні біографічних довідок для словника українських дисидентів, зібрав тисячі фотографій, упорядкував та відредагував десятки книжок спогадів, документів, листів.

Так Василь став дослідником та літописцем українського дисидентського руху. Усі ці двадцять з гаком років ледь не щотижня він виступає в школах, вишах, бібліотеках з розповідями про цю історію, про своїх друзів, з якими він ділив тюремну долю, насамперед, про Василя Стуса, поезії якого він знає напам’ять.

Хочу сказати декілька слів про Василя як про дослідника. Він надзвичайно педантичний у ставленні до дрібниць, дуже точний у деталях. Він дає точні усесторонні оцінки історичним подіям довкола дисидентського руху, діям радянської тоталітарної влади, діяльності самих дисидентів, при цьому через природну скромність схильний до применшення своєї власної ролі, тут він дуже несхожий на багатьох інших.

У всьому він цілком неупереджений – і як автор, і як дослідник. Йому треба дуже подякувати, як редакторові дисидентських текстів. Сучасним історикам важко виправляти спогади дисидентів – з етичних міркувань, з поваги до учасників руху, навіть через відсутність морального права.

Василь Овсієнко – людина, яка відкидає неправду і неточності з історії дисидентського руху. І робить це з одного боку ефективно й об’єктивно, а з другого – надзвичайно делікатно.

Оця вроджена делікатність, глибока інтелігентність випромінює у нього скрізь: у почутті справедливості, шані до своїх вчителів і друзів, сприйнятті своєї долі, як спокутування гріхів, і як дар цього спокутування від Бога.

Щось подібне в середині 70-х помітив у молодому політзеку в мордовському таборі Михайло Хейфець: "...Мені він став дорогим зі своєю соромливою гордістю, сором’язливою делікатністю і – як би це висловитись – старомодною ввічливістю. То була ввічливість дев’ятнадцятого століття, про яку ми у книжках тільки читали...".

Але він не тільки літописець, він ще й творець новітньої історії України, основою якої є історія руху опору 60-80-х років. Його внесок в це творення просто безцінний. Бо історія, як часто повторює Василь Овсієнко – це не те, що було, а те, що написали.

З роси й води, дорогий Василю!

Джерело:  інформаційний портал Харківської правозахисної групи.

Іван Ольховський: Гра в одні ворота

Подвійні стандарти оцінки жертв, нехтування науковими здобутками колег, нав’язування міфів. Ось що криється за благими намірами істориків-підписантів Другого польсько-українського Комюніке про пошук спільної інтерпретації подій ХХ століття, зокрема українсько-польського конфлікту на Волині.

Юрій Юзич: Міст, через який Україна програла війну

Це залізничний міст в Перемишлі через ріку Сян. Кожен, хто вивчав хочаб в загальному причини поразки України в так званій першій польсько-українській війні 1918-1919 року, неодмінно чув - залізничний міст у Перемишлі потрібно було підірвати… Бо в результаті через цей міст йшло забезпечення оточеному з усіх боків гарнізону поляків у Львові. Завдяки цьому мосту українці втратили Львів і Галичину, а опісля Україну.

Олена Полідович, Микола Бривко: Сторінками Биківнянського мартиролога: Марія Нога

У колекції Заповідника, з-поміж інших артефактів, зберігається фрагмент жіночого гребінця з написом «М. В. Нога», що слугував для фіксації жіночої зачіски.

Аліна Михайлова : Новій армії - нові ритуали. Без алкоголю

Війна — це дисципліна, ясний розум і сила волі. І ті, хто обирає деградацію, не мають права бути тут. Бо їхня слабкість — це чиясь смерть. Якщо хочеш вшанувати брата — будь сильним, тримай голову ясною і зроби все, щоб його жертва не була марною.