"Історія – це не те, що було, а те, що написали". До 70-річчя Василя Овсієнка

Мені випало щастя бути з Василем Овсієнком пліч о пліч більше 20 років. З червня 1998 року він працює в організації, де я директор, – у Харківській правозахисній групі.

Мені випало щастя бути з Василем Овсієнком пліч о пліч більше 20 років. З червня 1998 року він працює в організації, де я директор, – у Харківській правозахисній групі.

Він зібрав купу матеріалів з історії дисидентського руху в Україні – взяв більше сотні інтерв’ю, написав сотні біографічних довідок для словника українських дисидентів, зібрав тисячі фотографій, упорядкував та відредагував десятки книжок спогадів, документів, листів.

Так Василь став дослідником та літописцем українського дисидентського руху. Усі ці двадцять з гаком років ледь не щотижня він виступає в школах, вишах, бібліотеках з розповідями про цю історію, про своїх друзів, з якими він ділив тюремну долю, насамперед, про Василя Стуса, поезії якого він знає напам’ять.

Хочу сказати декілька слів про Василя як про дослідника. Він надзвичайно педантичний у ставленні до дрібниць, дуже точний у деталях. Він дає точні усесторонні оцінки історичним подіям довкола дисидентського руху, діям радянської тоталітарної влади, діяльності самих дисидентів, при цьому через природну скромність схильний до применшення своєї власної ролі, тут він дуже несхожий на багатьох інших.

У всьому він цілком неупереджений – і як автор, і як дослідник. Йому треба дуже подякувати, як редакторові дисидентських текстів. Сучасним історикам важко виправляти спогади дисидентів – з етичних міркувань, з поваги до учасників руху, навіть через відсутність морального права.

Василь Овсієнко – людина, яка відкидає неправду і неточності з історії дисидентського руху. І робить це з одного боку ефективно й об’єктивно, а з другого – надзвичайно делікатно.

Оця вроджена делікатність, глибока інтелігентність випромінює у нього скрізь: у почутті справедливості, шані до своїх вчителів і друзів, сприйнятті своєї долі, як спокутування гріхів, і як дар цього спокутування від Бога.

Щось подібне в середині 70-х помітив у молодому політзеку в мордовському таборі Михайло Хейфець: "...Мені він став дорогим зі своєю соромливою гордістю, сором’язливою делікатністю і – як би це висловитись – старомодною ввічливістю. То була ввічливість дев’ятнадцятого століття, про яку ми у книжках тільки читали...".

Але він не тільки літописець, він ще й творець новітньої історії України, основою якої є історія руху опору 60-80-х років. Його внесок в це творення просто безцінний. Бо історія, як часто повторює Василь Овсієнко – це не те, що було, а те, що написали.

З роси й води, дорогий Василю!

Джерело:  інформаційний портал Харківської правозахисної групи.

Богдан Червак: Андрій Мельник і масакра у Львові 1925 року

16 вересня 1925 року серед ночі озброєні кийками охоронці вривалися у тюремні камери, силоміць викидували на коридор в'язнів і там починали їх бити кийками. У камеру, де перебував Андрій Мельник, направили двох головорізів Бора і Стонжка, що мали садистські нахили.

Олексій Мустафін: Свідок Армагеддона

Навесні 1457 року до нашої ери в долині біля міста Мегіддо фараон Тутмос III Менхеперра – найбільший з найвідоміших нам завойовників в історії Давнього Єгипту – здобув найблискучішу свою перемогу. Цю битву вважають першою детальною описаною битвою в історії людства. І місцем останньої битви добра і зла, біблійним Армагеддоном.

Олексій Макеєв : Що таке свобода? Український переклад Берлінської промови

Цього тижня виголосив на запрошення Фонду Фрідріха Науманна ХІХ Берлінську промову про свободу. Це традиційний для Берліна захід, який відбувається прямо біля Бранденбурзьких воріт. Раніше в різні роки промовцями були, наприклад, премʼєри Естонії Кая Каллас, Нідерландів Марк Рютте, британський історик Тімоті Ґартон Еш чи колишній Федеральний президент Німеччини Йоахім Ґаук. Вперше – українець.

Антон Дробович: 10 принципів меморіалізації війни

Хоча повномасштабна війна за нашу незалежність і досі триває, проте громади, родини загиблих і суспільство загалом не відкладають справу увічнення пам'яті та збереження правди про її перебіг до закінчення бойових дій. Для багатьох це можливість зберегти гідність людей і єдиний доступний спосіб установити соціальну й історичну справедливість.