Україна за дужками

Другий тур президентських виборів все ближче, а програма та погляди лідера перегонів залишаються досить туманними. Водночас, з тих невеликих уривків, які час від часу лунають зі штабу Володимира Зеленського, можна скласти певне уявлення про світогляд політика-шоумена. "Віру, мову, територію та історичних лідерів", згідно з думкою речника Зеленського Дмитра Разумкова, треба винести за дужки.

Другий тур президентських виборів все ближче, а програма та погляди лідера перегонів залишаються досить туманними. Водночас, з тих невеликих уривків, які час від часу лунають зі штабу Володимира Зеленського, можна скласти певне уявлення про світогляд політика-шоумена. "Віру, мову, територію та історичних лідерів", згідно з думкою речника Зеленського Дмитра Разумкова, треба винести за дужки.

Дискусії кандидатів в президенти та їхніх прихильників протягом минулого тижня точаться навколо формату дебатів, стадіонів, здачі аналізів. Крім цього, люди резонно цікавляться, як Зеленський представлятиме країну на міжнародній арені, якою буде його позиція щодо ООС, які економічні кроки робитиме його команда, що буде з "Приватом", і т. д.

На тлі цих справді важливих питань проблема культури та історії губиться. Хоча насправді є чи не ключовою. Саме ставлення до культури може багато чого пояснити про світогляд ймовірного майбутнього президента. Він вважає, що "спірні питання" історії та культури потрібно винести за дужки. Що це може означати?

Едвард Саїд, засновник теорії колоніалізму, розрізняв два рівні спротиву колонізації. Перший – безпосередній військовий спротив агресорові (колонізаторові) і другий рівень – збереження ідентичності, саме через збереження культури. Припускаю, що ці етапи можуть мінятися місцями в залежності від контексту.

В історії України у 20 столітті це вже було. Перший етап – це українські визвольні змагання ІІ світової війни (ОУН та УПА). Другий етап – це шістдесятники й дисидентство, боротьба за культуру, спротив русифікації. При цьому, якщо перший етап – це бій на фізичне знищення, то другий – відносно "лагідний", це ідеологічна боротьба. Але і те і інше – це колонізація в самому прямому сенсі цього слова.

На практиці така колонізація може навіть виглядати як формальна підтримка національної культури ("Ніхто не принижуватиме українську мову!"). Але, по-суті, це завжди її маргіналізація, зведення до найпростіших етнічних форм – народні танці та хори. До цього, зазвичай, додавався і такий милий нашому північному сусіду образ добродушного, смішного "хохла".

Простіше кажучи: вдягни вишиванку, співай і будь смішним. Це – роль українця в імперії, російській чи радянській. Зрештою, саме так нас багато хто в Росії бачить і сьогодні. Не в останню чергу саме завдяки творчості Володимира Зеленського. 

У повоєнний період в Україні були люди, які пручалися такій політиці. Мова та культура була інструментом радянської колонізації. І тодішні українські культурні діячі чудово розуміли загрози такого становища. Ще в 1962 році Василь Стус в контексті русифікації писав про "денаціоналізацію" України та з гіркотою констатував, що "Донбас – то не така вже й Україна, та й Україна то не така вже й Україна".

Саме тому через кілька років Іван Дзюба написав ключову працю дисидентського руху "Інтернаціоналізм чи русифікація" в якій скаржився на "провінційне становище української культури".

Очевидно, вони розуміли, що тиск на мову та культуру – це інструмент поширення імперії, який має лише одну мету: розмивання національної ідентичності. І це саме той момент, коли культура переходить в політику.

Така спрощена культура з розбитою ідентичністю добре прогинається під культуру колонізатора: чи то радянську комуністичну культуру, чи то під культуру "братнього народу". В радянські часи це називалося "національна за формою, соціалістична за змістом культура". Сьогодні для цього є простіші формулювання: "какая разніца" або "атцепітєсь". 

Це саме те, що пропонує нам Володимир Зеленський і те, чим він, по-суті, все життя займається. Маргінальна культура недолугих веселих "хохлів". Народ з такою культурою можна брати голими руками. Ідентичність команда Зеленського пропонує "винести за дужки". Немає ідентичності, немає за що зачепитися, немає що відстоювати.

Ба більше, в Зеленського мовною політикою займатиметься Олександр Харебін – людина, яка вважає російську мову та радянську спадщину, Велику Вітчизняну Війну (!) "важливим елементом". При цьому ВВВ – це суто радянська конструкція. Нас знову втягують у спільне поле пам'яті та культури з "братнім народом". І оце розмивання ідентичності, мови та культури нам пропонують возвести до рівня державної політики.

Власне тому обрання Зеленського це не просто поразка в культурній площині – це культурний суїцид України. Це добровільне повернення під крило колонізатора.

А далі наступить другий етап колонізації. Тут можливі варіанти. Це може бути як поступове ідеологічне поглинання так і політичні альянси. А може бути й просто брутальний фізичний напад і знищення. Досвіду і натхнення в цій справі в росіян, на жаль, більш ніж достатньо. В найкращому випадку нам пропонують варіант Білорусі – слухняної і безмовної.

Але цьому передуватиме саме оця метафізична поразка в культурному полі, яку ми вже здається готові вчинити власними руками.

Ігор Кулик: (Не)досліджена тема Революції Гідності – нове "прочитання" студентською молоддю!

Всеукраїнський конкурс наукових студентських робіт на тему Революції Гідності на честь Героя України Сергія Кемського започаткував і проводить Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності та громадська організація "Родина Героїв Небесної Сотні".

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.