Ми всі травмовані. Здолати травми Голодомору, чи зникнути?

І сьогодні – через 86 років – смертність в Україні вища там, де був Голодомор, а народжуваність вища там, де його не було. Загоїти травми минулого – лишається навіть не питанням безпеки, а справою існування для українців. 

Недовіра до влади – одна з травм Катастрофи ХХ століття. 80% українців не готові брати відповідальність за своє життя в свої руки. Ми або подолаємо тяжіння минулого, або зникнемо з історії.

Під час своїх публічних лекцій я показую кілька карт. На одній – позначені вулиці Леніна в Україні у 2009 році. Цю геніальну візуалізацію зробили колеги з сайту "Тексти". На тій карті чітко видно певну межу: на момент 2009 року на схід від радянського кордону 1939 року вулиці Леніна були чи не в кожному селі та місті, а на захід від цього кордону – практично не було.

Вулиці Леніна в Україні у 2009 році. Цю геніальну візуалізацію зробили колеги з сайту "Тексти"

Наступні карта – це смертність у тому ж самому 2009 році. Там де карта рясніла вулицями Леніна – там смертність перевищувала народжуваність. Там, де вулиць Леніна не було – народжуваність була вищою за смертність.

Смертність в Україні у 2009 році

Чи ім'я Леніна якось пригнічує народжуваність? Як це взагалі може корелювати між собою? Чи досить перейменувати вулиці, щоб наступило омріяне покращення життя?

Вибачте, але у мене нема простих відповідей на складні питання.

Гравітація минулого має значення. Ми всі знаходимося під впливом тяжіння минулого

Ми не усвідомлюємо цього тяжіння минулого, так само, як ми не усвідомлюємо земної гравітації. Але щойно ми спробуємо стрибнути у небеса – земля в ту саму мить поверне нас на місце. Щойно українці прагнуть вирватися з кола історичної Cансари – наше минуле хапає нас за руки, ноги і голови – і не відпускає.

Як працює тяжіння минулого?

Ось польський приклад. На першій карті – мережа залізниць у Польщі, а на другій – популяція диких оленів. Оленів і залізниць більше на заході і менше – на сході.

Польські олені і польські залізниці

А ось – електоральні карти минулих президентських виборів у Польщі.

Там, де багато диких оленів та залізниць – там голосують за більш ліберальних кандидатів. Там, де менше диких оленів та залізниць – голосують за більш консервативні сили.

Польські президенти. У 2010 році Броніслав Коморовський виграв у Ярослава Качинського, а у 2015 - програв Анджею Дуді. Але кордони електорвльних уподобань пролягають по кордонам колишніх імперій

Пояснення, як між собою корелюють залізниці, дикі олені і польські президенти, – залишимо для іншого разу. Тут важливо, що всі ці розділи відбуваються за межами трьох імперій, які перестали існувати рівно 100 років тому.

Імперії перестали існувати, але їх вплив та їх кордони і сьогодні можна побачити та відчути. Це є один з проявів гравітації минулого. Вона є. Вона працює!

Цінності мажуться на хліб. Краще не мати комунізму у своїй історії, ніж мати його

Про цінності, які мажуться на хліб, я вперше почув від професора Ярослава Грицака. Як цінності впливають на швидкість соціального розвитку – дуже добре видно на німецьких картах.

"The Washington Post" кілька років тому підготувала публікацію "І через 25 років після падіння Берлінського муру – Німеччина все іще поділена".

"І через 25 років після падіння Берлінського муру – Німеччина все іще поділена"

Одна з карт до цієї публікації показує обсяги побутового сміття. І на цій карті чітко видно: Німецька Демократична Республіка і далі пречудово існує на цій карті!

Цікаво, що НДР існує не тільки, коли йдеться про побутове сміття, але й сміття політичне: саме на землях колишньої НДР різноманітні екстремістські рухи є більш успішними, ніж на землях ФРН в межах до 1989 року.

Сміття побутове і політичне, доходи домогосподарств і демографічна ситуація в Німеччині через 25 років після падіння Берлінського муру. Джерело: The Washington Post

Чому?

Це пояснюють наступні дві карти: карта доходів німецьких домогосподарств та демографічна карта.

Там, де доходи вищі, а суспільство заможніше – там вище споживання, а значить і побутового сміття – більше, а от політичного – менше.

І ці карти також пояснюють як впливає комунізм на популяцію: демографія на землях колишньої НДР гірша, ніж на землях ФРН. А комунізм на німців мав системний вплив лише протягом чотирьох десятиліть, а не 70 років, як на більшості українських земель!

Тому ще раз згадаю Ярослава Грицака: "Краще не мати комунізму у своїй історії, ніж мати його".

Комунізм дійсно пригнічує народжуваність.

Як – дуже добре видно на карті, яку підготував Інститут український досліджень у Гарварді. На цій карті відображені території, які були охоплені Голодомором.

Вулиці Леніна та смертність у 2009 році та території охоплені Великим Голодом у 1933 році

Саме це пояснює, чому вулиці Леніна та демографія не корелюють напряму, а через цінності і поведінкові стереотипи, які сформувалися під впливом травми, народженої Голодомором.

Зверніть увагу: Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина та Крим не були охоплені штучним Голодом. І там народжуваність навіть через багато років – у ХХІ столітті – вища, ніж на теренах, де лютував Голодомор.

Цінності мажуться на хліб. Травми впливають на цінності. Бо цінності виживання на цих теренах перемогли цінності самореалізації. І це є ключовою травмою, яка подібно до гравітації впливає на нас від тих часів.

Дослідники з Українського католицького університету Вікторія Горбунова та Віталій Климчук багато років досліджують вплив травми Голодомору на сучасне українське суспільство.

Вони з'ясували, що одна з травм Голодомору – відмова від народження більшої кількості дітей, ніж 1-2 на родину саме на тих теренах, які були уражені Голодомором. Там, де Голодомору не було (зокрема в Криму) – там демографічна динаміка краща, ніж у сусідніх Херсонській та Миколаївській областях.

Для того, щоб Україна перестала вимирати – ми маємо усвідомити масштаби катастрофи у минулому та її вплив на нас нинішніх.

Україна пережила у ХХ столітті кілька катастроф, які б не пережили інші. Але не варто цим пишатися

Втрати України у ХХ столітті від воєн, революцій, репресій, Голодомору дослідники обережно оцінюють у 15-16 мільйонів протяги всього ХХ століття.

Подібний масштаб втрат пережили б лише кілька більших європейських країн: Франція, Німеччина, Італія, Румунія, Іспанія, Польща і Велика Британія. У Нідерландах залишилось приблизно стільки, скільки тепер мешкає у Амстердамі. Більшість народів Європи просто перестали б існувати після подібних потрясінь.

Глибину катастрофи дозволяє проілюструвати Gapminder Ганса Рослінґа. Gapminder – це статистичний Дійнейленд, де візуалізовані величезні обсяги інформації. Одна з візуалізацій дозволяє порівнювати розвиток країн за ключовими показниками: дохід на душу населення та середня тривалість життя.

Ось як виглядає історична траєкторія Сполучених Штатів: чітко видно демографічні провалля Громадянської війни та Другої світової, також видно складнощі Великої Депресії. Але загалом траєкторія виглядає як назва відомого мультфільму – вперед і вгору!

"Історична траєкторія" США: добре видно втрати у Громадянській і Другій світовій війнах Джерело: Gapminder

Так виглядає траєкторія країни, яка чітко визначилася із цінностями (індивідуальна Свобода, свобода підприємництва – ключові з них).

Сусідня Польща після 1989 року і реформ Лєшека Бальцеровіча у 1990-х та Єжи Бузека у 2000-х теж демонструє красиву траєкторію протягом останніх трьох десятиліть. Хоча їх історична траєкторія показує і проблеми кінця 1970-х-початку 1980-х, і масштаби депопуляції під час Другої світової.

"Історична траєкторія" Польщі показує і проблеми кінця 1970-х-початку 1980-х, і масштаби депопуляції під час Другої світової. Але загалом виглядає красиво

Але все це виглядає як дрібні складнощі на тлі української траєкторії у ХХ столітті.

По-перше. У 1921 році Україна провалилася і за демографічними, і за показниками добробуту навіть не в ХІХ, а у ХVIII століття!

По-друге. Голодомор призвів до того, що середня тривалість життя впала до 9 років для чоловіків, 11 років – для жінок. Український графік Gapminder просто провалюється за значення, що передбачені на демографічній осі – у 1933 році.

На тлі демографічної бази, яка утворилася після Голодомору, демографічні показники продовжували "покращуватися" навіть протягом перших років Другої світової. Найжахливішим для українців роком війни став 1943, коли загинуло найбільше. Але і він виглядає демографічно "кращим", ніж 1933 рік.

1933 рік – це рік, коли на українських теренах загинуло найбільше людей за всю його історію.

Травми минулого - один з ключових моментів, які визначають "історичну траекторію" України. Кореляція відбувається через цінності, які сформувалися під впливом травматичного досвіду

Катастрофи народжують травми. Ці травми успадковуються через поведінкові стереотипи як рецепти виживання

Ось короткий список наших травм. Деякі травми дуже важко "відпрепарувати": які з них є спадщиною виключно Голодомору, а які – цілого складного досвіду ХХ століття із його революціями, конфліктами, війнами, репресіями та доносительством.

Обмеження кількості дітей у родині. У фокус-групах Вікторії Горбунової та Віталія Климчука це пояснювали так: "Не варто народжувати дітей більше, ніж можеш прогодувати". Дорогі українці, ми це змінимо, або вимремо як мамонти!

Обмеження життєвої перспективи. Ми перестали мріяти і планувати майбутнє. "Буде день – буде їжа" - з цієї логіки виходили наші бабусі і дідусі, які пережили Голодомор і війну. Коли ти не знаєш, чи переживеш наступний день і не помреш від голоду, або протягом наступної години не загинеш під бомбами – не до стратегічного планування. Але знову прийшов час планувати і мріяти!

Песимізм. Українці – виграли б третє місце у чемпіонаті з "фсьопропало". Чому не перше? Бо зрада нам миліша, ніж перемога: навіть якщо українці "добіжать" у цьому чемпіонаті першими – пригальмуємо, щоб пропустити поляків і росіян.

Як соціальний песимізм і зневіра проявляється у фокус-групах: "Звідси треба тікати, бо нічого доброго тут не буде", "Кращої долі треба шукати в інших країнах", "Не варто занадто радіти життю, краще ділитись з іншими негараздами, ніж радостями".

Недовіра до влади. Західні експерти хором стверджують, що за 5 років після Майдану в Україні реалізовано більше реформ, ніж за попередні 23 роки, від самого проголошення Незалежності.

Але 2018 рік став за усіма соціологічними опитуваннями – рік найбільшої недовіри до всіх ключових державних інституцій окрім армії. Ми найменше за всю історію Незалежності довіряємо Президенту України, парламенту, Кабінету Міністрів.

Динаміка рівню довіри до Президента України. Джерело: Українська правда, Інститут Соціології НАНУ, Фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва

Динаміка рівню довіри до Кабінету Міністрів України. Джерело: Українська правда, Інститут Соціології НАНУ, Фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва

Динаміка рівню довіри до Верховної Ради України. Джерело: Українська правда, Інститут Соціології НАНУ, Фонд "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва

Тобто недовіра ніяк не корелює із обсягом успіху: Януковичу і здомінованим Партією регіонів органам влади, які призвели країну до злиднів і війни українці довіряли більше, ніж тим, хто взяв на себе відповідальність протистояти військовій агресії та економічній кризі, до якої довели країну лихої слави "папєрєднікі".

Як це працює? У фокус-групах кажуть: "Нікому не можна довіряти, особливо владі".

Більшість українців після травматичного досвіду ХХ століття запам'ятало: владі довіряти небезпечно. Адже влада – це не інструмент у руках суспільства, а джерело загроз для свободи і добробуту.

Звідти уявлення як про "злочинну владу" про будь-яку владу, яка не відповідає очікуванням більшості, мовляв, "ось той-там прийде і порядок наведе".

Конформізм. Значна частина суспільства поводиться при цьому конформно: на Майдан виходила меншість, більшість – пасивно спостерігала, очікуючи, хто переможе.

Ось, що казали у фокус-групах: "Не варто йти проти влади, рішень тих, хто вищий за тебе в службовій ієрархії ", "Не варто висловлювати свою думку, якщо вона може бути не схвалена більшістю".

Як це утворилося? Протягом десятиліть вільно говорити, що думаєш, було фізично небезпечно. В умовах тоталітаризму – це прямий шлях на шибеницю, чи в табори. В умовах Голодомору – смерть годувальника означала смерть усієї родини. Краще було мовчати: "Тобі що – більше за всіх треба?!"

Психологія бідності. "Позаздрять-прийдуть-заберуть" - з цієї логіки колись заможні українські селяни свідомо відмовлялися від того, щоб бути вправними господарями. Бо влада сприймала тебе як класового ворога, якого належить знищити. Виховали безгосподарність, безініціативність, психологію бідності.

Це не всі травми минулого, які ми отримали як спадщину Голодомору. Цей список є дуже довгим:

Травматичне забування подій, що спричинили травму, означало брак рефлексії, а значить – аналізу причин і наслідків подій Голодомору. Тепер цією нездатністю встановлювати причини і наслідки між подіями користуються політики-популісти.

Повсюдність смерті піл час Голодомору і війни призвела до девальвації цінності людського життя. Дефіцит засобів для виживання – до деградації моралі. Відбулася деформація етикету, стереотипів соціальної, політичної, економічної поведінки.

Брак довіри "до інших" народив подвійну мораль "для своїх", а вона стала основою для непотизму і джерелом побутової корупції. "Ми всі проти корупції, але треба мати кума, який все "порішає" - так це функціонує у свідомості багатьох. Спільне благо стало жертвою змагання егоїзмів.

Цінності виживання перемогли цінності самореалізації. А для успішного суспільства треба – щоб було навпаки.

З позитиву, щоправда, можна сказати, що ми стали чемпіонами з виживання.

Голод у минулому компенсується тепер кулінарним гедонізмом від "доню, що ти їла?" до ресторанного буму в столиці.

І іще одне спостереження: ми жартуємо навіть над такими речами, про які наші сусіди по політичній карті не ризикують. Як і євреї, українці компенсують самоіронією і гумором нестерпність реальності.

У Міленіум одним з ключових страхів українців був голод - майже 72% респондентів вважали, що люди і досі його бояться. Джерело: Інститут соціології НАНУ

Не може бути успішною держава, громадяни якої не мріють і не планують своє майбутнє!

Колись українці були нацією мрійників. В нашій історії аномальна кількість тих, хто долучився до того, щоб людина навчилася літати – за обрій і над обріями.

Сікорський навчив людину літати так, як мріяв Леонардо. Корольов відправив людину в космос. Кондратюк-Шаргей – проклав дорогу на Місяць. Вони всі вміли мріяти про неможливе.

Може тому Антонов назвав найбільший у світі літак українським словом "Мрія"?

Звідки така аномальна кількість великих мрійників – то питання антропологічне. Питання з ряду пояснень, чому в українців 12 синонімів для слова "горизонт": обрій, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид.

У наших сусідів – росіян і поляків лише по 3 слова для визначення цього явища.

Чомусь для українців було важливо – заглядати за небокрай! І цю звичку варто відновити. Не боятися мріяти! Не боятися виходити за обрій! Не боятися змінити неможливе!

Вирішення проблеми починається із усвідомлення проблеми. Лікування починається із встановлення діагнозу.

Наш діагноз складний: ми всі травмовані минулим і потребуємо спеціальної допомоги.

Кожний з нас здатний переусвідомити травми минулого. У просвітницькі проекти мають включитися українські медія. Травми минулого не варто замовчувати – їх треба проговорювати. Тоді вони загоюються.

Недовірі і несвободі час оголосити війну. Українці потребують максимальної дерегуляції в бізнесі (ринок землі теж треба звільнити): свобода підприємництва основана на довірі може стати драйвером світоглядних змін, ринок знищить нечесних. Бюрократію – в топку!

Так, ми маємо усвідомити, що 3-4 дитини в родині має стати середнім значенням, якщо ми не хочемо мати перспективу як у динозаврів.

Українці потребують переусвідомлення сутності влади. Влада – не загроза для громадянина, а інструмент в його руках.

Українці досі мають комплекс жертви, який найбільше проявляється саме у ставленні до влади.

Жертва свідомо заперечує свою відповідальність за наслідки власну дій. Це дуже комфортно, але це означає, що ти залишаєшся об'єктом в чужих руках. Не відмовляймося від власної суб'єктності!

Після Майдану близька 25% вважало, що якість їх життя залежить від них самих. За останніми соціологічними опитуваннями – близько 18%.

Тих, хто не готовий взяти відповідальність за своє життя в Україні сьогодні близька 80%.

Жоден Месія не врятує нарід патерналістичних конформістів, національна ідея яких полягає у трьох словах: "Відчепіться від мене!"

Патерналізм – зло!

Україна – це ти.

Поки більшість не відрефлексує власну травмованість минулим – не варто очікувати стрімких позитивних змін. Суспільство конформних патерналістів, які не готові брати на себе відповідальність за своє власне життя, вимре.

Українці не мають іншого виходу, ніж змінюватися: "Тобі що – більше всіх треба?! – Так, мені більше всіх треба!"