Quo vadis? Крок уперед, два назад. Стрибок у прірву?

Чи є сьогодні у нашій країні люди, які задоволені станом справ у архівній сфері? Напевно є, але більшість мають вагомі причини до конструктивної критики.

На жаль мусимо констатувати, що працівники державних архівів отримують явно не достойну їхній кваліфікації та досвіду роботи грошову компенсацію, нові приміщення для державних архівів не зводяться. Ще у 2001 році наводилася наступна статистика:

"Повністю вичерпано резерви площ для поповнення документами держархівів Полтавської, Харківської областей, мм. Києва і Севастополя. Заповненість архівосховищ ще 13 державних архівів становить 90-100%. Незабаром ця проблема постане перед ЦДНТА, ЦДАМЛМ, Державним архівом при Раді міністрів Автономної Республіки Крим і держархівами 11 областей, сховища яких заповнені на 70-90%".

Отже, дві з трьох основних функцій архівів: збирання та збереження інформації "шкутильгають", що з поширенням архівної інформації?

Ще нещодавно здавалося, що у тому числі завдяки активній позиції громадськості налагоджується хоча б питання доступу громадськості до архівної інформації. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів було скасовану фіктивну платну послугу "надання" документів для копіювання технічними засобами користувачів.

Втім не так сталося, як гадалося. Нещодавно стало відомим про прийняття Наказу Міністерства юстиції України 27.06.2018 № 2059/5 "Про внесення змін до наказу Міністерства юстиції України від 19 листопада 2013 року № 2438/5", яким значно звужуються права користувачів щодо копіювання архівних документів. 

Як правильно зазначено на офіційному сайті  Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, ці зміни забороняють копіювання майже усіх документів Національного архівного фонду, а щонайменше створених раніше за початок ХХ століття.

Що ж пішло не так? Давайте разом прослідкуємо за подіями.

Усвідомлення застарілості Порядку користування документами Національного архівного фонду України прийшло давно. Тому Державною архівною службою було розроблено проект змін до Порядку та виставлено його на громадські обговорення на офіційному сайті служби.

Пропозиції та зауваження можна було подавати до 5 грудня 2016 року. Цей проект значно обмежував права користувачів документами Національного архівного фонду та викликав обурення громадськості, що швидко зорганізувалася.

Від громадськості було подано пропозиції від 4 осіб, що просили значно лібералізувати доступ до архівних документів та однозначно затвердити в Україні міжнародну практику щодо вільного та безоплатного копіювання користувачами документів на власні фотоапарати та телефони.

Після цього Державною архівною службою було розроблено ще один проект змін, нічим не кращий за попередній, який також було виставлено на громадські обговорення на офіційному сайті служби. Пропозиції та зауваження можна було подавати до 31 липня 2017 року. На цей раз ще більше, щонайменше 12 громадян, висловили свої критичні зауваження.

Якою ж була реакція Державної архівної служби України?

Було розроблено ще один, на багато менш репресивний проект змін до Порядку користування документами Національного архівного фонду України, що належать державі, територіальним громадам. Це, однак, не означає, що він не містив суттєвих та критичних положень, що напряму порушують Конституцію України, профільне законодавство та самі принципи доступу до інформації. Про це далі у цій статті, а зараз "слідкуйте за руками".

Ця, вже третя редакція проекту змін по Порядку, була опублікована для громадських обговорень вже не на сайті Державної архівної служби України, а на сайті Міністерства юстиції України. І це, не зважаючи на те, що відповідно до Порядку проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. N 996:

"Консультації з громадськістю організовує і проводить орган виконавчої влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або готує пропозиції щодо реалізації державної політики у відповідній сфері державного і суспільного життя". 

Тобто саме Державна архівна служба України. Консультації проводилися з 29 грудня 2017 року і для них було передбачено мінімальний можливий термін у 15 календарних днів. При чому терміни було обрано настільки вдало, що 8 з них були вихідними та святковими.

Розрахунок спрацював, громадськість не довідалася про проведення консультацій, та жодних пропозицій надано не було.

Крім того, було визначено, що цей документ не є регуляторним актом, тому не потребує проходження перевірки Державною регуляторною службою України. Хоча, думаю, усім зрозуміло, що цей документ прямо регулює порядок користування документами Національного архівного фонду.

Отака у нас юстиція, тобто справедливість.

Цікаво, що зміни до Порядку було прийнято лише 27 червня 2018 р., напередодні Дня Конституції України. Тут є доречним нагадати, звучання деяких норм цього основоположного документа. Просто хай це буде тут. 

Стаття 5. Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. 

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Незаангажованому читачеві напевно досі не зрозуміло, навіщо ж державним установам було так "гратися" з громадськістю, яка ж реальна мета прийняття зміни до Порядку?

14 березня 2018 р. Кабінет Міністрів України прийняв цілком прогресивну постанову № 175, яка значно видозмінювала Перелік платних послуг, які можуть надаватися архівними установами, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, повністю скасувала ненависну громадськості послугу "надання" та навпаки передбачала наприклад прогресивні послуги копіювання довідкового апарату та видачу понаднормової кількості архівних справ.

Звичайно, усвідомлення проблем у архівній сфері відбулося давно, та хронічне недофінансування є однією з об'єктивних причин занепаду. Саме нестача коштів була об'явлена головним ворогом архівної справи. Цю позицію голосно озвучила 18 квітня 2018 р. директорка Центрального державного історичного архіву (м. Київ) Ольга Музичук на парламентських слуханнях про охорону культурної спадщини в Україні.

Було заявлено, що держава не в стані забезпечити фінансування архівної галузі, тому важливим додатковим джерелом фінансових надходжень є платні послуги.

Саме так, обмеження щодо копіювання документів були прийняті для унеможливлення користувачам робити це самостійно та щоб цю послугу замовляли лише у архівів. У минулому саме копіювання приносило архівам найбільше доходів, тож вони по старій пам'яті вхопилися за цю послугу та не відпускають її.

Крім того, дороговизна офіційного замовлення копіювання призводила до виникнення корупціогенного середовища, що дозволяло певним архівним чиновникам "заробляти" на наданні користувачам певних "пільг" та "виключень з правил".  

До чого насправді призводять зміни до Порядку?

Слід розуміти, що протягом короткого періоду вільного та безоплатного копіювання документів власними засобами вже встиг сформуватися сякий-такий ринок цих послуг. Дослідникам, яким були потрібні копії певних архівних документів, було легше звернутися до приватної особи та замовити копіювання в неї, аніж листуватися з архівом, який звичайно протягом місяця виставляє рахунок, а протягом другого місяця надсилає самі копії. Крім того, що увесь процес займає до двох місяців, багато архівів просто відповідають, що не мають необхідного обладнання чи вільних робочих рук для виконання замовлень.

За цей же, відносно короткий, час активісти перефотографували цілі комплекси архівних документів, як от: історичні джерела з єврейської генеалогії, що опубліковані безпосередньо на сторінці у Вікіпедії "Єврейське містечко".

Дослідники інвестували свої власні гроші в купівлю устаткування для безпечного самостійного копіювання документів. Автору цих рядків відомо про підприємця, який витратив близько 9 000 американських доларів у розробку онлайн-каталогу архівних справ відповідно до населених пунктів, на основі відкритих джерел.

Передбачалося, що каталог також буде містити посилання на вже існуючі електронні копії архівних справ, що є у вільному доступі. А щодо тих, справ, електронних копій яких ще немає, можна було би зробити замовлення на копіювання, даючи змогу підзаробити умовному місцевому пенсіонеру.

Безумовно, прийняті Міністерством юстиції зміни призводять до повної руйнації такого ринку, включно із звичайною взаємодопомогою дослідників з різних регіонів. Державні архіви тепер фактично мають монополію щодо надання певних послуг. А інвестиції дослідників у обладнання та бізнес ідеї з вини можновладців будуть втраченими. Також до збитків слід зарахувати витрати втрачених можливостей.

Порушено норми статті 42 Конституції України: "Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом".

Людина навіть з початковою економічною освітою скаже, що досконала конкуренція є в цілому ефективнішою, ніж будь-яка монополія. Відповідно до економічної теорії, монопольний ринок супроводжується втратами недоспоживання від монополії, а наслідки для суспільного добробуту є негативними.

Дійсно, якщо вийти з того, що дохід є кількістю товару помноженою на його ціну, легко зрозуміти, що з підвищенням ціни на певний товар, в даному випадку послуги копіювання, покупець буде готовий придбати лиш меншу кількість товару. Від еластичності попиту залежить, чи підвищення ціни призведе до понадпропорційної втрати кількості проданої продукції, та втрати доходу, чи навпаки.

Тут я хотів би застерегти наших можновладців та архівістів від авантюрних підходів до ціноутворення, намагання зарахувати у ціни додаткові витрати для того, щоб підвищити доходи за послуги. Такі послуги, навіть за умов монополії, ніхто не купуватиме, а доходи архівів впадуть ще більше!

Це буде супроводжуватися безперервним потоком скарг від незадоволених дослідників у всі можливі інстанції, судовими процесами та падінням авторитету галузі ще нижче і так вкрай низького рівня.

Виглядає, як катастрофічний сценарій, з якого державним архівам не дістатися. Звідки ж їм узяти гроші?

Вихід архівів із кризи може відбутися лише за допомогою відходу від моделі надання послуг, що існує ще з початку 1990-х років (а то й ще довше).

Практика показує, що на інформацію українських архівів дійсно існує великий попит, і не лише від дрібних дослідників, як краєзнавці чи генеалоги, а й від міжнародних організацій. Це і включення документів про Чорнобиль до міжнародного реєстру документів "Пам’ять світу", і публікація документів Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга, створення копій партійних фондів Державного архіву Київської області, що нині перебувають у бібліотеці Мюнхена і масивне копіювання генеалогічних документів товариством Famlysearch, які нині безкоштовно доступні для дослідників з усіх куточків планети, тощо.

Досвід к.і.н. Анатолія Хромова, який зараз працює на посаді заступника директора Галузевого державного архіву СБУ, показує, що орієнтація саме на такі проекти є однією із складових успіху, адже лише одна камера у міжнародному проекту оцифрування приносить архіву більше надходжень, ніж всі платні послуги громадян.

Крім того відбувається суцільне копіювання певних комплексів документів (що тепер заборонено новим Порядком), що має своїм побічним ефектом одночасне створення страхового фонду чи фонду користування. Умовно Меморіальний музей Голокосту США, Famlysearch, Польський інститут національної пам'яті, єврейськіінші міжнародні наукові організації можуть влити у архівні установи більше ніж десятки, а то й сотні мільйонів доларів. Нині ж доходи від платних послуг - копійки на тлі досить малих бюджетів архівів, що забезпечує держава.

Зараз же, відповідно до нового наказу, усі міжнародні проекти з копіювання мусять бути припиненими, бо технікою що на них використовується тепер копіювати заборонено.

Також слід не забувати про ініціативність та інновації. Треба бути ближчим до свого споживача та вчитися надавати якісні послуги. А якістю є міра задоволення потреб споживача. Наприклад це міг би бути єдиний портал замовлення архівних послуг, де легко знайти описи (а в ідеалі - електронний каталог усіх архівів, музеїв та бібліотек), вибрати необхідні архівні справи, замовити послугу (понаднормова видача, копіювання, створення тематичних переліків, тощо) та заплатити банківською карткою онлайн.

"Скандал з ухваленням змін до "Порядку користування" на жаль, вводить українські архіви у потенційні конфлікти з громадянським суспільством, багато представників якого раніше з радістю готові були б, як волонтери допомогти, наприклад з індексацією довідкового апарату, набору цифрових версій описів та покажчиків для інтегрованості архівів в це ж суспільне життя", - додає Анатолій Хромов.

Певні спроби розвитку звісно ж робляться. Державна архівна служба закупила 2 сервери та інше обладнання, майже за більше ніж 4 мільйони гривень, які поставили у підвал, та їх навесні затопило. Ось так.

Враховуючи, що, незважаючи на катастрофічну ситуацію з архівами, принаймні до сьогоднішнього дня, автору цих рядків не відомо, щоб у минулому відбувалися якісь акції працівників державних архівів, як, для прикладу, петиції, страйки, профспіклові протести, інформаційні кампанії щодо стану галузі, певно мотивація багатьох лежить не у площині розвитку галузі, а в площині створення якомога кращих умов для отримання сірих доходів.

Тому поступ, який безумовно є, носить такий спорадичний та несистемний характер.

І на сам кінець про головне, про людську гідність.

Певно кожен з нас чув, та й певно багато хто пишається тим, що Українська РСР є однією з країн-засновниць Організації Об'єднаних Націй. Певно також читач знає, що резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року було прийнято і проголошено Загальну декларацію прав людини. Тобто перелік фундаментальних прав людини, з якими вона народжується і помирає, і ніхто не вправі її цих прав позбавити.

Так от, стаття 19 цієї декларації каже: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів".

Безумовно, право "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір" також гарантується статтею 34 Конституції України, статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, та іншими законами України, серед яких зокрема профільними для архівних установ "Про Національний архівний фонд та архівні установи" та "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", підзаконними актами.

Доступ до інформації, у тому числі ретроспективної, є важливою складовою частиною демократії.

Рекомендація № R (2000) 13 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам стосовно європейської політики доступу до архівів підкреслює, що добре збережені й доступні архіви є важливою складовою демократичного функціонування суспільств, та констатує, що "доступ до публічних архівів є правом. У політичній системі, яка поважає демократичні цінності, це право повинно надаватися всім користувачам, незалежно від їхньої національності, статусу чи функції".

Універсальною декларацією про архіви, прийнято Генеральною Асамблеєю Міжнародної Ради Архівів, Осло, у вересні 2010 року, та схваленою 36-ою сесією Генеральної Конференції ЮНЕСКО в Парижі, в листопаді 2011 року, було визнано "життєву необхідність архівів для підтримки ефективності, відповідальності та прозорості бізнесу, для захисту прав громадян, для формування особистої та громадської пам’яті; для розуміння минулого та документування сучасного, щоб направляти майбутні дії".

А також зобов'язання над якими слід працювати, а саме "управління та збереження архівів здійснювалось таким чином, щоб забезпечити їх автентичність, достовірність, цілісність та зручність у використанні".

У той час, як український народ ціною величезних втрат веде внутрішню та зовнішню війну за побудову демократичної держави та за загальнолюдські цінності, ми не можемо дозволити собі ставитися до нас, як до бидла.

Давайте же не дозволимо окремим можновладцям методом гри в наперстки красти в нас честь і гідність та позбавляти нас прав, які ми маємо від народження, як людська істота. Громадянська позиція кожного з нас є ознакою зрілості нас усіх, як суспільства. Суспільства, що має не лише безліч самовідданих героїв, але й здатне до колективної спільної праці заради один одного та спільного майбутнього.