Трагедія Гіркої Полонки

Сьогодні на Волині згадували і поминали людей із села поблизу Луцька – Гірка Полонка. Саме 75 років тому вони стали жертвами польсько-українського протистояння, відомого як "Друга польсько-українська війна".

Польські історики пишучи про цей конфлікт називають його "різнею" і розповідають про міфічний "наказ командування УПА" про знищення польських сіл у липні 1943 року.

Та насправді конфлікт розпочався ще задовго до цього, а саме із знищення українських сіл на Холмщині та Грубешівщині у 1942 році. Варто згадати і село Красний Сад.

19 квітня 1943 року це волинське село назавжди зникло з карти України. У цей день німецька поліція, в яку входили й місцеві поляки, вбила 104-х мешканців. Від села лишилося згарище. Живими випадково зостались тільки тринадцять красносадівців.

Сьогодні ми згадуємо й іншу трагедію, трагедію Гіркої Полонки. Деякі відомості, що проливають світло на цю подію знаходимо у звіті УПА:

"Дня 2-го червня 43 р. в год. 15-ій над с.  Гірка-Полонка почали вибухати великі стовбури диму й вогню. Послана розвідка донесла, що це поляки і німці, їдучи дорогою в напрямі Луцька, палять і грабують село. Не було й хвилини до страчення. Ми взяли один рій повстанців, ручний кулемет і бігом рушили до села Гірка-Полонка, щоб там заатакувати ворога. Під селом терен був дуже рівний, так, що ворогові добре було вести вогонь. Ми відразу розгорнулись в розстрільну і збіжжями схилком просувались в напрямі села. Перед нами був маленький ліс і горбок. Ми рішили, що з ліска найкраще буде вести вогонь по ворогові і скерувалися в його напрямі. Коли підбігли під сам лісок, то ворог помітив і відразу відкрив вогонь з кулемета. Ми попадали й стрибками хотіли достатись до ліса. Огню не одкривали, бо зі збіжжя нічого не було видно. Доскочили ми до ліса, замкнулися в ряд і почали бігти в напрямі, звідкіля чути було стріли й крики. Добігли до скраю ліса і побачили три горіючі хати, а на дорозі кількох вершників, що підпалювали будинки. На самій дорозі розтягнулась довга валка возів. На возах лежали пограбовані речі, а за ними возами гнали захоплену в селі худобу. Дим, рев худоби, крики людей, гук стрілів – все це змішувалось в одну страшну суматоху, що нагадувала татарський напад з XII століття. Ми відразу заняли становище. Ворога було видно, як на долоні. Ми відкрили по возах і автах кулеметний і крісовий огонь. В той час ворогові наспіла поміч, три грузові машини (около двох роїв людей), що з віддалі 700 м почали нас обстрілювати кулеметним вогнем. Кулі, як оси, з’їдливо літали над головами. Перестрілка не уставала. Під ослоною вогню, німці почали з награбованими речами відступати в сторону Луцька. Ще кілька серій з кулемета й усе втихло. Ворог відступив до Луцька, залишаючи частину майна. Ми зійшли зі становищ і пішли на шлях, щоб перевірити наслідки бою. На дорозі ми побачили пограбовані речі, багато шкла з авт та дві калюжі крові. З наших не впав ніхто. Жартуючи хлопці вертались на місце постою, сонце йшло до заходу". Повну електронну версію документа з Архіву СБУ можна переглянути в Електронному архіві Українського визвольного руху

Коротке повідомлення в повстанському звіті про цю трагедію не дає відповіді на усі запитання. Чому це трапилося? Хто загинув? Хто був винуватцем?

Пошук додаткової інформації, за відсутності документів, спрямовує дослідника до джерел усної історії. На щастя волинський краєзнавець Іван Пущук, ще в 90-х роках минулого століття відвідав Гірку Полонку та записав свідчення трьох ще живих очевидців трагедії.

Найстаршій з них – Феодосії Олішевській на момент спалення села виповнився 21 рік, Антону Журу – 18, а Василині Щегельській – лише 14.

Усі вони впевнено заявляли, що все почалося з нападу повстанців на німецький "штатсгут" [державні господарства створені нацистами на основі радгоспів – Я.А.]. Охороняли його з два десятки поляків.

Вочевидь коротка сутичка одразу спричинила втечу поліцаїв до Луцька. Зокрема загинуло лише два її учасника – озброєний поляк Адольф Щупак та невідомий український юнак.

Будівлю маєтку підпалили аби німці не мали чого відновлювати. Одразу за охоронцями виїхали й польські "форналі" [конюхи – Я.А.] з сім’ями. З них загинула лише 55-річна Яношек, яка ненароком втрапила до палаючого фільварку.

Здобутий табун коней повстанці перегнали в навколишні села, а частину роздали місцевим селянам.

Помста німців не забарилася. Виконувати цю "брудну роботу" вони уже не вперше доручили місцевим полякам. Екзекуцією керував сумнозвісний ландвірт Ампель [уповноважений за продовольчі поставки – Я. А.], відомий численними вбивствами мирних українців. Супроводжували його польські "шуцмани" з містечка Сенкевичівка.

Усвідомлення безкарності перетворило їх на хижих звірів. Відбулася ця масакра саме 2 червня. Відразу розпочалося спалення будинків та вбивства беззбройного мирного населення. Більшості українцям, особливо молоді, вдалося втекти. Однак літні люди, які сподівалися на милосердя поляків, стали першими жертвами карателів.

Немічну 75-річну Химу Таранюк кинули до її ж палаючого будинку. Застрелили 60-річну Марину Хом’як та підлітка Дмитра Чесляка, який намагався втекти. Врятуватися не вдалося навіть місцевому поляку Давиду Кревському, який з дружиною-українкою оселився в Гіркій Полонці.

В цей день було спалено 62 господарства, в тому числі дерев’яна Воскресенська церква збудована коштом вірян ще в ХVІІІ столітті. та вбито 22 жителі (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 3833, оп. 1,спр. 124, арк. 8).

Збудована 1948 року на місці спаленої нова Михайлівська церква в Гіркій Полонці, якій таки вдалося вистояти в часи войовничого атеїзму

На жаль подібні трагедії того року не стали для Волині рідкістю. Хвиля взаємного винищення нещодавно близьких поляків та українців нестримно котилася на захід, охоплюючи все нові терени. Власне свою відплатну акцію на польське населення Гіркої Полонки зробили й українські повстанці наприкінці червня.

Гнів та страх стали для багатьох звичними. У цьому несамовитому вирі братовбивства не знайшлося лідерів, які б зуміли зупинитись. Зважилися пробачити та осягнули необхідність примирення.

Сподіваюся, що надалі українцям та полякам вистачить глузду не займатись взаємним поборюванням, а об’єднати свої сили заради майбутнього.

---------------

Читайте також: 

Волинська проща. У пошуках примирення

Чи був геноцид? Документ із Волині 1943-го

Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича

"Друже Рубан!". Про пошуки "наказу № 1" в українських архівах  

Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"

Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами

"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Інші матеріали на тему "Волинська трагедія"