«Код зламано», або як посварилися фізики й лірики

Останніми тижнями напруга у стосунках "фізиків" і "ліриків" на локальних наукових майданчиках і фейсбучних теренах досягла свого апогею, і це потроху просочується і в ширший публічний простір.

На позір виглядає, що в протистоянні зіткнулися справжні науковці зі світовим ім’ям, які прагнуть реформ у науці та дбають про очищення своїх рядів від імітаторів, і загумінкові гуманітарії, що прикривають свою наукову неспроможність патріотичними гаслами та протистоять просуванню реформи, намагаючись законсервувати теперішній стан справ.

Однак, як відомо, світ не ділиться лише на чорну і білу сторони, а одна правда не конче буває "правдивішою" від кількох альтернативних. Тож спробуємо розібратися в ситуації, що склалася. Буду спиратися, оперуючи прикладами, на історичну науку, в якій найкраще орієнтуюся.

Отже спочатку трохи історії про історію. Гуманітаристика, спрямованість якої за радянських часів була зумовлена її ідеологічними функціями, з початку 90-х років XX століття почала сама себе витягувати, як той Мюнхгаузен, з болота (дарма, що обсяги державної підтримки цієї гуманітаристики суттєво скоротилися).

В історіографії це відбулося, значною мірою, за рахунок тих небагатьох учених, які перебували у внутрішній еміграції щодо панівного дискурсу, сидячи по архівах та займаючись маргінальними для офіційної науки темами.

Вони й почали, як тільки склалися найменші умови для наукової свободи, формувати напрямки, що досі не розвивалися. А позаяк усталених вітчизняних традицій вони не мали, тож одразу мусили взоруватися на світові зразки, дальші чи ближчі.

У підсумку приблизно за 20 років, тобто в межах одного-двох поколінь, практично з нуля виросли цілі наукові школи та напрямки, цілком паритетні рівневі країн, західніших від України.

Це стосується, скажімо, найрізноманітніших аспектів історії українських теренів в Речі Посполитій, багатьох проблем історії Гетьманщини, інтелектуальної історії тощо.

Протистояння фізиків і ліриків

Водночас потрібно було повертатися до багатьох тем української історіографії, які почали досліджуватися у 20-30 роки під час короткого періоду "українізації", однак зникли разом зі знищенням носіїв цього знання, скажімо, всього масиву історії права.

Отже, постала проблема створення "абетки" української історії, того, що "нормальні" історіографії пройшли приблизно в XIX-му – першій третині XX ст.

Це стосується, зокрема, і видання джерел – заняття трудомісткого і невдячного, а проте дуже важливого не лише для функціонування науки чи забезпечення навчального процесу по вишах, а й для легітимації держави та її історії.

Недаремно ж бо пожвавлення у цій ділянці історіографії, як засвідчує XIX ст., завжди було пов’язане із ширшими політичними процесами.

Натомість на 90-і роки XX ст. у світовій гуманітаристиці вже відчувалося перевиробництво істориків й історій, старі теми були топтані-перетоптані, відтак почався активних пошук нових; водночас вітри постмодернізму змушували до перегляду всього і вся.

Українська історіографія не була цілком відірвана від світових тенденцій, оновлюючи підходи до старих тем та беручися за нові, хоч і вкрай нерівномірно на різних дослідницьких майданчиках. Однак перестрибнути через дещо запізнілий етап накопичення знання про минуле, природньо, не могла.

А що ж держава, запитає читач? Державі довший час було байдуже до гуманітаріїв і науки в цілому.

Однак за часів президентства Віктора Януковича міністр освіти і науки Дмитро Табачник взявся дисциплінувати науковців та підвищувати рівень їхньої продукції на єдино йому відомий бюрократичний спосіб – запроваджуючи жорстку кількісну систему вимог до захистів дисертацій: обов’язкову монографію для кандидата у доктори та 20 статей, що мали бути опубліковані в часописах, які входили до визначеного МОН переліку (наказ №1112 від 17 жовтня 2012 року).

Оскільки міністр за освітою був історик, то його реформування для сумлінного гуманітарія хоч і було пов’язане із зайвими зусиллями (часто виключно для дотримання формальних вимог), однак загалом долалося впертою працею.

Дмитро Табачник – міністр освіти і науки, молоді та спорту за часів Януковича

Для природничників, як вони стверджують – це була катастрофа, адже вимоги не враховували їхньої специфіки і призводили до необхідності імітацій. Що найгірше, було зведене до нуля поняття наукової репутації як важливого чинника у неформальному вибудовуванні ієрархії серед вчених. Його підмінили кількісні показники ефективності роботи науковця.

Погоня за потрібною кількістю публікацій швидко запустила механізм комерціалізації науки, чому автивно посприяло і масове долучення до процесу добування наукових дипломів чиновників і політиків.

Виник вал фейкових видань, що забезпечують попит спраглих наукового ступеня на друк матеріалів, які за формальними ознаками відповідали бюрократичним вимогам. Звичайно, якість цих публікацій найменшою мірою хвилювала підприємливих видавців (серед яких – і низка вишів).

Утім, завищені бюрократичні вимоги змушують і цілком доброчесних науковців публікуватися в подібних виданнях. Як скрушно мені пояснила моя приятелька, що займається рідкісною для наших теренів темою європейської ренесансної культури: десь же друкуватися потрібно. Тож поміж імітаційного наукового продукту, безперечно, трапляються і якісні матеріали.  

Вимога публікацій в закордонних часописах призвела до охоплення "академічним" ринком сусідніх держав – Болгарії, Польщі, Чехії, Словенії тощо, та залучення до процесу науковців цих країн. Широкі можливості для комерції від науки створювали, хоя як це дивно, самі українські реформатори непродуманими кроками в бажанні вмент підвищити науковий рівень науковців-освітян.

Так, скажімо, у відповідь на вимогу закордонних стажувань, що була введана вже за міністра Сергія Квіта, блискавично з’явилася пропозиція академічного туризму, де за відповідну суму кожен бажаючий міг упродовж переважно тижневої поїздки за кордон завітати до якогось університету й отримати диплом про стажування, а чи в кращому разі таки прослухати якусь лекцію (скажімо про наукометричні бази даних російською мовою).

Авторку цих рядків дуже спантеличило, коли на підтвердження її грантової закордонної поїздки та роботи в архівах і бібліотеках відповідної країни в рідному інституті раптом попросили вказати у звіті номер диплому про стажування...

Комерціалізація науки захопила цілі напрямки гуманітаристики. Серед них чи не найпоказовішим виступає стан педагогічих наук, що засвідчує скандал за скандалом із дисертаціями саме у цій сфері.

Лакмусовим папірцем тут виступають роботи з історії педагогіки, які для фахового історика часто виглядають суцільним невіглаством.

Це й не дивно, адже зазвичай пошукувачі диплому кандидата чи доктора педагогічних наук не мають серйозної фахової підготовки в царині історії, натомість підміняють її фразами про патріотичне виховання, яке нібито покликані виконувати такі роботи.

Очевидно, що за катастрофічного зменшення фінансування науки і зниження її якості гостро постала необхідність реформи, зокрема і в сфері присудження наукових ступенів.

Науковий комітет, що був створений відповідно до ухваленого вже в 2015 році Закону "Про наукову і науково-технічну діяльність", взяв на себе ініціативу змінити сумнозвісний наказ №1112 імені Дмитра Табачника.

Комітет формувався з найкращих українських учених, ієрархія яких значною мірою встановлювалася з урахуванням формальних показників, на цей раз, щоправда, реальних – індексів цитування в часописах, що входять до наукометричних баз Scopus та Web of Science.

Я не буду зупинятися на критиці цих показників, що зараз лунає у світі, але в нашому випадку йшлося про кращих вчених справді зі світовим ім’ям. За винятком однієї обставини.

Інфографіка про те, як працює Scopus

Цільова аудиторія вченого-природничника – світовий майданчик, який говорить універсальною мовою (англійською), адже поняття "український фізик" (чи хімік тощо) умовне, воно засвідчує лише місце постійного проживання науковця, однак жодним чином не маркує особливостей його дослідження (чи не мусить маркувати).

Натомість для гуманітарія в усьому світі експертне середовище, здатне фахово оцінити його дослідження, пов’язане з об’єктом дослідження. Умовно, історик, що спеціалізується в історії Іспанії 20 ст., переважно своєю аудиторією матиме іспаномовне середовище, а літературознавець, який займається польською літературою – середовище полоністів.

Часописів гуманітарного профілю в наукометричних базах Scopus та Web of Science по-перше – менше від природничих, по-друге, вони не покривають усього спектру науки.

Отож, повертаючись до Наукового комітету, зауважу, що серед 24 його членів заледве четверо – соціогуманітарії, серед них – двоє економістів, лінгвіст і літературознавець. Відповідно, члени комітету взялися вдосконалювати недолугий наказ №1112, на цей раз пристосовуючи його під більшість, яку становили "фізики".

Проект містив низку максимально формалізованих вимог, що на позір мали протистояти хвилі імітації науки. Так головним критерієм для кандидата на отримання наукового ступеня мала стати його належність до світової науки, тобто публікація в часописах, що включені до наукометричних баз Scopus та Web of Science.

Члени комітету, безперечно, керувалися шляхетними настановами, от тільки не зауважили (чи не захотіли зауважувати), що запропоновані ними критерії оцінки не враховують специфіки соціогуманітарних наук.

Згідно з протоколом засідання, де був проголосований даний проект, один член комітету відмовився подати за нього голос, три – вважали за потрібне його доопрацювати (прізвища цих осіб у протоколі не зафіксовано, хоча їх кількість збігається з кількістю представників соціогуманітаристики в Комітеті).

Зупинюся на проекті трохи детальніше. У межах 100 балів, якими мають оцінюватися здобутки науковця, ретельно вирахувана "вартість" оприлюдення результатів його роботи. Вона тісно пов’язана з формою, в якій представлений науковий продукт, та з місцем, де він з’являється.

Так, монографія, видана в Україні, отримала у підсумку 6 балів, натомість стаття в часописі, що входить до відповідних наукометричних баз, тягне на 10. Для природничника, який зазвичай не пише монографій, і для якого стаття "в Скопусі" – це знак якості, критерії цілком вмотивовані.

От тільки якою лінійкою і в скільки балів виміряти монографію з гуманітаристики, яка дорівнює не одній статті, а й інколи добрим двом десяткам? Адже монографія для гуманітарія є квінтесенцією його багаторічної праці – роботи в архіві (для історика), поїздок за кордон, участі в міжнародних конференціях (переважно своїм коштом), тривалого осмислення багатоаспектної проблеми.

Саме монографія, а не статті, що стосуються переважно часткових проблем, зазвичай засвідчує наукову зрілість автора.

Варто також підкреслити, що для умовного "фізика" саме англомовна стаття в часописі з доброю позицією в наукометричних базах є критерієм якості, натомість гуманітаристика в усьому світі має переважно національний характер.

Тож стаття в неспеціалізованому англомовному часописі для історика служить свідченням його готовності/навченості дотримуватися певних конвенцій щодо подачі матеріалу, прийнятих у цьому виданні, та доброго знайомство зі світовою історіографією.

А проте нецільова аудиторія, хай навіть дуже фахова, в цьому разі не може виступати експертом сутнісної якості роботи. Та й сама стаття матиме радше описовий характер.

Жодним чином не ставлячи під сумнів важливість і такого виду наукової роботи, все ж стою на тому, що для історика/гуманітарія передусім важливе саме фахове середовище тих, хто добре розуміється на запропонованій тематиці, здатне оцінити і важливість роботи, і перепинити халтуру.

Скажімо, для українського історика, що займається проблемами XV–XVIII ст., опублікуватися в доброму польському часописі та потрапити своєю роботою в поле зору блискучих фахівців зі своєї теми значно важливіше, аніж увага одного-двох англомовних авторів.

Зауважу, що жоден польський часопис з давніми традиціями не входить поки до названих баз. І це за великої підтримки польською державою історичних студій в країні та існування кількох програм з видань джерел, до яких – постійна посилена увага.

Варто вказати й на той факт, що чим далі вглиб розташований професійний майданчик історика, тим менше на ньому гравців. Хоча зусиль для підготовки такого спеціаліста потребується в рази більше, аніж фахівця з історії, скажімо, XX ст. чи сучасних суспільних процесів.

Відповідно, де більше гравців – там більша цитованість і зацікавленість наукової спільноти. Тож у справу вступає наукова кон’юнктура, яка не має прямого зв’язку ані з якістю робіт, ані з їхньою важливістю для науки.

У підсумку створюються штучні преференції для одних напрямків і закриваєються можливості для інших, менше представлених у наукометричних базах. На шкалі оцінювання, зокрема, взагалі не знайшлося місця для видання джерел, підготовка яких виявилася винесена за межі наукової робота.

Мабуть варто хоча б коротко у зв’язку з преференціями зазначити той факт, що, окрім суто наукових завдань, гуманітаристика формує систему цінностей певного суспільства, а війни, як відомо, виграє вчитель історії, а не математики чи хімії.

Не буду зупинятися на інших деталях вказаного проекту Наукового комітету, скажу лишень, що для гуманітаріїв запропоновані критерії оцінювання науковця видалася щонайменше абсурдними. А вимога "скопуських" статей – часом тяжко виконуваною навіть для добрих дослідників, чий інтерес, однак, далекий від тематики, представленої в міжнародних наукометричних базах.

Тобто, поставлений перед цією вимогою, наш гіпотетичний добрий науковець-гуманітарій врешті за пару-трійку років її б здолав (а саме стільки часу може минути між надсиланням статті до редакції та її друком). Але тоді постає питання: яка мета нового проекту – зупинити доброго науковця чи стати бар’єром для халтурника?

Очевидно, що друге. Однак, як охарактеризував ситуацію мій колега – "код зламано": халтурники давно навчилися обходити вимоги й далі їх обходитимуть. Натомість добрий фахівець не буде платити і халтурити.

Прикметно, що серед низки українських видань, що на сьогодні увійшли до вказаних вище наукометричних баз, переважна більшість – це ті ж таки комерційні часописи, що за грубі гроші готові друкувати будь-яку статтю, навіть із "квантової культурології".

Тож публікація у "скопуському" журналі, обрана за головний критерій якості, за всіх цих обставин не конче відповідає призначенню і не є панацеєю від неякісної роботи.

Природньо, що гуманітарії сполошилися, адже такий проект може знищити їхню науку. Спрямований на те, щоб зупинити гірших, він вдарить по кращих, які врешті, і так поставлені на межу фінансовими проблемами, отримуючи упродовж останніх років 50-60% від зарплати.

Вони просто зійдуть із перегонів, відмовившись виконувати низку нав’язаних чиновником завдань, що хіба дуже непрямо корелюють із якістю роботи. Варто також нагадати, що наука для сумлінного науковця в Україні на сьогодні є досить дорогим задоволенням із сумнівними шансами на отримання хоч якихось дивідендів.

Скажімо, участь в закордонній конференції не лише жодним чином не компенсується науковим інститутом, а й формально відбувається у вільний від роботи науковця час, тобто під час його вимушеної відпустки (планової чи за власний рахунок).

Адже установа, згідно із законом, зобов’язана оплатити працівникові відрядження, а неможливість компенсації через брак коштів означає, що єдиний шанс виїзду для науковця на конференцію – лише через заяву на відпустку.

Ідеться при цьому про важливу форму наукової роботи (обмін знаннями та можливість безпосередньої дискусії), а водночас і про критерій наукової активності вченого та формальний пункт звітності.

Тож чи може держава за умови хронічного недофінансування науки оцінювати науковця за критеріями, виконання яких вимагає від нього певних (а часто й значних) витрат власних коштів?

Що ж так зачепило гуманітарії, на адресу яких останні дні з табору природничників звучать дошкульні закиди у нефаховості та їхній непотрібності як на Заході, так і в своїй країні?

Для них очевидно, що пропозиції покращення поганого наказу №1112, які пропонує Науковий комітет, не досягають бажаного. Адже вони не виконують своєї основної функції – з їх допомогою неможливо відділити зерна від полови, натомість вони змішують в одну суцільну масу і зерна, і полову.

Проект, що подається як принципово новий крок до поліпшення ситуації в науці, за своїм характером продовжує репресивну традицію старої системи, яка й породила негаразди.

На жаль, очевидно й те, що добрі дослідники у своєму вузькому фахові виявилися не найкращими реформаторами науки. Врешті, вони й не мусили ними бути, адже наука – складна соціальна система, а її реформування потребує певної навченості і розуміння, як ця система функціонує.

Залишаючи ці моменти поза увагою, реформатори, що вдаються до несистемних кроків з бажання якнайшвидше поліпшити ситуацію в науці, зазвичай нездатні прорахувати їхні ближчі і дальші наслідки.  

Шлях бюрократичного ускладнення вимог до захисту дисертацій, звичайно, може на дуже короткий час призупинити потік присудження наукових ступенів, незалежно від того, йдеться про доброго дослідника чи імітатора.

Однак останні добре навчилися обходити формальні вимоги, їм у поміч – великий ринок послуг, який і далі за умов незмінності самої системи лише зростатиме. Тож, можливо, надійшов час міняти саму систему?

Скажімо, спобувати реформувати мережу усталених спеціалізованих рад із присудження наукових ступенів, що складаються кожна з пари десятків докторів наук найрізноманітніших напрямків в рамках певної спеціалізації (зазвичай – нефахівців із вузької теми дисертації) і перейти до рад нового зразка.

Такою є світова практика, що передбачає присудження ступенів виключно фахівцями з теми дисертації (3–5 осіб), які особистою репутацією відповідають за якість своєї експертизи.

Тобто йдеться про заміну колективної безвідповідальності на персональну відповідальну позицію, де у випадку захисту неякісної роботи члени комісії ризикували б власною репутацією і, можливо, дисциплінарною відповідальністю.

Очевидно, що на сьогодні потрібно розділити вимоги до двох наукових полів – соціогуманітарного і природничого, не намагаючись поєднати коня і трепетну лань, дитям яких у підсумку може виявитися експонат кунсткамери.

Це дасть змогу виробити критерії оцінки з урахуванням специфіки кожного. Адже необґрунтованими поспішними заходами можна поховати справжнє реформування, підмінивши його імітацією.

Варто подумати над створенням реального майданчика, де представники різних галузей знань і певних гілок влади могли б виробити програму глибокого дослідження стану української науки та її системних змін.

А поки що протистояння двох таборів у соцмережих продовжується, хоча є й позитивні симптоми. Відбуваються боязкі контакти, які виявляють несподіваний результат для природничників – серед гуманітаріїв теж є "реальні" вчені (цитата з допису вченої–члена Наукового комітету).

Намацуються точки дотикання. Ще тяжко, але деякі симптоми вже помітні. Довіра в спільноті – насправді дуже важливий показник її нормального функціонування і могутній ресурс розвитку.

На жаль, тоталітарне суспільство, спадок якого різною мірою вмонтований в нашу свідомість, керувалося іншим набором цінностей. Це й демонструють сьогодні "фізики", обстоюючи одну "свою правду" для всіх, не бажаючи зважати на логіку й аргументи іншого та переходячи в дискусіях на особистість опонента.

І насамкінець. Проблем багато, але людям, наділеним владними повановаженнями, час задуматися, чи дає позитивний ефект в спробі реформувати науку в Україні використання принципу радянської бюрократичної системи: "ліс рубають – тріски летять".

Бо в підсумку може трапитися, що винищено буде не лише імітаторів наукового продукуту, а й дослідників, для яких наука – важлива частина їхнього життя.