Незручні союзники

Тема погіршення польсько-українських відносин не нова. Ця проблема має низку аспектів: історичні травми, фантомні болі за "втраченими землями", зверхнє ставлення до сусідів, політичний популізм тощо. Незважаючи на це, в польському суспільстві залишається чимало прихильників добросусідства.

На жаль, але сьогодні ці сили далекі від формування порядку денного польської політики. Дедалі частіше офіційна Варшава роздратовано реагує на будь-які спроби України вшанувати своїх борців за свободу і незалежність.

Ідеться не лише про ОУН і УПА, а вже й про захисників Карпатської України. Тематика Галицької армії також малоприємна західному сусідові. Аргументація дуже проста: всі українці, які воювали проти Польщі – вороги та негідники. Виняток польські правлячі еліти готові зробити хіба для Армії УНР, яка певний час свого існування виступала союзником Польщі (до сепаратного миру Варшави з більшовиками).

За нашу і вашу свободу?

Дійсно, польська влада не перешкоджає вшануванню козаків та старшин Армії УНР. Принаймні офіційно органи державної влади відмежовуються від таких акцій як напад на українську релігійну ходу в Перемишлі 26 червня 2016 р., коли українці рухались жалобною процесією на цвинтар вояків Армії УНР у Пикуличах.

Більше того, польські високопосадовці підкреслюють, що Армія УНР – це точка історичного взаємодотику, мовляв "за нашу і вашу свободу". У 2016 р. Міністр національної оборони Польщі Антоній Мацеревич навіть поклав квіти до могили генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка, похованого у Варшаві.

Міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич (перший ліворуч) покладає квіти до могили генерал-хорунжого Армії УНР Марка Безручка на Вольському кладовищі у Варшаві, 2016 рік.

Чи дійсно Польща прагне до історичного компромісу, бодай на платформі толерантного ставлення до героїв УНР? Адже антиукраїнські настрої у суспільстві лише посилюються, а державна влада прагне радше загравати, ніж боротися із ними.

Здавалося б якщо Варшава має негативне ставлення до УПА (включно з негативним ставленням до військових могил) – то похованням вояків Армії УНР нічого не загрожує. Мовляв, погляньте – ми не всіх українців ненавидимо, а лише бандерівців.

На загал так, але є одне "але". Могили українських героїв на території Польщі залежні від ще одного гравця, який знаходиться за межами парламентсько-урядової системи координат.

Kościół Prawosławny

Чимало інтернованих у Польщі вояків Армії УНР було поховано на православних кладовищах або на православних ділянках комунальних кладовищ, що належать православній церкві.  Однак православну церкву Польщі міжвоєнного періоду і сьогодення розділяє історична та юрисдикційна прірва.

Невдовзі після укладання між Варшавою та Москвою сепаратного миру в Ризі, постало питання про створення церковної адміністрації на територіях Волині, Холмщини та Підляшшя, яка б не підпорядковувались Московському патріарху в більшовицькій Росії.

Уже у 1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VII надав Православній церкві в Польщі томос [указ – ІП] про автокефалію. У період Другої світової війни саме православні ієрархи Польщі, українці за національністю, відродили Українську автокефальну православну церкву.

Однак після вигнання з території України і Польщі нацистських загарбників, сталінський режим почав репресії проти духовенства УАПЦ і Православної церкви в Польщі. У 1948 році польська церква "зреклась" автокефалії 1924 року та прийняла автокефалію від РПЦ.

З тих часів церква не лише змінила назву (тепер вона називається Польська автокефальна православна церква), але й цілковито втратила свою "українську закваску". Сьогодні ПАПЦ знаходиться під сильним впливом РПЦ та стоїть осторонь життя української громади в Польщі.

Митрополит Православної церкви в Польщі Георгій (Ярошевський) (1921–1923), застрелений прихильником московського курсу архімандритом Смарагдом у 1923 році

Тим не менш, сучасна Польща розглядає ПАПЦ як правонаступницю Православної церкви в Польщі з усіма відповідними наслідками. Яскравий приклад – старовинне православне кладовище на вул. Ґурношльонській у місті Каліші, де починаючи з 1920 року хоронили генералів та старшин інтернованої Армії УНР.

Коли на кладовищі з’явились перші українські військові могили – цвинтарна земля належала Православній церкві в Польщі, яку очолював українець митрополит Георгій (Ярошевський). Відповідно, наші ветерани навіть уявити не могли, що прихильне ставлення рідної церкви до українських могил – річ тимчасова, і колись могили бойових побратимів опиняться під загрозою.

Чому зникають могили вояків Армії УНР?

Цьогоріч я відвідав могили вояків Армії УНР у м. Каліш в Польщі. У межах міста розташовано одразу три кладовища, на яких масово ховали козаків та старшин, а згодом просто ветеранів українського війська у 1919—1939 роках: Український військовий цвинтар у Щипйорно (тепер у межах Каліша), православні цвинтарі на вул. Жолнерскій, 24 та на вул. Ґурношльонській, 8 у Каліші.

Український військовий цвинтар у Щипйорно біля Каліша. Зі збірки хорунжого Федота Грінченка. Ймовірно 1924 р. Архів ОУН в УІС - Лондон, Ф. 30, оп. 3, од. зб. 28, од. обл. 2.

Після Другої світової війни Український військовий цвинтар у Щипйорно був знищений комуністами і відновлений лише у 1999 році заходами Об’єднання українців у Польщі за фінансової підтримки місцевої та державної влади Польщі.

Сьогодні цвинтар має статус пам’ятки місцевого значення і знаходиться на землі, що є власністю міста. Хоч надмогильні пам’ятники не збереглись, але територія на якій спочивають українські герої відгороджена парканом від земель сільськогосподарського призначення, по периметру цвинтаря висаджені кущі і дерева, за якими доглядають комунальні служби. 

Натомість ситуація зі старовинним православним кладовищем на вул. Ґурношльонській, 8 є цілком протилежною: кладовище нагадує радше велику руїну аніж пам’ятку історії. Цей цвинтар, як і військовий некрополь у Щипйорно, не зміг пережити варварські часи комунізму в недоторканому стані: у 1957 році територія кладовища зменшилась на 953 м² (з 3735 м²).

Сучасний вигляд вхідної брами до Українського військового кладовища у Щипйорно.

За інформацією священика Теодота Малютчика (1906—1999), пароха православної парафії св. Петра і Павла в Каліші – на початку 1957 року на кладовищі було біля 100 українських військових могил. Поховання генералів мали хрести на зразок генеральських поховань на Волі у Варшаві. Після зменшення площі залишилося їх коло 50-ти. Станом на 2017 рік – 32.

Наприкінці вересня 2017 року встановлено, що з цілої низки українських військових могил демонтовано надгробні пам’ятники, які складені одне на одного під парканом на території кладовища. Ідентифікувати місця поховань без надгробних хрестів практично неможливо. Щонайменше 4 з 12 демонтованих пам’ятників мають цілком задовільний технічний стан навіть після їх демонтування та перенесення.

Співставлення старих і сучасних фотографій кладовища вказує на те, що принаймні окремі пам’ятники з українських могил були знесені вже після 1996 року, – тобто вже після підписання Угоди між Урядом України і Урядом Республіки Польща про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних репресій.

Могила полковника Генерального Штабу Юрія Отмарштайна на православному цвинтарі по вул. Ґурношльонській, 8, знищена міською владою у 1957 році разом з низкою могил генералів Армії УНР

Наприклад, зник пам’ятник з могили генерал-поручника Сергія Івановича Дядюші (1870—1933) або хрест з могили козака Василя Міхасюти. Відтак польська сторона, у відповідності до пункту 3 ст. 4 Угоди, мала б проінформувати українську сторону про випадки вандалізму на українських військових похованнях, чого не було зроблено.

Попри те, що кладовище має статус пам’ятки місцевого значення – некрополь зникає просто на очах. Фактично, могили видатних українців на православному цвинтарі Каліша переживають другу хвилю нищення за останніх 60 років.

Хрести з могил вояків Армії УНР, складені під парканом, з правого боку від склепу (що в північно-західній частині кладовища).

Хрести з могил вояків Армії УНР, складені під парканом, з правого боку від склепу (що в північно-західній частині кладовища).

Поховання українських вояків та емігрантів на цвинтарі по вул. Жолнерскій, 24 також знаходяться у жахливому стані: майже з усіх вояцьких могил зникли хрести (зникли переважно протягом останніх 25 років).

За могилами не доглядають, натомість спроби впорядкування українцями ще вцілілих могил (наприклад зусилля Пласту) зустрічають негативну реакцію місцевого православного духовенства. Ще залишаються цілими надгробки могил ветеранів Армії УНР та українських політичних емігрантів, похованих після Другої світової війни, на чиїх пам’ятниках немає української символіки, а написи зроблені польською мовою. 

Якщо мотивація комуністів, які боролись з могилами своїх опонентів, зрозуміла  – то як пояснити демонтаж надгробних хрестів у 2017 році? Навіть якщо цвинтарна земля належить Польській автокефальній православній церкві, яка не зацікавлена у збереженні могил українських воїнів, – яку позицію займає місцева і державна влада?

Чи можуть вони мовчки споглядати за знищенням останніх українських могил у Каліші? Чи можливе подібне ставлення до польських військових поховань в Україні?

Усі ці питання надзвичайно актуальні, а особливо напередодні відзначення 100-ліття проголошення незалежності Польщі та України. Хочеться вірити, що могили вояків союзної армії, якою для поляків була Армія УНР, не спіткає доля Верхрати і Грушовичів: коли бажання миттєвої політичної реклами знищує багаторічні зусилля обох народів до партнерства і добросусідства. Джерело

Джерело: Український тиждень.