Христя Фріланд: від Руху та КГБ до міністра іноземних справ Канади

Восени 1988 року в київському Будинку профспілок відбувалася виставка аматорської фотографії, присвячена ХІХ Всесоюзній конференції Комуністичної партії Радянського Союзу.

На виставці була одна моя дебютна робота (я тоді працював в Інституті електрозварювання ім. Патона). На фотографії – сивий дивакуватий чоловік, який грає на сопілці народні мелодії в поїзді метро. Це був Леопольд Іванович Ященко – фольклорист, композитор, дисидент.

Начальник виставкової зали негайно став вимагати прибрати фотографію "українського націоналіста", але відвідувачі – а їх був повен зал – відстояли знімок, аргументуючи модною гласністю і боротьбою з бюрократією, яку проголосив Генеральний секретар КПРС Михайло Горбачов.

Утім, наступного дня хтось олівцем пробив обличчя Ященка. Я привіз новий відбиток. Протягом всієї виставки ми грали в цю гру. Хтось дірявив фотографію, я замінював її на нову.

На вихідні по сто разів перевіряв реакцію глядачів, надимаючись від гордощів, якщо вони зупинялися біля моєї роботи. Виходив із зали, робив декілька кіл по площі Жовтневої Революції (нині майдан Незалежності) і знову до зали.

Леопольд Ященко (із сопілкою). Саме це фото Єфрема Лукацького потрапило на виставку в 1988 році

Під час чергового кола зустрів знайомого. Він супроводжував дівчинку, схожу на молоду акторку Джуді Фостер. Дівчина говорила українською. Ми познайомилися. Вона виявилася студенткою Гарварду, яка приїхала на стажування до Київського університету. Звали її Христя Фріленд. Прикинувшись, ніби я тільки зараз іду на виставку, я запропонував зайти разом – надто вже хотілося похвалитися.

У залі вона запитала, чи є в мене ще фотографії і чи можу я їх показати. Вона знала, що робила. Запропонувати фотографу-початківцю показати свої роботи! З тої миті м стали друзями. Часто бачилися, я показував відбитки, знайомив із друзями, фотографами, київським життям.

Вона дивувалася, чому тут жінки так густо фарбуються й носять панчохи в сіточку. "У нас так проститутки роблять", – казала вона.

Зрештою, невдовзі й вона полюбила цей стиль.

Вона ще не вирішила, ким бути – юристом чи журналістом. "Тільки журналістом", – переконував її я. Христя збиралася на Різдво до Лондона і запропонувала показати фотографії англійській пресі.

Три години вона чекала в передпокої газети "Independent", та як тільки розклала знімки, збіглася вся редакція. Наступного дня вийшла публікація на всю шпальту: багато фотографій – і моїх, й інших українських фотографів – і три речення тексту.

Про мене там було сказано: "Лукацький працює в інституті. Його фотографії не популярні в Радянській Україні, але його друкує відомий журнал "Огонек" (напередодні у мене вийшло кілька робіт у цьому журналі).

Так ми разом стали на шлях журналістики.

Колеги-фотографи Сергій Супинський та Єфрем Лукацький (стоїть у дверях), 1990 рік

Невдовзі мене викликали в перший відділ мого інституту (Такий відділ, як відомо, був у кожній організації, що мала бодай якийсь стосунок до секретної інформації. У перших відділах зберігалися відомості про співробітників, їх політичну благонадійність, поїздки за кордон, допуск до таємних документів).

Я зайшов. Начальник відділу відразу ж вибіг, залишивши мене на самоті з таким собі громадянином у сірому костюмі.

– Олександр Іванович, – представився сірий громадянин і пред’явив посвідчення КГБ СРСР.

"У них там що, всі – Олександри Івановичі?", – подумав я. Ще в 1973, школярем, мене забрали в КГБ на Володимирській "за зберігання антирадянської літератури". Той КГБіст теж представився Олександром Івановичем.

Розмова в нас вийшла довга. Він переконував мене, що фотографії, опубліковані в західній пресі, дують на млин західної пропаганди. А ще, що Христя – агент західних спецслужб, а не журналіст. Надто вже йому хотілося знати, про що ми говорили і з ким вона спілкується. Ще він барвисто окреслив, що на мене чекає, якщо я відмовлюся з ними співробітничати.

– А можна я подумаю? – спитав я, у глибині душі сподіваючись, що якось розсмокчеться.

– Так, звісно, – відповів він.

– Ну що, подумав? – чатував він на мене наступного дня біля виходу з метро.

– Ти вже подумав? – запитував він, коли я виходив із тролейбуса.

Урешті-решт, я відповів, що вирішив стати журналістом. Він поплескав мене по плечу і сказав:

–  Будеш, ким ми скажемо.

Тоді ж у центральній партійній газеті "Правда України" вийшла велика стаття під назвою "На гарячому". Автор розповідав про підступи націоналістів і західних спецслужб в особі Христі Фріленд. А мої фотографії згадувалися як "майстерно дібрані матеріали, які зводять наклеп на нашу Радянську Україну".

В окулярах — Христя Фріленд, у вишиванці — Лариса Скорик, архітектор, народний депутат Верховної Ради І-го скликання від Народного Руху. 18 липня 1991 року.

КГБ вдалося мене налякати. Удома чистив архіви, ховав книги, за які ще нещодавно судили. Невдовзі мене скоротили. А знайти роботу фотографом виявилося непросто.

У вересні 1989 року мені вдалося зробити класний фоторепортаж про роботу тільки-но створеного Управління по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ). Ця публікація в "Огоньке" мала успіх.

Олександр Іванович знову чекав на мене біля виходу з метро "Хрещатик".

– Це твої фото в "Огоньке"? – запитав він. Я кивнув. Він простягнув мені руку, потис і сказав:

– Удачі.

З тих пір я його не бачив.

Навесні 1990 року було обрано новий склад Верховної Ради України, той самий, який ухвалив Акт про Незалежність. Тоді ж поет і політик Дмитро Павличко домовився з владою, щоб Христю пустили в Україну. Тепер уже як журналіста.

18 липня 1991 року в готелі "Україна" (тепер "Прем’єр Палац") міліція заарештувала депутата, члена Української Гельсінської спілки, відомого дисидента Степана Хмару за звинуваченням у нападі на співробітника міліції.

Хмара з кількома своїми помічниками забарикадувався в номері готелю. У цьому ж номері були Христя і декілька молодих журналістів. Тепер кожен із них – це ім’я. Ми ждали штурму й арешту Хмари. ОМОН був у повному складі.

Стали ламати двері. Захисники Хмари примудрилися розбити пляшку з олією на голові міліціонера. Тоді пустили сльозогінний газ. Ми намагалися дихати через шарфи. Усі трималися дуже гідно. Христя швидко записувала в блокнот. Газ роз’їдав очі, працювати ставало все важче.

Христя Фріленд із пов'язкою проти сльозогінного газу робить нотатки для репортажу

Крізь виламані двері увірвалася група захоплення "Сокіл" (спецпідрозділ усередині ОМОНу). Підхопивши Хмару, вони швидко поволокли його геть із номера. Я пізнав їх. Їх застосовував УБОЗ для арешту злочинців. Повиснувши на плечах одного такого "сокола", я зумів вискочити з номера разом із ними. Одразу за мною вихід із номера заблокували.

У мене вчепилися омонівці. Але я піймав хвилю й почав блефувати. З криками "Міліція!" я розштовхував омонівців і мчав за групою, яка відносила Степана Хмару сходами готелю.

Зробивши на бігу кілька кадрів, витяг плівку з камери, на бігу й заховав і поставив новий ролик.

Добре розчув команду:

– Зупинити його, плівки забрати.

Мене схопили і притиснули до стінки. Я витяг чисту плівку з камери і віддав офіцеру, так зберігши всю зйомку для себе.

Наступного дня газети опублікували мій репортаж.

Міліціонери несуть Степана Хмару

1993 року виконувач обов’язків прем’єр-міністра Юхим Звягільский запросив західних бізнесменів до Києва. Приймав із донецьким розмахом. Делікатеси, ікра, повії та корупція. У той час зарплата дорівнювала двадцяти доларам на місяць, але і її не платили або платили натурою – капцями, свинячим кормом…

Христя була у складі делегації – причому організатори не знали, що вона україномовна журналістка, – і зробила про прийом блискучий репортаж для "Financial Times". Урядовці були ображені.

Христя стала успішним журналістом. Її книга "Плутократи: розквіт глобальних надбагатіїв та занепад усіх інших" потрапила до списку бестселерів "The New York Times". Тепер вона – Міністр закордонних справ Канади.

Останнім часом ми рідко перетиналися – на пінчуківському саміті YES у Ялті, де вона була модератором, або під час її візиту в Україну вже як політика. Та щоразу ми раді бачити одне одного. Адже спільне минуле зближує.

Переклад з російської – Ігор Бігун

Джерело: ФБ Єфрема Лукацького