Борг честі: Донецький національний університет і ім`я Василя Стуса

Міністерство освіти та науки України 3 листопада повідомило про те, що Донецький національний університет відновлює свою роботу в Вінниці. Всі викладачі, які не погодилися ставати колаборантами ДНР, від сьогоднішнього дня розпочинають роботу на новому місці.

Крім фізичного переїзду вищого навчального закладу до іншого місця, сталася важлива подія – університет проявив себе як академічне середовище, яке попрощалося з терористами та їх ідейними натхненниками з Партії регіонів та комуністів.

Можна вітати таке рішення викладацького складу та студентів щодо продовження діяльності на вільній від терористів землі. Однак, лишається борг честі, який стоїть перед Донецьким національним університетом з грудня 2008 року.

Тоді, група студентів та випускників ДонНУ звернулася до ректора з проханням розглянути можливість надання навчальному закладу імені Василя Стуса, випускника філологічного факультету.

Крім того, в 2009 році виповнювалося півстоліття, як видатний поет і дисидент закінчив альма матер - Донецький педагогічний інститут, що надалі став університетом.

Як ДНУ не дав присвоїти собі ім'я Василя Стуса

Зусиллями студентських активістів було зібрано близько 600 підписів студентів під зверненням про прохання надати ім’я видатного українця.

Одне з найавторитетніших з українських періодичних друкованих видань - газета "День" спільно з "Острозьким клубом" виступила з ініціативою до громадськості підтримати ініціативу в загальній підписній кампанії. Тисячі підписів з усього світу були розміщені на сайті газети "День".

Серед підписантів були не тільки сучасні українські письменники, а й представники українського академічного цвіту з усіх континентів. Практично всі молодіжні громадські об'єднання Донецька, але насамперед - організація "Поштовх", розгорнули активну діяльність щодо поширення інформації про ініціативу та збір автографів на її підтримку.

 

Міністр освіти та науки спрямував відповідний лист з проханням розглянути пропозицію до керівництва університету. Однак, з перших хвилин оголошення ініціативи, верхівка Партії регіонів вирішила будь-що-будь чинити спротив.

Першими проти ініціативи виступили депутати Донецької обласної ради, а згодом їх підтримала вся фракція ПР та комуністи.

В університет з вояжами на підтримку боротьби зі студентською ініціативою відправили Лєну Бондаренко, яка виголошувала полум’яні промови проти активних студентів і запропонувала на противагу імені Василя Стуса надати університету ім’я керівника Донецького обкому комуністичної партії Володимира Дегтярьова.

Керівництво університету влаштувало закриті обговорення пропозиції студентів, які за формою були нічим іншим ніж неорадянськими судами над самим Василем Стусом.

Донецький студент Василь Стус

З трибуни виголошувалися промови, гідні беріївських часів – поета звинувачували в ксенофобії, нелюбові до Донбасу і навіть виставляли прихильником сегрегації. За всім цим стояли вже відомі всій Україні особистості – колишній проректор з навчальної роботи Тетяна Мармазова, яка відмовилася від крісла міністра освіти в ДНР, але втекла до Москви, побоюючись законної відповідальності за послідовну антиукраїнську діяльність і підтримку терористів.

В активі противників ініціативи були майбутній терористичний "ректор" Донецького університету Сергій Баришніков та вся проросійська спільнота навчального закладу.

Під стінами університету, зусиллями деканатів та профспілки, було зігнано студентів, які тримали плакати з написом "За національний!", завішані в жовто-блакитні стрічки вони мали демонструвати свою незгоду з наданням Донецькому національному університету імені Василя Стуса.

Вчені ради факультетів, які були нашвидкуруч скликані керівництвом університету швидко прийняли рішення про небажання надавати жодного імені ДонНУ. Хоча варто зазначити, що частина викладачів не побоялася адміністративного тиску і підтримала пропозицію студентів.

Листи підтримки з автографами студентів на користь надання університету імені Василя Стуса потрапили до рук керівництва Донецького національного університету в вигляді ксерокопій.

Ті, що розпинали Стуса...

Наступним місцем перегляду підписних листів стала прокуратура міста Донецька, яка на вимогу проректора ДонНУ Володимира Бондаренка мала встановити їх "підробний характер". Однак, згідно даних графологічної експертизи, лише три з майже шістсот підписів викликали сумніви щодо справжності.

Тоді до боротьби з громадською ініціативою було підключено донецьке МВС, яке виділило дільничних інспекторів аби вони примушували студентів писати добровільні заяви про те, що вони нібито не підписували жодних листів. На щастя, після втручання Євгена Захарова, керівника Харківської правозахисної групи і керівника МВС Юрія Луценка, це вдалося зупинити.

Однак, ті студенти, які найактивніше виступали за надання Донецькому національному університету поплатилися за свої переконання. Найближча сесія виявилася помстою, особливо тим, хто був на останньому курсі.

Стела випускникові філологічного факультету Донецького університету Василеві Стусові. Фото Ігоря Сердюкова

Сьогодні, коли Донецький національний університет тимчасово переїхав до Вінниці, родинної батьківщини Василя Стуса, варто повернути борг честі. Тепер, коли університет звільнено від диктату регіональної псевдоеліти, ніщо не стоїть цьому на перешкоді.

Переконаний, що українські історики, дисиденти та представники Міністерства освіти з радістю візьмуться за проведення інформаційної кампанії в стінах Донецького національного університету в екзилі щодо життєвого шляху Василя Семеновича Стуса.

Повернення додому. Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий

Сподіваюся, що ім’я Василя Стуса для Донецького національного університету означатиме для педагогічного колективу остаточне прощання з неосвіченою агресивною радянщиною, через яку навчальний заклад був вимушений шукати нових стін.

Дивіться також:

Регіонали Горлівки обізвали Стуса фашистом

Сердце, самогубство чи вбивство? Як загинув Стус

Арештована коляда або Погром шестидесятників 1972 року

Чи вбивав адвокат Медведчук поета Стуса?

В РФ знищують музей табору, де помер Стус

Медведчук не відчуває провини за Стуса

Стус і Нобель. Демістифікація міфу

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.