Як і чому була зруйнована "Ширка" між БЮТ і ПР

"Президентська пошта" працює бездоганно. Задовго до того, як пресі стало відомо про формування "широкої" коаліції у Парламенті, я був добре поінформований про початок закулісних переговорів між Блоком Юлії Тимошенко та Партією регіонів.

Я отримував глибинну інформацію як про самі переговори, що стосувалися створення "Коаліції Соборності та Відродження", як її потім назвала преса, так і нових змін до Конституції.

Наприкінці травня 2009 року до української преси потроху почала просочуватися інформація про переговори між Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко. На початку червня практично кожний, хто мав доступ, наприклад, до "Дзеркала тижня" чи "Української правди", міг легко дізнатися про суть цих домовленостей. 

Преса писала тоді про те, що суттю "великої угоди" між двома партіями мав бути комплекс політичних і правових компромісів, результатом яких мали стати: прийняття змін до Конституції, вибори президента в Парламенті замість всенародних, продовження повноважень чинного Парламенту ще на два роки, перерозподіл посад у міністерствах, участь у парламентських виборах єдиним блоком Тимошенко і Януковича аж до 2024 року.

Фрагменти книжки люб'язно надані Інститутом Віктора Ющенка

Усе це розвивалося в часі задовго до того, як ситуація стала публічною. Вочевидь, основна дискусія відбувалася навколо виборів президента. Це питання, за яке змагались дві сили безідейного типу — "Батьківщина" та Партія регіонів. Варто було очікувати, що для узурпації влади вони мали домовитися "на березі", задовго до виборів. 

Частиною пакета домовленостей була зміна статусу президента і прем’єра. В контексті тих домовленостей, які мені стали відомі, це означало, що за тим задумом Янукович мав бути обраним у Парламенті на дві каденції підряд, тобто — на 10 років, так само Тимошенко ставала "довічним" прем’єром. Безумовно, це була зрада демократії. 

Фрагменти пакету домовленостей 2009 року між БЮТ і ПР були опубліковані УП в статті Сергія Лещенка "ШиркаГейт". Як Тимошенко і Янукович збиралися правити разом до 2029 року

Це не в’язалося із політикою національного курсу, який був сформований Майданом: політика національного відродження, демократія і євроінтеграція опинилися на задвірках порядку денного для учасників тих переговорів. 

Ситуація набирала ваги, якщо не державного перевороту, то дуже серйозних проблем як для демократії, так і для європейської інтеграції України. 

Для того, щоб внести до Парламенту і легітимно закріпити зміни до Конституції, Блоку Юлії Тимошенко та Партії регіонів було необхідно дві парламентські сесії, тобто мінімум 4—5 місяців. Це означало, що вони мають досить обмежений час, щоб до початку нової президентської кампанії реалізувати свій сценарій.

Януковича тоді намагалися переконати у небезпечності і недоцільності відкритих всенародних виборів — справи копіткої і недешевої. Рейтинги Тимошенко, в свою чергу, падали через економічну кризу, але вона вже посідала посаду, яка у чинній конституційній моделі давала більше можливостей, ніж президентська. І вона хотіла її зберегти як можна довше. Так виникла ідея підкупити Януковича обранням його президентом у Парламенті: він — президент на 10 років уперед, вона — прем’єр. 

Перша сторінка коаліційної угоди

Саме для цього необхідно було створити спільну коаліцію між двома партіями-гігантами, але ця конструкція взаємних домовленостей не працювала, якщо не синхронізувати парламентські і президентські вибори. Сценарій простий: Парламент створює коаліцію між Партією регіонів і Блоком Тимошенко, голосують за прем’єра Тимошенко, потім — голосують за президента Януковича. І так триває 10 років. 

Без синхронізації двох виборчих календарів цей сценарій не працював. Тому виникає ідея продовження дії цього Парламенту ще на два роки — з 2012-го до 2014 року. Але якщо якийсь виборний орган сам собі подовжує термін повноважень, без жодних виборів — це називається узурпацією влади.

Отже, цей сценарій можна було реалізувати, якщо чітко дотримуватися календарного плану: усі процедури щодо внесення змін до Конституції мали бути закінчені до початку чергової президентської кампанії. Інакше весь сценарій сам собою політично руйнувався.

У мене, як президента, залишався, принаймні, один спосіб зупинити цю вакханалію, і я мав намір тим способом скористатися, якщо не вдасться розв’язати кризу в інший спосіб.

* * *

Тимошенко, як автор цього сценарію, та Медведчук, як її консультант і довірена особа, поспішали якнайшвидше запровадити конституційні зміни. Їх союз був руйнівний для країни і демократії. 

Цей сценарій повністю відповідав цій меті. Перший крок, щоб запровадити авторитарну модель, — це відмовитися від демократії, від свободи, віддати владу тим, хто любить її, владу, безмежно. Але часу для конституційних змін залишалося дуже мало. 

Отже, автори "реформи" мусили дуже поспішати. 

З іншого боку, як мені доповідали, Янукович вагався. Вочевидь, ці вагання були пов’язані із сумнівами, наскільки повноцінний і легітимний інструментарій він отримує, якщо погоджується на пропозиції Тимошенко. 

Мені здавалося, що він дійсно не мав великого бажання йти на всенародні вибори. Проте його підштовхували до "широкої коаліції", пропонуючи досить широкі повноваження, як на президента, що обирається у Парламенті. Попри усі ці рухи, було добре видно, наскільки великою є взаємна недовіра між Януковичем і Тимошенко. Власне, їх взаємна недовіра і стала ключем до зупинки цього сценарію.

Я скільки міг опирався процесу узурпації влади.

Коли шило вилізло з мішка, я провів кілька зустрічей зі сторонами. Це були непублічні переговори.

Після того, як у перші дні червня я зробив кілька заяв, у яких повідомив, що готовий піти у відставку і розпочати процедуру позачергових президентських виборів, до мене із доповіддю прийшла прем’єр-міністр.

Прем'єр Юлія Тимошенко у кабінеті Президента України. Фото Миколи Лазаренка, 2005

Це було досить цинічно — прийти і поінформувати президента про те, як за його спиною просувається процес формування змін і доповнень до Конституції, яких він не поділяє. 

Суть її пропозиції була простою: я мав підтримати таємно, підкилимно написаний проект Конституції! Ми сиділи вдвох у блакитній кімнаті, під портретом Шевченка. Зазвичай двосторонні зустрічі я проводив у цьому кабінеті: на зеленому шкіряному дивані, біля журнального столика, в торці якого я мав звичку влаштовуватися під час подібних бесід. 

Це була дуже довга розмова. Її голос звучав солодко, ласкаво — у притаманній прем’єрці манері. У розмові не йшлося про аргументи: вона просто перераховувала інструменти та механізми, які необхідно впроваджувати для того, щоб змінити системувлади і встановити необхідний, на її думку, баланс.

У певному сенсі її візит — то була демонстрація: рішення, яке президент прийматиме, не є важливим; не було важливим, чи президент сприйме ці пропозиції із здивуванням, чи буде якась підтримка, чи не буде — це було інформування, не більше того. 

Дві політичні сили знаходилися за хвилю до об’єднання у конституційну більшість, а в такій ситуації позиція президента переставала мати будь-яке значення.

Юлія Володимирівна вмотивовувала, чому потрібно для країни поділити владу між двома мегапартіями на десятки років уперед. Авжеж, я почувався так, ніби на мене тонкою цівочкою окріп ллють!

Вочевидь, ані одна сторона, ані інша не могли наважитися внести ці законодавчі ініціативи до Парламенту. Партія регіонів не була ініціатором цих змін, мала до їх створення дотичний стосунок, вона була стороною, яку затягували у це павутиння, а тому там поводилися досить пасивно. 

Фото прес-служби Януковича

З боку Партії регіонів було досить багато людей, які розуміли, що від того моменту, як вони залишають свій підпис на цих паперах, вони відразу стають мішенню для публічних атак. 

Повторюся ще раз: ці домовленості були більш схожі на державний переворот, на узурпацію влади, ніж на шляхетну політичну ініціативу в дусі демократизації.

З іншого боку, і фракція БЮТ знаходилася на грані розколу через усвідомлення перспективи недемократичності процедур, які були закладені у проект конституційних змін. 

Тому існували вагання, хто у цій ситуації мав внести до Парламенту пакет змін до Конституції.

Я пояснив прем’єр-міністру, що мене ображає сам факт процесу, який багато місяців відбувався за моєю спиною. Мене дивувало, що я мав пояснювати, наскільки ці конституційні зміни розколюють демократію і віддаляють Україну від політичного прогресу уже в найближчому майбутньому. 

Ми знову віддалялися від питань політичного курсу — замість нього в публічну дискусію знову вкидалися питання боротьби за владу.

Прем’єр-міністр принесла примірник законопроекту змін до Конституції. Мушу визнати, що я був дуже роздратований і запхав його у найдальшу шухляду. В кінці зустрічі я повідомив її, що ніколи не підтримую пропозиції таких конституційних змін. 

Більше документів Коаліційної угоди між БЮТ і ПР читайте у публікації Сергія Лещенка "ШиркаГейт". Як Тимошенко і Янукович збиралися правити разом до 2029 року

Вся ця історія мала сумнівний вигляд просто навіть через її таємничість, негласність: де, в якій країні розробка змін до головного закону відбувалась так, ніби це шпигунська операція?! 

Будь-яка нація обговорює рік, часом два усі подібні зміни, іде підготовка політичних кіл, місія і завдання законопроекту стають предметом найширшої суспільної дискусії.

Навіть Кучма зі своєю версією політичної реформи проводив спочатку референдум і "всенародне обговорення"! Отже, непублічні зміни до Конституції я не міг сприймати інакше, ніж у категоріях державного перевороту.

Думаю, Тимошенко зрозуміла, що вона отримала основного опонента у питанні конституційних змін та створення "широкої" коаліції. 

Преса на той момент уже добре була "посипана маком" і, за винятком кількох видань, не формувала у суспільства тверезого відчуття ситуації. У суспільстві залишилося не так багато людей, які могли прорахувати, що завдяки цим домовленостям між Блоком Юлії Тимошенко і Партією регіонів Україна сповзатиме до авторитарного режиму.

Кілька видань, які мали збалансовану позицію, на жаль, не робили погоди в суспільній думці. У цілому ж було не просто відчуття — було жорстке переконання, що прийшов час для перерозподілу повноважень. Мандати — є. Як відреагує виборець — не має значення: у тій конструкції місця для виборця нема, бо президентські вибори вже у 2010 році мали відбуватися без виборців. Ситуація виглядала керованою і знаходилася в руках, які могли сформувати конституційну більшість.

Тобто ситуація у той момент у чиїхось очах могла мати такий вигляд, що гра вже зіграна, президенту лишилося тільки капітулювати.

Насправді дискусія між БЮТ та ПР іще тривала. Для Януковича залишалося питання, чи прийняти гру Тимошенко та данайські дари "широкої" коаліції й увійти через наругу над Конституцією в поле координат, де небачені повноваження належать прем’єру, лідеру більшості у Парламенті. 

Тобто навіть ті повноваження, які пропонувалися в якості віри президенту, були суто номінальними, ілюзорними, були дуже серйозно обмеженими коаліційною угодою — можливостей для політичного маневру у прем’єра було значно більше. 

Тому для Януковича поставала дилема: чи прийняти троянського коня "широкої" коаліції, усвідомлюючи свої шанси на всенародних президентських виборах, чи спробувати вибороти президентство, а потім вже змінювати Конституцію.

Отже, коли я зрозумів, що переговори щодо внесення змін і доповнень до Конституції між БЮТ та ПР виходять на фінішну пряму, я запросив до себе Івана Степановича Плюща.

Юлія Тимошенко, Петро Порошенко та Іван Плющ під час інаугурації Президента України у лютому 2005 року

Історично Іван Степанович мав досить рівні відносини із Януковичем. У їх відносинах була взаємоповага і взаємодовіра. 

Я попросив Івана Степановича донести до Віктора Федоровича мою категоричну позицію несприйняття ідеї подібних змін до Конституції. 

Моє послання складалося з кількох посилів.

По-перше, я розцінюю ці зміни до Конституції як сценарій недобросовісного здобуття влади: ці маніпуляції не мають ніякого стосунку до формування здорового політичного ладу в Україні.

Друге. Я просив Плюща, щоб він доніс до Віктора Федоровича, що я не хотів би, щоб він був співавтором ідеї, яка не витримує критики ані з позиції конституційного права, ані з позицій честі та моралі.

Іван Степанович мав дуже подібну власну позицію, тому його не треба було переконувати у двох перших пунктах. Так само, як і в останньому — третьому.

Головне, що я просив передати Януковичу: незалежно від того, чим завершиться їх діалог із Тимошенко, я не допущу розгортання сценарію конституційних змін і виборів нового президента в Парламенті. 

Якщо не буде почута моя позиція зараз, я маю дієвий інструмент, щоб учасники цього таємного союзу пішли на публічні, всенародні вибори і в конкуренції виборювали своє місце. 

У мене залишається право добровільно піти у відставку і тим самим запустити  механізм дострокових виборів президента. Я не допущу виборів президента у Парламенті, поки я президент, — це був головний посил.

* * *

Після того, як до Януковича була відправлена неофіційна "місія Плюща", наступного дня я мав кілька зустрічей із "ходоками" від Януковича. 

Мушу сказати, що за декілька днів до цього я відправив іще кілька переговірників як до оточення Януковича, так і до оточення Тимошенко з одним і тим самим посланням: не робіть дурну справу! Тільки-но процедура набуває офіційного характеру — ви відразу отримуєте команду "стоп", і то у найжорсткіший спосіб! 

Я пояснив, що з того рою нічого не вийде, що президент дає слово зупинити цей процес і має можливості його зупинити протягом кількох найближчих днів у будь-який момент! 

Словом, коли у мене з’явилися усі формальні підтвердження того, наскільки далеко зайшли коаліційні переговори — я задіяв усі важелі, які були мені доступні.

Янукович без азарту поставився до ідей Тимошенко. Як я вже оповідав, він був пасивною стороною цієї гри: між ними двома не було взаємної довіри. Їхні відносини базувалися на непевності очікувань. Але це спрощувало мені завдання. 

Під час парламентської кризи 2007 року. Фото Миколи Лазаренка

Разом з цим довелося дуже серйозно й офіційно попрацювати, і неофіційно прикластися до того, щоб 7 червня, на Трійцю, Віктор Федорович вийшов з Великої Лаврської церкви і на камери оголосив, що він виходить із переговорного процесу. 

Цей виступ був результатом усіх цих впливів і психологічної гри, яку вели сторони політичного процесу.

Українська влада прогнила, якщо почала вибудовувати плани про свою вічність. У цій політичній атмосфері підмінювалися поняття: змагальність, конкурентність демократичних виборів, кінець кінцем свобода обирати, — усе це вважалося другорядним, не важливим. 

Важливим було те, що ми вже у владі і ми її не віддамо, ми будемо її перерозподіляти через доступні канали і статуси. За всім цим проявлялося погано приховане бажання отримати владу назавжди.

Я добре знав про усі етапи цього процесу, знав з різних джерел, але навіть коли уся ця афера провалилася, я не міг позбутися відчуття, ніби народ спробували ошукати. 

Власне, це було відчуття змарнованих шансів щось змінити: замість проектів потрібних суспільству реформ у нижній шухляді мого робочого стола лежав стос паперу з абсурдними, геть маніакальними планами. 

Залишалося дивитися на замазані принтерним чорнилом сторінки. Неприємний був час, було відчуття великого розчарування.

Ситуація з невдалою "ширкою" висвітила нову проблему: навіть у тих політичних колах, що на перший погляд видаються цілком демократичними, в умовах непрозорості і відсутності справжніх демократичних традицій і світогляду може з’явитися злоякісна пухлина владолюбства. 

Політику у тих умовах формувало кілька фігурантів, для яких влада є не засобом досягнення високої мети, а власне самою метою.

Вірю, що суспільство з часом ідейно структуризується. У когось сформуються симпатії до ліберальної ідеї, у когось — до християнсько-соціальної моделі, хтось знайде себе у консервативній ідеології. Формування ідей у душі, і на такій основі формування партій — це є здоровим процесом. Так мислить здорове суспільство, яке розуміє цінності і бачить спосіб їх реалізації через політичну систему. 

Вірний напрямок — це ідейна політична структуризація, а наслідком політичної структуризації буде формування і змагання різних політичних курсів. Тоді нації пропонують не голосування, а вибір! 

Ти вибираєш, а не голосуєш. 

Але для того щоб вибирати, ти маєш бути носієм якихось вартостей. 

І тоді ти обиратимеш політичний курс, а не голосуватимеш за імена і прізвища. Ти обираєш курс, ти обираєш план для України.

Вікна мого робочого кабінету виходять на Майдан. У ті дні, коли пишуться ці рядки, для того щоб почути, про що говорять люди на Євромайдані, мені не треба туди йти чи вмикати телевізор — мені досить відкрити двері балкона. Образно кажучи, я кожний день тепер знову на Майдані. Я знаю, що там відбувається. 

Чому стоїть Майдан? Майдан вийшов з одним питанням — питанням зовнішньополітичного вибору, питанням вибору цінностей! Європа чи Московія — чиї цінності наші? Чи ми йдемо до європейської, демократичної моделі, куди прагнули колись Мазепа та Петлюра? Чи ми обираємо курс азійський, московський — диктаторську модель?

У цьому контексті — саме питання цінностей виходить на перший план. Решта — то похідні від цінностей речі. Влада сьогодні не сприймається справедливою саме тому, що у людей і у влади різне бачення цінностей, а це формує різні стереотипи поведінки одних і інших.

Європейський демократичний курс кладе нам на робочий стіл пакет відповідей на десятки нерозв’язаних питань, з якими живе наше суспільство. 

У тому пакеті є відповіді, як подолати корупцію. У європейському курсі ми можемо говорити про верховенство права, про рівність перед законом, а не про вибіркове правосуддя, про вільну конкуренцію, а не про привілеї для вузького, майже родинного кола обраних. 

Домовленості про євроінтеграцію України були підписані під час саміту Україна-ЄС у 2008 році. Фото Миколи Лазаренка

У європейському курсі ми знайдемо відповіді на питання, як відновити десятки, сотні, можливо, тисячі економічних і соціальних програм. Або ще одне питання: чому тікають інвестиції? У цьому курсі ми знаходимо відповіді на десятки таких запитань. 

І якщо ви прагнете підняти заробітну плату, пенсії, отримати інвестиції, наповнити бюджет і тримати його приріст — треба йти шляхом гармонізації суспільних відносин, співпраці, порозуміння, а не конфронтації і тиску. Відповідь одна: треба змінити політичний курс країни.

У нас він помилковий, дефективний. Що означає інтеграція до Московії? Консервацію всього, що у нас є: там нас люблять бачити калічними, немічними, благенькими.

Ніяких умов нема — будьте такими, які ви є, живіть у розбраті і непорозумінні, нехай у вас буде некерований платіжний бюджет, безмежний бюджетний дефіцит, глобальний торговий дефіцит, нехай від вас тікають, а не приходять інвестиції! 

Не треба змінюватися — ви нас влаштовуєте такими, якими ви є: не любіть свободу, бийте студента, журналіста, який думає інакше, не так, як на Банковій та Грушевського! Ця політика рано чи пізно приведе до розміну кримської карти, до федералізму, сепаратизму. 

Приблизно в такому ж контексті у 2004 році трапився ПІСУАР, коли кілька областей проголосили про автономію, по суті маріонеткового субдержавного утворення, де по високих трибунах скакали московські емісари у кепках. Втрата суверенітету — це найлегший діагноз, який можливий за умови руху у цьому напрямку.

Коли ми обираємо європейський шлях, ми задаємо собі десятки питань, які примушують нас змінюватися. Коли ми інтегруємося до європейської сім’ї, ми не можемо не змінювати нашу політику, ми маємо сприйняти модернізаційні рішення, які стосуються суду, міліції, інвестиційних та інфраструктурних питань. 

Через модернізацію ми зможемо дати відповідь інвестору, який утік з України. Він повернеться, але це вимагає нового курсу, принаймні відновлення того курсу, за якого він заходив.

То найпростіше — збрехати на виборах, що у вас буде пенсія 1000 доларів. Має бути політичний курс, який створить комфортні умови для інвестора, для ресурсів, які створять нові робочі місця, що дасть зарплати, відрахування до бюджету, і врешті-решт ви отримаєте пенсію. Але без ідей для політичного курсу ти цього завдання не реалізуєш.

Повертаюся до ситуації з широкою коаліцією: це була чергова авантюра з десятків, які траплялися тоді в політиці, в економіці, в міжпартійних стосунках. Я думаю, що суспільство до сьогоднішнього дня не розуміє відповідальність колишньої прем’єрки, і тому формально вона не програла. 

З Тимошенко усе це стікає, як з гуски вода; я далеко не впевнений, що програла вона — тільки українське суспільство. 

Українське суспільство є таке, яке є: дуже часто не вміє проаналізувати зв’язок між причиною та наслідком. 

Я не бачу загального усвідомлення сьогодні, що тоді, у 2009 році, відбулася спроба використати Конституцію як жінку одноразового використання.

Суспільство цього не зрозуміло. Що зробиш, якщо у неї брехня виглядає більш переконливо, ніж у когось правда. Це великий талант певної категорії політиків.

Через тиждень після того, як "ширка" розпалася, Тимошенкотвиступила в ефірі 5-го каналу з коментарем:

"Я іноді, от зараз, коли все це зруйновано, я навіть думаю про те, чи не змовилися Янукович і Ющенко між собою, щоб втягнути мене в цей переговорний процес, тому що вони розуміють, що для країни іншого виходу немає. (…) 

Тому що те, що зробилося з абсолютно позитивних і вірних кроків, це говорить тільки про те, що це могло бути сплановано, розраховано для такої потужної дискредитації. 

Але я хочу просто сказати цим людям, обом Вікторам, що можна так поводитися з Тимошенко, можливо, у них така мораль, така совість і рівень поведінки, але не можна так з країною поводитися. Оце я хотіла наголосити".

Це — брехня. Але в цьому випадку брехня здається правдою. Це просто не вкладається в голову, що люди, які наділені найвищою владою, можуть так брехати, нехтуючи національними інтересами. 

Інший бік цієї проблеми — суспільство, яке готове слухати брехню. Популізм і демагогія — це ті речі, які зламали національний курс і у 2005-му, і у 2010 році. 

Політики так себе поводять тільки тому, що громада дозволяє себе обманювати, приймає кривду за правду. 

Яке "домашнє завдання" має виконати громада, щоб змінити цю ситуацію? 

Вірна відповідь — громадянське суспільство. Вірна відповідь — це громадянин, який не голосує, а обирає! Громадянин має цінності і цілі. Якщо ти — громадянин, насправді від тебе усе залежить, "Україна починається з тебе!" Так себе поводить поляк, литовець, швейцарець, британець. 

Ті діти, які тепер вийшли на Майдан, — вони мають ідею! Вони не порушують питання сала, ковбаси і хліба, бо добре розуміють, що це все вторинне, похідне від цінностей. Вони говорять на Майдані про головне — про ідеї, які є базовими для політичного курсу, який влада спробувала змінити. 

А для тих, хто аплодує популістам, я маю кілька слів як нагадування: не варто забувати, що за словником "популізм" — це політична брехня. І той, хто вірить у прості розв’язання складних проблем, як результат отримає політичний провал і злидні.

Дивіться також:

Розмови із Путіним про українську ідентичність, Голодомор та взаємне примирення