"Казка" про батькову шапку

Текст опубліковано в рамках проекту спогадів і переказів про Голодомор 1932-33 років "Історія Голоду".

--------------

Щоосені, четвертої суботи листопада ми, українці, куди нас не закинула б доля, - запалюємо свічки по  душах замордованих голодом 1932-33 років.

Поступово  їх там, на небесах, більшає. Вмирають ті, кому пощастило вирватися з чіпких пазурів голодної смерті, часто - проживши відпущене Богом  з чорною печаткою на  серці.

До таких належала й моя мати – Надія Іванівна Василенко з міста Яготина, що на Київщині. 

Її життя щедро ілюструє той період, який я вивчала в школі як гідний того, щоб пишатися: "колективізація", "п’ятирічки", "хлібозаготовка" і мало не  Божі апостоли "двадцятип’ятитисячники" [робітники великих підприємств СРСР, яких Компартія відправила "на село" організовувати колгоспи на початку 1930-х - ІП].

А виявилося, що той період - злочин.

І не тільки проти української нації, а й Бога та цінностей, на яких тримається світ. Одна з тих цінностей - казка. Під неї дитя засинає, щоб прокинутися на один день мудрішим і на один материн поцілунок щасливішим. У мене ж такої казки не було. 

Я пам’ятаю свою матір вічно заклопотаною, чим нагодувати своїх чотирьох дітей, але - не з казкою біля мого сонного вуха. 

Голод в СРСР. Уривок із книги Тимоті Снайдера "Криваві землі"

Одного разу, вибравши хвилину, я, озброєна підлітковою впевненістю, що світ обертається навколо мене, "вистрілила" в неї своїм безкомпромісним "Чому?".

Чому, мовляв, я не чула від Вас, мамо, казку про Івасика-Телесика або Червону Шапочку? Чому про Альонушку, Івана-царевича знаю завдяки татовим картинам (батько, художник-самоук, майстерно  створював копії з робіт класиків художнього реалізму для сусідів, друзів, знайомих і зовсім чужих людей, що було певним підробітком в тяжкі повоєнні роки), а не твоїм, мамо, казкам? 

Мати сполотніла. Заплакала. Сіла на ослоні так важко, наче сто пудів ноші на плечах мала. І заговорила.

Вона росла в сім’ї, де було четверо дітей, невелике хазяйство і дві пари порепаних від роботи рук. Батьки належали до тих селян у їхній Тамарівці (Яготинського району, що на Київщині), які вставали з півнями й лягали пізно. Трудівники.

Батько, Іван Григорович Могильний, був із козаків, волелюбний та гордий. Мати пам’ятає його козацьку смушкову шапку, що була сімейною реліквією. Пам'ятає, як не приходив, а приповзав додому після чергової сільської сходки, на якій "агітували" за колгосп. Батько ніколи не плакав, а тільки стогнав, час від часу спльовуючи з кров'ю: "Ну, й били ж, скотиняки!.. Ну, й били...".

Пізніше старші сестри розкажуть їй пошепки, що батько вперто не хотів записуватися  до колгоспу, ото й били. Мало не до своєї смерті носила Надія в собі цю "ганьбу"  -  куди їй було розбиратися в процесах, в  яких не здатні були розібратися гаразд історики, політики та соціологи?

Як писати про Голодомор. Інструкція російським історикам

Але тоді, у 8-10 років, їй було страшно, вона нишкла в своєму теплому кубельці – під батькові стогони та материне прибалакування (не казку!) над побитим батьком, доки не обгортала  її своїми пелюшками дрімота...

"Я сама росла без  Красної Шапочки", - виправдовувалася переді мною мати, вмиваючись слізьми. А мені було соромно, що викликала  її на цю "прю".

Але ж якби не викликала, чи й розкрилася б переді мною ця чорна таїна? Яку мала, як я вже здогадувалася, мало не кожна сім’я навколо нас. Мала, але носила в собі мовчки, за частоколом  страху і лже-сорому.

Моя мама (ліворуч) Надія Могильна (Василенко) із подругою Наташею. На звороті олівцем написано "29 липня 1941 р.". Війна докочувалася до Київщини, і дівчата вирішили сфотографуватися на пам'ять про навчання в Ніжинському культосвітньому училищі

Це було нормою – ростити дітей у брехні, в поставленому з ніг на голову сприйнятті  навколишнього світу: ганьба, якщо  хтось у роду – з козаків чи куркулів; потрапив у полон на війні - майже зрадник; не маєш батька в начальстві - шкільної медалі не гіден; обізвався в Києві рідною українською – від тебе жахаються, як від чумного...  А "закону п’яти колосків" та голоду 33-го і "зовсім не було!". 

Однак де дінешся від правди - вона, мов те шило з мішка, рано чи пізно таки вилазить на світ Божий.

На той час, коли мій батько почав копати яму під, вибачте, надвірний туалет (початок 1980-х), я вже знала від своїх батьків заховану під партійним грифом "секретно" правду про тридцять третій. Копав близенько до сусідської межі (жили ми на вулиці Переяславській у Яготині) і викопав... дитячі кісточки, складені докупи.

Висмалив пачку цигарок, доки дочекався, поки я (працювала тоді в місцевій районці i для батька була першою порадницею, чим і досі пишаюся) навідаюся: що, мовляв, робити? Мало не пошепки радилися, журилися; батько згадав, чиє це було до війни дворище.

Думали-гадали та й вирішили закопати ті останки поїдених за голодівки бідолашних дітей тут же неподалік, під парканом. Мати ж плакала. Вона навіть не знала, де, попід якими тинами, в якій канаві чи яру покояться останки  її родини – батька, матері, меншого братика Мишка...

"Дві сестри втекли на Донбас. Всі інші вмерли з голоду"

Ох, і страшною ж була "казка" її дитинства з отим вседержавним "змієм-гориничем" мало не на кожній сторінці!

...Спочатку, напередодні голодного 1933-го, забрали у них батька. Били-били, та  ніяк не могли вибити з нього козацьку волелюбну душу: до колгоспу не записувався. Тоді одного разу з’явилися  на порозі й скомандували збиратися.

Батькова вперта натура й тут не хотіла коритися: мовчки окинувши поглядом світлицю, він повільно одягнув свого кожуха. Зняв із гвіздка козацьку шапку. То м’яв  її в руках, то розправляв, відтягуючи хвилину, коли треба буде востаннє ступати за порога.

Це не на жарт роздратувало прибульців: один із них зі злістю рвонув шапку з батькових рук,  шпурнув до печі ще й глузливо присвиснув. Та гупнулася прямо перед малою Надійкою.

Злякана  й водночас заінтригована, вона перестала плакати; прикипіла очима до волохатої  шапки, бо на якусь мить їй здалося, що то... батькова стята голова; коли ж, нарешті, отямилася  -  батька в хаті вже не було. Ось так моя мати прогавила прощальний... ні, не поцілунок -  хоча б погляд, кинутий крадькома.

Сім’я того дня втратила свого годувальника навіки. А коли згодом винишпорили закопані буряки  (приховані  матір’ю, в очікуванні голодної зими, від тотальної заготівлі), то ще й вигнали осиротілу сім’ю на вулицю, матері пригрозили ґратами.

Жаліслива сусідка впустила нещасну Могилиху з дітьми до себе. Старша ж дочка, Віра, вже налаштувалася на той час заміж до Яготина. Вона і врятує мою маму.

Мокрині Могильній (моїй бабусі, материній мамі) дали 10 років тюрми. Насувався голод, і мати, прихопивши з собою Мишка, постаралася загубитися в навколишніх селах... Десь там (найімовірніше, в селі Засупоївка) і підітнула  їх обох коса голодної смерті.

Надійка ж, моя мати, вижила. Вижила завдяки сестрі Вірі, яка забрала її до себе в Яготин. З тих, що так просто не здаються, Віра (в заміжжі Галуза) якимось несусвітнім дивом роздобувала сяке-таке борошно, жом з місцевої цукроварні, трохи води, трохи лободи, тертих каштанiв  з мiського парку (які, до слова, саджав свого часу Тарас Шевченко, гостюючи в князів Рєпніних) – пекла так  звані "жом’яники" і несла  їх на  базар. Половину розікрадуть, половину продасть - вистачало на хліб, а інколи й на молоко.

Часом Вірин чоловік, Прокіп, ризикуючи бути впійманим за руку та запротореним за ґрати, приносив зі стайні макуху, якою годували коней, - то були ласощі, смак яких мати пам’ятала все життя.

Декілька разів макуха була змішана з... цукерками та пряниками, і Надійка, свята простота, аж підстрибувала від радощів. Прокіп скрипів зубами:  "Діти від голоду он пухнуть, а вони, падл-ю-юки...  коням пряники згодовують!". Так і перебилися. 

У містах голод не лютував так, як у селах, обібраних до нитки та позбавлених орача, агронома і жниваря в одній особі – "куркуля".

Кампанія з "розкуркулення". Як добивали українське селянство

Зі своєї журналістської практики пост-перебудовного періоду знаю, що й багатодітну сім’ю, в якій виріс міністр енергетики СРСР Петро Степанович Непорожній, було позбавлено стріхи над головою в селі Тужилів(ка), що неподалік  Яготина. 

В іншій сім’ї господаря довели настирливою  агітацією до психічного виснаження, і він згодом  помер.  Ще в одній мені (за звичкою, пошепки) розповіли, як сільські активісти поцупили з припічка навіть торбу з квасолею.  А в когось осколок  дзеркальця, вмурованого в стіну, - і той виколупали!

Та вся Вкраїна була суцільною Тужилівкою: що не двір – то й горе, голод, глум. Рахунок на сотні, до того ж – не козацькі, йшов і в маминому селі Тамарівка, що належало колись полковнику  Переяславського козацького полку Василю Томарі (зараз - у складі Сотниківки; від голоду в обох селах вимерло не менше 600 чоловік).

Одного разу я спробувала пояснити вже сивій матері, що саме відбувалося в роки її дитинства і  молодості.

Мовляв, не тільки її батька в числі інших загнали до Сибіру - в горезвісних "тридцятих" така ж доля спіткала весь цвіт нації, в т.ч. і воєначальників;  якби не погноїли їх у таборах та тюрмах, то, можливо, і війна не затягнулася  б аж на чотири роки, і мій дядько, Григорій Василенко, вцілів би під Сталінградом, і батько мій не потрапив  би в оточення та окупацію, пронісши через усе своє життя ганьбу "посіпаки" тільки через одне те, що окупанти вибрали їхню хату (добротну та розташовану на вигідному місці – на горбі, біля греблі, що пересікала водне плесо Супою)  для свого штабу. 

Мовляв, голод був організованим мором упертих українців, результатом не тільки тотальних заготівель та посухи, а й саботажу - згадай хоча б і ті ж пряники з яготинської стайні.

"Хліб у колгоспі вродив, але все зерно вивозилося з села"

Мати слухала і важко зітхала. А я... Я вже не ставила руба перед нею своє "Чому?", бо знала її "казку" про батькову шапку та того "сірого вовка", що проковтнув щасливе дитинство мільйонів в Україні.

Гірше того: над нею та її поколінням  поглумилися  і навіть прощення не попросили! Ось у чому полягає  істинна трагедія тих, кому судилося  вижити попід тинами 1933-го та в окопах  "сорокових": їх била не тільки система, а й свої ж – односельці, сусіди, навіть близькі родичі. 

Так, у кожному селі були представники славної когорти росіян-"двадцятип’ятитисячників". Але ще більше було тих місцевих українських "підмітайл", які служили їм вірою і правдою.

Вони, ці "підмітайли", видирали не тільки осколки дзеркальця, вмуровані в запічку, а й душі з людей! А пізніше, восени 1941-го, вони ж кивали окупантам на солом’яні скирти між Заріччям, Кулябівкою та Яготином, де ховалися наші солдати-оточенці: і без того вмираючих від ран, їх живцем палили в тих скиртах, а хто вискакував з палаючого пекла - поливали автоматною чергою.

Таким чином, наші бійці були зраджені двічі. Спочатку сталінським урядом, котрий ухилився від підписання Женевської міжнародної угоди, згідно з якою збереження життя військовополонених та їхнє утримання регулювалося міжнародним правом, а не автоматною чергою. А потім їх іще раз продали – свої ж, однією матінкою-землею вигодувані, під одним хрестом хрещені.

"Активісти відбирали у голодуючих речі. А потім на базарі продавали"

Нацисти ненавиділи біблейського Іуду, але послугами тих же "іуд" користувалися. Хвалити Бога, не так уже й багато їх було серед моїх земляків. Знаходилися сміливці, які - хоча і без медалей доживали своє життя, але були з тих, що "грудьми - на амбразуру". Як та стара жінка, з роду Циркулів, що дала матері притулок у своїй хатині на вулиці Переяславській  (старша сестра, Віра Галуза, з чоловіком та двома дітьми тіснилися в однокімнатній хаті). 

Вона буквально вирвала маму з єврейської юрби, коли гітлерівець шпурнув туди і її, чорноброву...  зі смоляним густим волоссям. Ризикуючи власним життям, "Циркульша" впала на коліна перед автоматним  дулом та непроникно-тупим ликом  конвойного: "Д-дак вона  ж кирпата  українка, п-паночку! Сирота, без батька й матері...". 

Конвойний мовчки дивився на жінку, що буквально тряслася і заїкалася, прославшись перед ним на землі. Перевів погляд на маму... вдивився їй в обличчя на мить і -  о, диво! - зробив жест автоматом: забирай її, мовляв.

Цей сеанс нацистської селекції коштував матері ранньої, у двадцять з лишком, сивини і добряче підірваного здоров‘я в старості. Нещасних же євреїв погнали до міського парку і постріляли там, заривши, мов худобу.

А зараз німці знімають фільми про українців-антисемітів. ВІДЕО

Що найжахливіше, по війні місцеві власті додумаються звести на тому місці районну лікарню, згодом розбудувавши її до кількакорпусного місцевого медмістечка. Цей вчинок тодішніх "батьків" міста та району аж ніяк не вписувався в загальний імідж тієї історико-патріотичної роботи, що розгорнеться  з часом у районі.

Скільки пам’ятаю, яготинці шанують минувшину та її свідків. Можна згадати хоч би й добре знаний на Київщині хор "Солдатська пам'ять". "Ох, як же вони співають!..",  - писала мені мама в Америку листа, в якому слова порозпливалися від сліз.

Та інколи слова  безсилі.  Як і тоді, восени 1941-го, коли тих, побитих та напівспалених у скиртах, хтось із моїх хоробрих земляків-"підварців" підібрав уночі на полі і схоронив неподалік – біля Підварського кладовища, попід схилом над сивим Супоєм. Схоронив мовчки, втираючи скупі чоловічі сльози, змішані з потом.

У ранніх 1960-их побіля цього кладовища влаштують цегельню, і мої старші сестри, Люба з Вірою, підробляючи там на літніх канікулах, випадково натраплять на останки вбитих та залишки їхніх речей - шкіряні планшети, ремені, гільзи... Їх було перепоховано з почестями, довга вервечка автомашин з червоними трунами минала греблею нашу хату - повільно, під журливі звуки траурного маршу та сльози чужих матерів.

Стояла біля воріт, схлипуючи в кінчик хустки, і моя бабуся Параска: десь під Сталінградом лежав - можливо, й досі по-людськи не похований - її "мізинчик", Григорій. 

Українці у Сталінградській битві. Скільки їх і як воювали. ФОТО

Однак вона, моя бабуся і мамина свекруха, не мала жалю до тих реальних людей, що були поруч із нею і за кого, по суті, віддав життя  її син та ще десь воював інший син - мій батько, Павло Дмитрович Василенко. Чого тільки не наслухалася  від неї  моя рано осиротіла матір - і "ледащо", і "голитьба", "безбатченко", "наброда".

Та що свекруха! Рідна плоть та кров - сестра Паша Філатова - донесла в прокуратуру, коли мій батько-"мародер" прислав з Австрії своєму немовляті, яке вже вибилося з пелюшок, трохи одежини.

Мама зі своїм первістком Вірою, 1945 рік. Дитина сфотографована в тому одязі, що прислав батько-"мародер". Іншого в неї не було, але й той приїхали підводою і відібрали

Не забувається й почуте від одного фронтовика у 1980-90-их: "Стою в черзі... медалька на грудях...  Хтось  пропускає без черги, хоч я й не рвуся... А хтось шипить: мовляв, справжні герої в землю лягли!".

Про те, що було б, якби в землю за часів Голодомору і війни лягли всі, лячно навіть подумати. Але не всі за часів повоєння і пізніше над цим замислювалися. Чи не тому багато хто з покоління моїх батьків прожив своє набідоване життя так, як ото в приказці: "А мені...  мені по шапці дали".

Читайте також інші сімейні перекази з проекту ІП "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки".