"Мій дід був підпільником у Києві і підривав міст через Дніпро"

Є підстави вважати, що після війни мій дідусь воював проти УПА, хоч напевно невідомо. Як я до цього ставлюся? Солдати УПА билися за Україну, за мою Україну, за її Незалежність! І я вклоняюся перед ними! Але й своїм Дідом я дуже пишаюсь.

8 травня 2013

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

Мій дід по татовій лінії – Вадим Йосипович Стембковський – киянин, який незадовго до початку війни служив у Червоній армії. Коли почалась війна і німці підходили до Києва, йому, молодому, політично грамотному та ще й киянину, наказали залишиться в місті, у підпіллі.

Йому видали документи, за якими він нібито за станом здоров'я був непридатний до служби в армії. Мій дід входив до диверсійної групи Івана Кудрі. Безпосереднім командиром мого діда були відомий підпільник Дмитро Соболєв.

Чи був дід причетний до вибухів 1941 року на Хрещатику та у Лаврі? Наскільки мені відомо – ні. Але хто тепер може сказати напевно?

В окупованому німцями Києві мій дід добував корисну для підпілля інформацію, слідкуючи за німцями, за пересуванням вантажівок. Його підпільна група страчувала поліцаїв, зрадників, тих, хто видавав німцям родини червоних офіцерів. Але крім іншого разом із іншими підпільниками грабував німецькі банки (а скоріше просто каси).

Як це не дивно, але німців, а особливо румунів, яких в окупованому Києві було багато, достатньо легко було підкупити. Навіть після війни у Києві була така приказка: "Це тобі не при румунах!" - так, нібито Київ окупували не німці, а румуни - і означало це, що німецької дисципліни за румунів не було.

Одного разу діда ледь не відправили до Німеччини – він просто втік з-під варти на збірному пункті, звідки відправляли остарбайтерів.

Якось він познайомився з одним німцем, не військовим, який працював на окупованій території на німецький залізниці. Німець із захопленням розповів моєму дідові, що він назбирав на залізничній колії зернята кави, які висипались з проїжджаючого вагону. Назбирав грамів 100, і тепер на Різдво хоче відправити цю каву своїй родині як розкішний подарунок. Їм теж було важко, в них була та ж сама війна.

Головною метою дідової підпільної групи було підірвати залізничний міст через Дніпро, який відбудували німці, тому що після відходу Червоної армії всі мости були зруйновані.

Міст будувала німецька фірма "Дортмунд Уніон". На будівництві цього мосту і працював мій дід електриком. Саме в електричному розподільчому щиті підпільники складали вибухівку, і саме мій дід Вадим був тим, хто підпалив шнур і останнім із підпільників відходив із мосту.

(У дужках додам, що нещодавно по ТБ була історична науково-популярна передача, в якій ведучій сказав, що цей міст нібито підірвав особисто Іван Кудря скинувши на міст вибухівку з проїжджаючого поїзда. Це суто фантазія автора передачі. Вибух мосту готували багато людей, це займало багато часу, а підірвав – мій дід Вадим Йосипович Стембковський.)

Підпаливши шнур, він пішки йшов по мосту до шлагбаума, де стояв німець, якому дід повинен був показати свою перепустку. Дід йшов і думав про те, скільки вибухівки в нього за спиною, і що зараз буде. Він дуже нервував, але намагався себе стримати.

Коли підходив до шлагбауму, зрозумів, що його хвилювання дуже помітне, і що вартовий німець може щось запідозрити. В цей момент і пролунав вибух. Діда вибуховою хвилею перекинуло через той шлагбаум. Лежачи на землі, він подивися у небо і побачив, як високо у небі перекидається оглядова вежа над шлагбаумом.

Підрив цього мосту був сигналом для дідової підпільної групи припиняти свою діяльність, виходити з Києва та приєднуватися до партизанського загону. Місце зустрічі було визначено заздалегідь – на правому березі Дніпра. Але в останній момент, перед запалом бікфордового шнура, не все пішло так, як було заплановано, тому після вибуху дід опинився на лівому березі, і як дістатися місця зустрічі вчасно, не знав.

В Києві після вибуху проводили перевірки й арешти. Тому він пішов вниз по Дніпру, кілометрів 30, доки не зустрів двох рибалок на човні. Попросив їх перевезти його через Дніпро. Вони погодились, але "за помірну платню". Коли ж вони допливли до середини, рибалки зупинились і сказали, що треба додати до попередньо домовленої суми, або розвернуть човен назад.

Дід сказав: "Зараз додам" і показав пістолет. Так рибалки доставили його на правий берег задарма. Так, він був сильним і фізично і морально. Підпільники взагалі були відчайдухи, сучасною мовою – бойовики.

У Києві діяло багато підпільних диверсійних груп, але конспірація була такою, що можна було жити в одній кімнаті з людиною і не знати, що він теж підпільник, і ви навіть працюєте над одним завданням. Усе було продумано: якщо когось схоплять, він не зможе під тортурами видати більше ніж 1-2 осіб, просто більше ніхто не знав.

Але в нацистській службі безпеки (SD) працювали серйозні люди, тому більшість підпільників було викрито. Напевно, те, що група мого діда покинула Київ і пішла в ліс, врятувало діду життя.

Більшість підпільників пішли у ліс разом зі своїми родинами – якби рідні залишились у Києві, їх було б заарештовано. Разом із моїм дідом у партизанському загоні опинилась його мати – моя прабабуся – Валентина, та дідів рідний брат Юрій – іще зовсім молодий юнак.

У партизанах вони пробули до звільнення всієї території України від німців. Дідів партизанський загін був у з'єднанні Таранущенко, загін Збанацького, деякий час у з'єднанні Ковпака. Весь той час він провів у рейдах по ворожих тилах, переважно на території Чернігівської та Сумської областей.

Квітень 1945 року під містом Жиліна (Словаччина). Мій дідусь Вадим - праворуч унизу

Багато разів ходили через Білорусь на Житомирщину підривати німецькі ешелони, причому пересувалися пішки і тільки вночі. Проводили рейди по Західній Україні, по території Білорусі.

Одного разу йому треба було перетнути залізничну колію, яку охороняв німецький патруль. Дід сидів у лісі і чекав, поки патрульний відвернеться надовго, щоб перескочити колію і сховатися в лісі на іншому боці. Коли такий момент настав, він побіг, але помітив, що на колії було розсипано горох, який, вірогідно, теж висипався з проїжджаючого вагону, як колись розповідав німець про каву.

Горох на вологій землі розм'як, і дід припав до землі і почав його їсти. Він розумів, що зараз німець обернеться і побачить його, але так хотів їсти, що не міг зупинитися.

Після звільнення території України його партизанський загін приєднався до Червоної армії. Чекісти перевіряли партизанів дуже ретельно, але до тих, хто потрапив у партизани з підпілля, питань було менше.

Дідові мама та брат – прабабуся Валентина та дід Юрій – після звільнення Києва повернулись у місто. Після перебування у партизанському загоні дід Юрій залишився інвалідом: під час бою біля нього розірвалась граната, з нього витягли 96 осколків. Мій дід Вадим витягнув пораненого брата з окопу, врятував.

Кобзар веде радянські війська звільняти Україну від німців. Пропагандистський плакат із Дніпропетровського історичного музею

А прабабуся Валентина загинула вже у звільненому від німців Києві під час бомбардування.

Німці бомбардували переправи через Дніпро з великої висоти, тому влучність була дуже низькою. Одна бомба влучила у відділення зв'язку №11, в яке в той момент увійшла моя прабабуся.

Це відділення існує у Києві й досі, на тому самому місці, але, звісно у новій будівлі – провулок Кутузова, 3.

Після війни моя родина мешкала буквально навпроти – на вулиці Панаса Мирного, там пройшло дитинство мого тата – це з іншого боку Печерського базару. Того будинку, де мешкала моя родина, уже немає, його знесли іще у 1980-х, діда Вадима пересилили на Троєщину, а на цьому місці зараз новобудова.

Німецька аерофотозйомка Києва. Червоним позначено пров. Кутузова, 3, синім - залізничний міст, зеленим - Олімпійський стадіон, жовтим - Майдан

Після звільнення України дід опинився у лавах Червоної армії. Він воював на Четвертому Українському фронті, у 102-ій армії, у військах зв'язку, прокладав телефонні дроти.

Якось на передовій діду довелося тягнути зв'язок туди, де після атаки в німецьких окопах закріпився штрафний батальйон. Німці цілий день вели сильний обстріл тих позицій, а на ранок моєму дідові наказали налагодити зв'язок зі штрафбатом.

Це було восени, і на ранок випав легенький сніжок. А перед атакою бійці штрафбату поскидали шинелі – так легше рухатись. Коли мій дід доповз до них, то всі, хто вижив під час атаки – за ніч замерзли, не було жодної живої людини.

Перемогу мій дід Вадим Йосипович зустрів у Празі. Після війни деякий час продовжував служити, і є підстави вважати, що він, можливо, воював проти Української Повстанської Армії, але напевно невідомо. Як я до цього ставлюся? А як мені до цього ставитися?

УПА билися за Україну, за мою Україну, за її Незалежність! І я вклоняюся перед ними! Але й своїм Дідом я дуже пишаюсь. Він був дуже сильною, вольовою людиною.

Після війни дід Вадим одружився з моєю бабусею Надією Григорівною Ремізовською. Вона, до речі, теж корінна киянка, під час окупації теж залишилася в Києві, а потім її забрали в Німеччину, вона була остарбайтером.

Жовтень 1942 року, Берлін. Надія Григорівна Ремізовська праворуч

Про її перебування в Німеччині я майже нічого не знаю. Знаю тільки, що вона працювала там на фабриці, що виробляла гуму. Познайомились вони вже після війни. У Вадима Йосиповича та Надії Григорівни народилося троє доньок і один син – мій тато.

Після війни і до самої пенсії мій дід працював на Першій київський взуттєвій фабриці на Печерську, що навпроти Лаври, був начальником електроцеху (він там працював іще до війни). Піднімав виробництво, відбудовував фабрику після війни.

На цій фабриці деякий час працювала і бабуся, там більшу частину життя пропрацював мій тато, у тому самому електроцеху, на фабриці він познайомився з моєю мамою, яка там теж деякий час працювала, навіть я встиг попрацювати в електроцеху у 90-х.

У 2000-х роках на фабрику було здійснено кілька рейдерських атак, і її виселено у Вишневе, а на її місці збираються будувати готельний комплекс.

Зворотній бік попереднього фото

Діда я майже не пам'ятаю, він помер 23 лютого 1988 року – на день Радянської армії. Його по телефону вітали зі святом, він посміхався, жартував, поклав слухавку і вмер. Раптово, без страждань.

Усі перекази з його життя я дізнався від тата. А тато дізнався про те, що його батько був підпільником, тільки на початку 1960-х років. До того часу ніхто в родині про це не знав. Знали, що був партизаном.

В 1960-х роках до діда додому часто приходили журналісти та письменники: Спрага і Тумаркін, Пржебільський, Завалішина та Смішнов. Розпитували та записували спогади.

Його розповідями скористалися кілька письменників у своїх пропагандистко-радянських романах про війну. У книжці "Блискавка над СД" (Л.Спрага та Я.Тумаркін) він виступає як один з героїв повісті, навіть його ім'я та прізвище там не змінені. У 1960-х роках дід брав сина – мого тата – на зустрічі партизанів. Там бували Сидір Артемійович Ковпак, інші підпільники і партизани. Обнімалися, цілувалися, випивали.

Колись тато запитав діда: "Скількох німців ти вбив?" Дід не знав - може сотню, а може, й 10 тисяч. Вони пускали під укіс дуже багато ешелонів, а що було в тих ешелонах? Можливо, люди, а може, просто дрова везли. Та й підривав не сам.

Мій дід по маминій лінії – Василь Романович Гордієнко – був механіком, працював на аеродромі, ремонтував літаки. Одного разу їхній аеродром розбомбили, діда Василя було поранено, а його родині помилково відправили похоронку. Тільки через кілька місяців додому прийшов від нього лист, який починався словами: "Уляно, я живий!"

Уляна Григорівна Гордієнко (до заміжжя Потіха) – моя люба бабуся [читайте на ІП її перекази про Голодомор - Ред.] Коли почалась війна, вона, знаючи, що німці вже близько, поїхала з Білої Церкви в евакуацію в Полтаву, до батьків свого чоловіка. В той час в неї вже була маленька донька, і вона була вагітна. Коли вона дісталась Полтави, там уже були німці.

З родиною свого чоловіка вона пережила війну в окупації. Там в неї почалося запалення легенів. Вона, лікуючись народними методами, подолала хворобу, але вже в наш час, і я це пам'ятаю, в неї завжди були проблеми з легенями.

Лікарі постійно її відправляли на флюорографію, а коли отримували знімок – вважали його зіпсованим, тому, що її легені були суцільно вкриті маленькими рубцями – їм здавалося, що знімок був темним. Тому її знову і знову відправляли на повторну флюорографію.

Вона розповідала, як її чоловік – мій дід Василь – повернувся з війни, рано вранці, буквально на сході сонця, і постукав у віконце їхньої сільської хати. В хаті ще спали... "Уляно! Василь повернувся!" Вона плакала, коли це згадувала.

Зараз вже ані татових батьків – Вадима Йосиповича та Надії Григорівни, ані маминих – Василя Романовича та Уляни Григорівни, немає.

Mоя бабуся Уляна Григорівна та дід Василь Романович Гордієнки. Фотографія, вірогідно, 1938 року

Всі мої родичі або воювали, захищали мою Батьківщину, або постраждали під час війни. І рідні брати Вадима Йосиповича воювали (один з них був танкістом, кілька разів горів у танках), і рідні брати Уляни Григорівни (один з них був представлений на звання Героя Радянського Союзу, але нагороду так і не отримав).

Дехто загинув, дехто залишився інвалідом. А тепер Путін каже, що росіяни перемогли б і без участі України? Без участі моїх дідів? То може й добре, що мої діди не дожили, і цього не чують.

Читайте також інші родинні перекази про Другу світову:

Щоб узяти німецького "язика", його заманювали за допомогою дівчат

"Нас цікавили не німці, а щоб дали постріляти з кулемета"

Дід мав дві нагороди - німецький Залізний хрест і радянський Червоний прапор

За час фронтової розлуки бабуся і дідусь написали один одному 250 листів

За швейну машинку на Донбасі можна було виміняти цілий мішок картоплі

"Коли мені виповнилося 18, мене привезли на суд до Львова"

"Пока татары воевали, их жен и детей вывезли в Узбекистан"

У вогні не згорів, у Дніпрі не втонув. Війна мого батька

"Щастя я пізнала тільки в наших ворогів. У Німеччині"

Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель

"Одним із перших поліцаїв став кавалер ордена Леніна"