Дискусія В’ятрович-Портнов: знову, знову і знову

Дискусія двох знаних в професійних і не тільки колах фахівців та популяризаторів історичної науки знову, знову і знову потребує звернути увагу як її учасників, так і спостерігачів на таку обставину.

Принциповими, фундаментальними проблемами свідомості сучасного українського суспільства (але не тільки його і не тільки в Україні) на макро- та мікро-рівнях є ментальні скотома (грец.: skotos – темнота) та амнезія (грец.: a – негативна частка, mnesis - спомин).

Іншими словами, і постґеноцидне українське супільство в цілому, і, отже, його політикум та певна частина інтелектуальної еліти є прикладами цілком очевидної втрати (або значного послаблення) історичної пам’яті.

Всі публікації "Історичної правди" за темою "історична пам'ять"

Ця амнезія (в м’якій формі – це свідома або підсвідома "забуткуватість") є, на моє глибоке переконання, наслідком травматичного досвіду психічного та фізичного характеру як 8-10 поколінь сучасних українців, так і кожної окремої особи, в т.ч. тої, яка читає (або може прочитати) ці рядки.

В м’якій формі на публічному рівні це проявляється за участі згаданих суб’єктів в холіварних ток-шоу, в оприлюдненні в соціальних мережах своїх суджень та коментарів з приводу тих чи інших проблем нашого давнього/недавнього історичного минулого. Ці коментарі та судження часто-густо супроводжуються політологічними прогнозами космічного штибу і є, на жаль, яскравими прикладами інтелектуальної інвалідності їх авторів.

Володимир В'ятрович: "Польсько-українські стосунки в 1940-х. Пропозиція історичної дискусії"

Андрій Портнов: "Історії для домашнього вжитку. Знову і знову"

Кажу так не для того, щоби, не дай Боже, хоч в якійсь мірі "кинути тінь" на репутацію згаданих осіб, які, на мою думку, є, напевно, авторитетами для своїх середовищ, затребуваними обставинами часу і місця в якому вони живуть.

Кажу про це, аби вкотре наголосити: наслідки 240-літньої російської окупації більшої частини сучасної України є настільки жахливими, що знання про скоєні впродовж цього часу злочини проти нашого народу відкидаються і суспільною, і індивідуальною свідомістю, блокуються і на соціальному, і на індивідуальному рівнях, витискуються, переносяться на рівень підсвідомого і вже там безпощадно продовжують свою руйнівну роботу.

Ця історична травма покликує до життя три основних біхевіористських (англ.: behavior – поведінка) моделі, три політичних практики: "все забути" (на рівні поточних політичних практик цю модель представляють "технологічні" партії); "ми – кращі в світі, але завжди програвали" (нацдемівський табір); "все перекрутити" (в цій схемі, яка оголошує абсолютне зло абсолютним добром, темряву – світлом абощо особливих успіхів досягли комуністи, регіонали та інші проросійські партії).

Референдум за Незалежність 1 грудня 1991 р. Агітація і бюлетені

Наслідок: після 20-ти років, які минули по проголошенню державної незалежності України, її громадяни, українці в країнах своїх поселень, сусіди України, практично всі 28 (або скільки їх є) закордонних науковців, які ще цікаляться нашою історію, живуть в ілюзорних уявленнях про неї.

Ці ілюзорні уявлення покликали до життя різноманітні політичні практики, які мають очевидні вже кожному руйнівні наслідки як для українського етносу, так і для всіх інших етносів, які в цілому утворюють український народ.

Саме ці руйнівні практики, як мені видається, є нездоланною перешкодою для трансформації народу в повноцінну політичну націю, під якою я особисто розумію етнос, який має сформовану повноцінну інтелектуальну, духовну, гуманітарну, а не тільки господарсько-економічну еліту.

Саме ці обставини, на мою думку, перешкоджають перетворенню етносу (етносів) в народ, в основі життєдіяльності якого покладені моральні імперативи, а не принципи однієї лише економічної доцільності та жадоби нічим необмеженого накопичення матеріальних благ та їх споживання.

Громадяни України роками перебувають в невротичних станах, рівень публічної (вуличної, базарної, інтернетівської тощо) агресивності досяг межі, за якою вже відчувається запах крові. Очевидно, що в такій атмосфері яка-небудь продуктивна діяльність ані на індивідуальному, ані на масовому рівні неможлива.

Неможливо це тому, що будь-які заходи, спрямовані на вихід із невротичного стану (навіть якби державне керівництво або конкреіна особа поставили перед собою таку мету) буде блокуватися підсвідомо на рівні підсвідомому, а обґрунтовуватися це блокування буде на рівні раціональному.

Основним аргументом при цьому є такий: пропонована індивіду/суспільству новація – фальсифікація/провокація антиукраїнського/антикомуністичного/імперського/націоналістичного/сіоністського/діаспорного (потрібне підкреслити) ґатунку.

Цей феномен, до слова, не є чимось особливим. Наприклад, космологія Аристотеля-Клавдія Птоломея, яка стала складовою частиною вчень Аверроеса, Маймоніда та Фоми Аквіната, була альфою і омегою життя європейських протоетносів, етносів та народів впродовж 1700 років. Спроби Коперника, Галилея, Кеплера та інших достойників замінити її на теорію принципово відмінну, мали негативні, м’яко кажучи) наслідки для їх авторів.

Все змінилося з винаходом інтернету...

За моїми спостереженнями, сьогодні цикл адаптації сучасного українця до новацій на історичному ґерці становить приблизно 15-25 років. Наприклад, про публічну згадку Української Центральної ради та її діячів за часів моєї аспірантської молодості і мови не могло бути. Сьогодні це трюїзм. 20 років тому загальним місцем було розуміння про вирішальну роль СРСР ("жертви гітлерівської агресії") у перемозі над Німеччиною. Сьогодні самозрозумілим є, що ініціатором тої війни був СРСР - союзник нацистського режиму. І так далі, і тому подібне.

Перехожу до висновків. Ми свідомо/несвідомо спотворюємо суспільне/своє власне минуле, аби "очистити" його від усього, що порушує (або може порушити) нашу природню потребу в стабільності та гармонії, від усього, що звужує наші обмежені людські можливості в процесі реалізації двох основних біологічних потреб – вижити самому й відтворитися в наступному поколінні.

Якщо це самозрозуміло для рівня побутового (наприклад, для звичайної для наших буремних часів практики розриву шлюбних відносин між чоловіком і дружиною), то для рівня наукового середовища така практика теоретично не повинна би була мати місце. Теоретично кожний науковець, тим більше фахівець-історик, мав би міцно засвоїти методичний принцип, який стверджує: минулі часи потрібно пізнавати, спираючись, ґрунтуючись не на розповідях пізніших історіографів та показах "свідків", а на звичаєвих практиках тої, конкретної, епохи.

Цей принцип не є чимось новим. Ще в половині XVIII ст. його сформулював оригінальний французський мислитель Ніколя-Антуан Буланже.

"Повідінка людського виду,- констатував він,- у сукупності з усім насліддям релігійних вірувань та політичних структур даного та попередніх століть значною мірою визначається катастрофічним досвідом минулого ... Жах,- вчив Буланже,- передається від рода до роду і досвід століть може лише послабити його, але він не здатен повністю зникнути ... Дитина буде завжди боятися того, чого боялися його предки",- констатував він.

Саме в цьому, а не в наявності/відсутності інформацій чи знань про наше історичне минуле - суть всіх проблем сучасної України.

На жаль, дискусія (або спроба дискусії) поміж вельми шанованими мною колегами і, сподіваюся, друзями Володимиром В’ятровичем та Андрієм Портновим, відволікає увагу читачів від головного страху української "дитини" (а всі ми є дітьми/онуками своїх батьків/дідів).

"Голодомор". Проект створений читачами сайту "Історична правда"

Цей страх – підсвідомий страх повторення того жаху, який запанував на землях сучасної України, окупованих більшовиками в 1920/1939 рр. і реокупованих ними в 1944-1945 рр.

Цей жах має свій кількісний вимір. За період життя лише одного покоління українців, за період 1918-1949 рр. на наших землях було фізично винищено мінімум 20 млн. людей (в абсолютній більшості – етнічних українців). Це – 70% від їх кількості у 1917 р. і близько 50% до рівня року 1941 р.

Це – найбільша антропологічна катастрофа в історії Європи за останню тисячу років. Про якісний його вимір говорити не доводиться: радикальні зміни в етнонаціональній, соціальній стрктурі населння України за 100 останніх років очевидні. Про зміни морально-етичних пріоритетів і говорити не доводиться...

Саме в цьому контексті, як мені здається, і треба розглядати так звану "другу україно-польську війну" 1942-1947 рр.

По-перше, перед початком публічної дискусії на цю тему, треба було би нагадати про війну "першу". До свого сорому особисто я нічого про таку “першу україно-польську війну” зеленого поняття не маю і був би вдячний за будь-які відомості на цю тему.

Відзнака 36-го піхотного полку Польщі за участь у "руській" кампанії (тобто за польсько-українську війну 1918-1919 рр.). Фото: www.znak-auction.ru

По-друге, розпочинати таку публічну дискусію годилося би з визначення термінів. Адже ніякої "другої україно-польської війни" в історії наших народів, наскільки я розумію, ніколи не було.

І бути не могло.

Але про це – в наступному матеріалі.