Спецпроект

Відповідь Юрію Шимку

...Також неправдою є те, що я намагався відмінити лекції Забілого. На жаль, останнім часом у моєму житті доволі часто буває, що проОУНівські елементи тиснуть на організаторів моїх лекцій. Такого я не бажаю нікому іншому. Лист п. Шимка й інші нещодавні напади на мене з боку бандерівців є повні подібного невігластва і брехні.

Мені шкода витрачати час на захист своєї особи, натомість варто унаочнити читаючій публіці рівень щирості й розуму деяких полемістів.

Останнім часом з'явилися аж чотири відомі мені публічні напади на мене й на мою наукову роботу, написані провідними бандерівськими діячами в Північній Америці, між ними "Відкритий лист" Юрія Шимка, де питається: "Як професор Химка смів представити зовсім непрадиві факти?"

Визнаю, що один факт, що його цитує автор "Відкритого листа", є неправдивий: коли я написав, що п. Шимко виголосив 20 липня 1985 р. промову у провінційному парламенті. Неправдивий, бо промова, хоч виголошена п. Шимком 20 липня в Оттаві, виголошена була на мітингу канадських українців перед федеральним парляментом.

Той мітинг протестував проти застосування у процесах над людьми, звинувачуваними у військових злочинах, доказів, які були отримані від совітів.

Я маю фотокопію його промови - навіть із його підписом - де можна знайти такі слова: "Сьогодні ми єднаємося з єврейською громадою Канади у відзначенні пам’яті шести мільйонів жертв Голокосту, скоєного нацистським режимом. Ми також у рівній мірі єднаємося з українською громадою у відзначенні пам’яті семи мільйонів жертв совєтського геноциду, скоєного великим штучним голодом в Україні".

Як я міг написати той неправдивий факт, що п. Шимко промовляв такі слова не на мітинґу перед федеральним парламентом, але у провінційному парламенті? Бо помилився.

Документ мав дату і місце виголошення (Ottawa, Parliament Hill). Я неправильно це тлумачив. Тому дякую Орестові Мартиновичу, який з’ясував правдивий контекст і вказав на статтю в "Ukrainian Weekly", де згадано цю промову п. Шимка.

Люди помиляються. Навіть п. Шимко у "Відкритому листі". Він, приміром, пише: "Всупереч світом признаних доказів про те, що масове вбивство польських воєнно-полонених у Катині було скоєне руками радянської влади, Химка твердить, що за доказами свого студента Пера Рудлінґа, причетниками тих жорстоких вбивств були також члени Буковинського Куріня ОУН-М."

Але ж я виразно писав про Хатинь у Білорусі - а отже, про зовсім інший злочин, справді скоєний нацистами й шуцманами.

Також п. Шимко згадує Пера Рудлінґа і трохи далі в листі Ґжеґожа Россолінського-Лібе як моїх студентів-аспірантів. Аж ніяк не хочу відхрещуватися від колег, але треба уточнити, що д-р Рудлінґ зробив свій докторат під керівництвом професора Девіда Марпльза і що, хоча д-р Россолінський-Лібе провів один рік у Канаді під моїм керівництвом, він почав і завершив свій докторат у Німеччині.

Натомість, д-р Богдан Клід, про якого п. Шимко має кращу опінію, почав свій докторат під керівництвом блаженної пам'яті Івана Лисяка-Рудницького, але завершив під керівництвом горезвісного Химки.

Але я не відповідальний ані за те, що пише Клід, ані за те, що пише Рудлінґ – я відповідальний за те, що я сам пишу.

Також п. Шимко стверджує наступне: "з 1976 року Джон Химка за офіційним дозволом Кремля у Львівському університеті досліджував радянську документацію для своєї докторської дисертації на тему С. Бандери та "фашистської" ОУН".

Залишу ту єрунду про Кремль, але п.Шимко легко міг би перевірити й пересвідчитися, що темою моєї докторської дисертації була польська соціал-демократія і український радикалізм у Галичині в 1860-их – 1890 рр.

Також неправда, ніби "Химка не соромився підписати петицію, щоб унеможливити та замовчувати виступи та лекції в Канаді і США українського історика Руслана Забілого". Текст петиції не вимагає відмінити лекції п. Забілого. Інакше я б не підписав.

Хоч я й був приголомшений тим, що п. Забілого запросили виступати в рамках семінарів Канадського інституту українських студій (КІУС), у своєму листі до директора КІУСу від 2 жовтня 2012 року я написав:

"Я не пропоную відкликати запрошення Забілого. На жаль, останнім часом у моєму житті доволі часто буває, що мене запрошують доповідати в академічному середовищі, після чого проОУНівські елементи в українській та українознавчій громаді тиснуть на організаторів, щоб відкликати запрошення. Такого я не бажаю нікому іншому".

"Відкритий лист" п. Шимка й інші нещодавні напади на мене з боку бандерівців повні подібного невігластва і безсовісної брехні.

Не можна і не варто відповідати на всі наклепи і перекручення, але маю надію, що наведених прикладів вистачить, щоб люди підходили до таких пасквілів із належною обережністю.

P.S. "Історичної Правди": переклад англомовної статті Джона-Пола Химки про погром 1941 року у Львові, з розміщення якої на ІП почалося незадоволення істориком серед окремих наших читачів, дивіться у розділі "Студії"

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.