Місто покинутих секретів

"Передусім я маю уважно оглянути пам’ятник козаку Гладкому. Паралелі у візуалізації образів запорожців та північноамериканських ірокезів – це моя інновативна теза", – академічний снобізм Ант’є не зовсім гармоніював з тихою панікою у плацкартному вагоні, яку спричинила провідниця, коли о пів на шосту ранку, зловісним тоном оголосила, що туалети зачиняються за 10 хвилин. Поїзд саме наближався до Запоріжжя.

Як з’ясувалося, Ант’є була німецькою студенткою, яка вочевидь намагалася цілковито злитися з оточенням – запрані шорти та футболка, нуль контактів з сусідами.

Таку стратегію радять майже всі німецькі путівники Україною: там ще написано, що залізницею іноземцям в нашій країні найбезпечніше пересуватися саме у плацкарті – мовляв, більше публічного простору, більше свідків, менша вірогідність криміналу.

Але мудра стратегія не спрацювала: Ант’є занапастила книжка Оксани Забужко "Музей покинутих секретів" німецькою мовою і логотип Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана на рюкзакові.

Тож після її провалу ми трохи потеревенили. З’ясувалося, що вона – студентка 6-го семестру, фах – культурологія, пише курсову про форми та простори культурної пам’яті в Україні і сподівається, що через пару років вийде з цією темою на диплом, а там, бодай не зурочити, – докторантура та незла дослідницька стипендія.

На пероні Ант’є зустрічала її запорізька знайома. Хвилин через 10 я бачив, як вони удвох від’їздили від вокзалу на моторолері. Номерний знак був відсутній, на двох – лише один шолом. Судячи з усього, у Запоріжжі на Ант’є чекали пригоди і дивовижні відкриття.

Наприклад, візуальний контакт з пам’ятником Йосипу Гладкому.

Одразу розумієш, що монумент є в певному сенсі розлогим історіософським монологом на чітко сформульовану тему: хто ми є і що з нами буде?

Споглядаючи пам’ятник, дещо здивований спостерігач відчуває, що є свідком того, як скульптор засобами монументальної пластики фіксує містичний момент сходження останнього кошового отамана Задунайської Січі на новий, заявлений автором як вищий, цивілізаційний рівень.

У нас на очах відбувається алхімічна трансмутація запорожця у російського генерала.

При житті кошовий був опасистим коротуном, в Запоріжжі він перетворився на справжнього Кінг-Конга

Вихідний момент цієї трансмутації символізують характерні козацькі атрибути – вуса та оселедець, а кінцева мить езотеричної метаморфози, у певному сенсі момент історіософського катарсису – парадний генеральський мундир, еполети та й вся кремезна постава героя, подана у стилістиці зиждителя нових світів з характерним для пам’ятників Леніну владним жестом правиці (на думку одразу спадає поетичний відповідник з радянської шкільної програми: "З жестом суворим і простим, з усміхом мудро-ласкавим…").

Лаконічно, але з потаємною пристрастю акцентований скульптором маленький георгіївський хрестик на мундирі ненав’язливо вибудовує стриману, але очевидну паралель з парадним імперським каноном романівських та радянських часів, нормативи якого трактували державні нагороди як метафори чеснот прототипу.

Свою місію автор вочевидь вбачає у метафоричній демонстрації моменту переходу колективного Йосипа Гладкого (читай: запорозького козацтва, української нації) зі стану питомого варварства, символізованого гротескною козацькою атрибутикою, у стан цивілізаційного лідера в апофеозі імперського пориву до абсолюту та духовного подвигу залучення до Держави.

І ось всю цю нескладну герменевтику спостерігач мусить якось узгодити з відомими йому історичним фактами, пов’язаними з життям та діяльністю Йосипа Гладкого. Ось найважливіші з них:

Під час російсько-турецької війни 1828 року кошовий отаман Задунайської Січі Йосип Гладкий, двох-бунчужний паша турецької армії, в результаті рейдерської атаки приводить частину кошу – 150-300 козаків з приблизно 2000 – з турецького підданства під російський скіпетр.

Запорожці Гладкого стають основою Азовського козачого війська, дислокованого в українському Приазов’ї. Військо втрачає права територіально-військової автономії, які вони мали у Туреччині, традиційне самоврядування та виборність старшини. Кошовий та військова старшина призначаються царським намісником.

Завдання війська – контроль над греками, насильницьки переселеними російською адміністрацією з Криму до Приазов’я, та протидія контрабанді на узбережжі. За непотрібністю військо скасовують у 1866 році. Незадовго до того Гладкий отримує звання генерал-майора, йде у відставку й помирає від холери 1866 року в Олександрівську, нині Запоріжжі.

Підсумок: запорозьке козацтво під російською юрисдикцією втрачає всі традиційні самоврядні права й деградує до стану обласного ОМОНа, кіш на турецькій території знищений фізично, Гладкий отримує дворянство й закінчує свою земну путь у званні генерал-майора.

І як же ця сумна історія узгоджується, до прикладу, з концептуальним написом, що оторочує постамент по периметру: "Верность земле и преданиям"?

На пам’ятнику ця запозичена з відомої запорозької шаблі XVIII століття з колекції Дніпропетровського історичного музею імені Яворницького сентенція репрезентується не більше і не менше як в якості квінтесенції козацького світовідчуття.

Але якщо переглянути відкриті джерела трохи уважніше, то з’ясується, що ця сентенція – геральдичний девіз російського дворянського роду Анічкових, який отримав герба разом з девізом на початку XVIII століття.

Тож наскільки козацьким є програмовий напис на пам’ятникові козацькому кошовому?

Очевидно, рівно настільки, наскільки він вписується у історіософську програму пам’ятника. А ця програма пропонує розглядати зречення власних прав та добровільну інтеграцію в тиранічний соціальний та моральний лад як напівсакральний акт осягнення східноєвропейського святого Грааля.

А ти одягнув портупею з Георгіївським хрестом?

До речі, сам Гладкий до останніх днів надзвичайно цінував свою шаблю. Щоправда, ця була без напису і отримав він її від султана після обрання кошовим разом з бунчуками паші.

Пам’ятника відкривали восени 2010 року. Звісно, на церемонії було присутнє все місцеве начальство: голова облради, секретар міськради, ректори ВНЗ.

В інтернеті й дотепер висить цитата з промови тодішнього обласного голови:

"Открытие памятника Йосипу Гладкому – это вклад запорожцев в историю Украины. На примере славного казачества необходимо воспитывать новые поколения граждан.

Нам небезразлично, какие герои будут в учебниках наших детей. Йосип Гладкий знаковая фигура не только для нашей страны, он также является одним из символов духовного единства украинского и русского народов".

І ось через два роки ми бачимо, як подібне "виховання" починає приносити свої аномальні плоди. Під час місцевих виборів 2010 року Запоріжжя прогриміло завдяки сенсаційній перемозі кандидата на посаду міського голови від "Батьвівщини" Олександра Сіна.

А менше ніж два роки потому, за два дні до робочого візиту президента Януковича до Запоріжжя, Сін оголошує про свій вступ до Партії регіонів. Інтимний, так би мовити, подарунок дорогому гостю в дусі "славного казачєства".

Автор пам’ятника – скульптор Володимир Філатов – явно залишився задоволений бюджетом проекту. Солідність використаних матеріалів (граніт, бронза) засвідчує рішучість жертводавців розкрити тему "по-багатому".

Скромний, але помітний напис, вирізьблений на гранітному постаменті, інформує, що пам’ятник є даром місту родини Богуслаєвих.

Глава родини – В’ячеслав Богуслаєв, депутат ВР двох останніх скликань від Партії регіонів, голова правління, генеральний директор та, як кажуть, власник контрольного пакету акцій ВАТ "Мотор Січ" – один з найвідоміших регіональних олігархів.

В’ячеслав Олександрович є одним з найпалкіших паладинів "Русского мира" на Запоріжжі і його майновий стан вочевидь дозволяє йому транслювати гранітними засобами екзистенціальні турботи на міську громаду. І водночас підвищувати власну символічну капіталізацію.

Ось, до прикладу, у Запоріжжі є пам’ятник воїнам-авіаторам. Якщо підійти ближче, можна прочитати на ньому дивовижний напис: "На самолетах типа "Ла-5" и "Ла-7" устанавливались двигатели АШ-82ФН производства ОАО "Мотор Сич".

Двома рядками скромні працівники відділу роботи з громадськістю концерну перетворили своїх нинішніх акціонерів на ковалів зброї перемоги. Серед них і В’ячеслава Богуслаєва, якому 1941 року виповнилося три рочки.

PR як вид мистецтва – три рядки і бенефіціари ВАТ прирівнюються до учасників Великої Вітчизняної війни

"Розумієш, для цієї влади головне - помітити місце. Підняти ногу, як пес, і відлити в граніті якусь свою сублімацію. Ось є у нас пам’ятник воїнам-авіаторам, а скоро буде ще один, тепер вже авіаторам-афганцям. І знову це буде якийсь фюзеляж з крилами, певно МіГ-25".

Мій запорізький знайомий, історик за фахом, спересердя вихилив свій розчинний еспресо одним ковтком. З нинішньою владою у нього розбіжності не тільки у естетичних поглядах.

Кілька років тому його колеги встановили в Запоріжжі точну адресу дитячого будинку, в якому у розпал Голодомору за пару місяців померло від голоду півтори тисячі дітей, яких привозили з довколишніх сіл у місто в надії на порятунок.

Адреса точна, будинок зберігся, тож звернулися до міської влади з проханням встановити від міста бодай меморіальну дошку. Відповідь – негативна. Обґрунтування: "Нам в городе нужны позитивные примеры".

"Ми – люди навпаки, – на очі історика набігає філософічний серпанок, – жінки у нас сідають за кермо, щоби потеревенити по мобільному телефону, пиво вважається продуктом дитячого харчування, влада на всіх каналах розводиться про вірність традиціям, але їх справжнє кредо – "Не знав та ще й забув".

Моєму знайомому не відмовиш у рації. На площі Свободи височіє чималий гранітний пам’ятник імпозантному чоловікові у статечній позі стомленого відчуття виконаного обов’язку.

Загадковий пам’ятник на площі Свободи

На монументі – жодного напису, але перехожі напевно пояснять вам, що це пам’ятник Дзержинському. І дійсно, всі характерні ознаки ніби збігаються – апокрифічна шинелька, стос паперів в руці (розстрільні списочки?). Та й мотив встановлення зрозумілий – 30 років тому КГБ саме заходився полірувати свій державотворчий імідж.

Щоправда, коли пильніше придивляєшся до обличчя, здригаєшся – невже Троцький?

Будинок Троцького - музей українця у Мексиці. ФОТО

Абсурдне нібито припущення, якщо зважити на часи, в які пам’ятника встановлено, але за нормальною логікою монумент Троцькому був би тут доречнішим: Дзержинський до Запоріжжя – жодним боком (ну, окрім терору), а ось Троцький у місті неодноразово бував і навіть очолював комісію по будівництву Дніпрогесу.

То ж невже Троцький? Втім, байдуже – все одно не збагнеш, всуціль покинуті секрети.

А якихось сто метрів далі – ще один секретик. З чималого планшету на клумбі міська влада інформує городян: "Здесь будет возведен памятный знак в честь 90-летия пограничных войск".

Пам'ятний знак військам КДБ органічно доповнить пам’ятник голові ВЧК. "Верность земле и традиціям" в дусі "славнаво казачества"

Не без прикрих стилістичних втрат, але правлячим у місті "філологам" вдалося таки сяк-так протиснутися у цьому тексті між Сциллою "Прикордонні війська КГБ СРСР" і Харибдою "Державна прикордонна служба України".

Втім, шанувальники КГБ будуть задоволені: головний елемент майбутнього пам'ятного знака – "щіт і мєчь", емблема КГБ.

До речі, майбутній знак буде встановлено просто перед входом до Старої синагоги. На добру згадку про боротьбу КГБ з єврейською еміграцією?

Втім, не все так сумовито у Запоріжжі. Дуже веселить афіша міського театру і дивовижна фізіономічна подібність артиста Гапона і президента Януковича.

Янукович як міщанин-шляхтич – режисерська знахідка провінційного театру?

Навіть черевики Тартюфа ніби натякають на "туфли страусиной кожи".

Збіг? Режисерська знахідка? В місті покинутих секретів можливо все.