Ні галичани, ні українці... Відповідь Мар'яну Мудрому

Мар’ян Михайлович, як ми звертаємось до нашого викладача у Франковому університеті, мабуть, не потребує зайвого представлення для людей, які цікавляться історією України, зокрема Галичини періоду ХІХ ст.

Днями, вже за доброю традицією, загрузивши сайт "Історична правда", натрапив на це інтерв’ю. З цікавістю приступив до перегляду цієї статті…

Однак, після прочитаного, сказане Мар’яном Михайловичем породило ще більшу кількість запитань, ніж їх поставив інтерв’юер.

Історик Мар'ян Мудрий: "В Україні є ознаки отруєння історією"

Зокрема, висловлюється думка про те, що "галичани відмежувалися від Центральної Європи", що вони є "українцями радше теоретично", що "окремої галицької ідентичності немає", а наслідком усього цього є хвороба "місцевої спільноти".

У жодному разі не маю на меті поставити під сумнів компетентність свого викладача, просто хочу, щоб міркування з приводу сказаного також були почуті.

"15-ти мільйонний український народ"

Мар’ян Михайлович висловлює думку про те, що "галичани є, насамперед, українцями радше теоретично…", аргументуючи це тим, що вони "створили у своїй уяві ідеальний образ Великої України, частиною якої почали себе вважати".

 Можна дещо не погодитись із терміном "теоретичні українці", оскільки фундаментом у процесі формування української нації по обидва береги Збруча була єдина княжа спадщина.

Представники першої у Галичині української культурної організації "Руська трійця", з метою "возрождения русской народной словесности", навіть "приняли славянские имена: Шашкевич – Руслана, Вагилевич – Далибора, я [Головацький] – Ярослава".

"Русская Галиция и "мазепинство". Як українці "карпато-россов" зіпсували

До того ж, Галицьке князівство у 1084 р. заснувала династія Ростиславичів, яка вела свій початок від Ростислава Володимировича – внука Ярослава Мудрого. Тобто, галичани генетично та територіально мають право на спадщину Київської Русі. І не останню роль у цій ідентифікації з княжими часами відіграв і сам «образ Великої України» на чолі з Києвом, як українським П’ємонтом – про який і говорить Мар’ян Михайлович.

10 травня 1948 р. перша українська політична організація у Галичині Головна Руська Рада у своєму маніфесті заявила про єдність усього "15-ти мільйонного українського народу".

Зверніть увагу: йдеться не про приєднання, а про єдність. Ментальні відмінності у галичан з наддніпрянцями, звичайно, так як й сьогодні, є, але, мабуть, їх не більше, ніж між волинянами та слобожанами, таврійцями та буковинцями…

Європейське сонце з польським промінням?...

На запитання: "А чи галичани – це європейці?", – Мар’ян Михайлович відповів, що "за більшістю світоглядних і ментальних рис, вони не належать [до європейського простору]".

Причини цього вбачаються у "негативній спадщині Радянського Союзу" та "особливостях модерного націєтворення в Галичині, яке ґрунтувалося на бажанні максимально розірвати з польським простором і стати частиною українського…". Саме це, на думку Мар’яна Михайловича, призвело до того, що галичани "відмежувалися від Центральної Європи".

Щодо концтабору радянської "тюрми народів" – у цьому, безперечно, згоден. Однак, чи затьмарив галичанам український простір європейське сонце з польським промінням?

Маю дещо інші міркування.

"Корни и корона. Очерки об Австро-Венгрии: Судьба империи"

У 1772 р., після поділу Польщі, Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії. Династією Габсбургів практично одразу ж було проведено ряд реформ, які намалювали для галичан іншу картину порівняно з попереднім перебуванням у складі Речі Посполитої.

Реформи австрійського "освіченого абсолютизму" перевернули у Галичині з ніг на голову всі встановлені попередньою польською владою порядки.

Марія Терезія та Йосиф ІІ скасували у краю кріпацтво, зрівняли у правах греко-католиків та римо-католиків, запровадили у школах навчання рідною мовою… Чи "відмежувалися від Центральної Європи" цим галичани? – Мабуть, це риторичне запитання.

Галицька діаспора?...

Роздумуючи над галицькою ідентичністю, Мар’ян Михайлович порівняв цей «світ цінностей» із залізничним вокзалом, "з якого можна поїхати в різних напрямках".

"Частка ідейних запозичень, – йдеться далі, – зроблених свого часу галичанами, перевищила критично дозволену межу". За словами Мар’яна Михайловича, "ці запозичення зруйнували самобутність Галичини".

Наводиться приклад, "що галичани повністю сприйняли, як свою, історію козаччини чи гайдамаччини".

План "Б" Богдана Хмельницького. Чи проголошував він незалежність України?

Так, мабуть, одним із найбільших аргументів останнього твердження буде облога Хмельницьким Львова у 1648 р. та 1655 р., коли львів’янам довелось відкуплятись. Однак, чи можемо ми говорити, що у цей період відбувалось формування модерної української ідентичності не тільки у Галичині, але й на всій території України?

Мар’ян Михайлович у одній зі своїх попередніх статей покликався на спостереження дослідника націоналізму Бенедикта Андерсона, який казав, що "кожна національна історія пишеться від сучасності".

Відомий французький історик Люсьє Февр свого часу писав: "Воскресаючи минуле, вона [історія] торкається своєю магічною паличкою лише окремих його частин, і саме тих, які представляють яку-небудь цінність …".

"Історію козаччини чи гайдамаччини" сприйняли не лише галичани, але й таврійці, волиняни, буковинці… І у цьому немає нічого дивного, і це цілком прийнятно – оскільки процес формування нації створює колективну історичну пам’ять, а не індивідуальну, і почасти ця пам’ять є вибраною.

Це десь так само, як те, коли на київські марші вшанування УПА з’їжджаються внуки та правнуки вояків радянської армії.

Питання власної ідентичності, над якою і розгорнулась полеміка, Мар’ян Михайлович окреслює такими словами: "Ідентичність ніколи не є чимсь сталим, це рухома категорія".

Тож чи могли галичани у процесі націєтворення законсервувати цю свою "рухому категорію" на рівні ХІХ ст.?

Сказане далі лише доповнює ідею єдиної згоди "щодо своєї історії", тобто колективної пам’яті по обидва береги р. Збруч. Зокрема, було зазначено: "…досвід співжиття в державі Україна обов’язково буде проектуватися на давноминулі часи", це призведе до того, що "наявні історично-регіональні відмінності відійдуть на другий план".

Що і відбувається з Галичиною, Волинню, Слобожанщиною, Чернігово-Сіверщиною…

Україна для галичан?...

Наступна і остання розглянута нами теза є сьогодні доволі актуальною для галичан, оскільки за нею, за словами Мар’яна Михайловича, "часто сприймають Галичину як регіон агресивного войовничого націоналізму". Першопричини цього вбачаються у тому, що "своє розуміння "українства" галичани вважають еталоном, який має бути реалізований у межах всієї України".

Справді, сприйняття галичан як "безголових вершників з червоно-чорним прапором" по лівий берег р. Збруч існує, але, погодьтесь, що географія цього образу у східному напрямку закінчується півостровом Камчатка.

Копати потрібно глибше і ширше: один із критеріїв існування будь-якої імперії є пошук образу ворога – внутрішнього та зовнішнього. Практично на всіх стадіях існування імперій ці образи виконували одну і ту ж роль – залякування населення.

Не виключенням став і Радянський Союз, де тавро внутрішніх "ворогів народу", практично завжди носили націоналісти, серед яких було чимало українців, зокрема вихідців із Галичини. Про це свідчать численні розповіді радянських політв’язнів.

In Memoriam: Мирослав Маринович про побратима Івана Геля

Зокрема, покійний львів’янин Іван Гель згадував: "Серед політв’язнів завжди найбільше було українців (50-60%). Скажімо, лагер [табір] в Явасі (Мордовія) нараховував близько 1800 в’язнів, 1000 з них – українці".

Сьогоднішнє українське суспільство у своєму світогляді так і не попрощалось із Радянським Союзом. Прикладом цього слугує чисельна армія не лише старих монументів радянським вождям, але й недавно відкритих. Мабуть, саме через цей "спадок" у голові, значна частини нашого суспільства і досі сприймає Галичину, як осердя "безголових вершників".

Однак, чи потрібно провину за цей радянський образ класти на плечі самим же галичанам, звинувачуючи їх у намаганні реалізувати свій еталон "українства" для "всієї України"? Та й чи потрібно розглядати цю проблему під таким кутом зору?...

У 1925 році у Брюсселі відбувався церковний конгрес на тему об’єднання світових Церков. Серед присутніх був і митрополит Андрей Шептицький. Коли йому випала честь виголосити заключне слово, він сказав: "Ми обговорювали також поділ між католиками і православними, але це не правильно, бо не існує поділу між католиками та православними. Поділ є між тими, хто бажає єдності, і тими, що її не бажають, незважаючи на те, чи вони католики, чи православні".

Перефразовуючи владику, залишається лише підсумувати: в Україні немає поділу між правим та лівим берегами р. Збруч, існує лише поділ між тими, хто будує мости та тими, хто розвалює.