Ярослав Грицак – знаний український історик, що не потребує реклами у середовищі читаючих українців. Його "Нариси історії України" лишаються одним з кращих підручників з модерної історії для вищої школи. Пам‘ятаю відчуття ковтка свіжого повітря, коли свого часу автор цих рядків познайомився з її першим виданням 1996 р.
Новітня історія не є моєю прямою спеціальністю, але як історик намагаюся слідкувати за новинками у цій галузі. Зокрема, щойно до моїх рук потрапило друге видання збірки статей Ярослава Грицака "Страсті за націоналізмом" (Критика, Київ 2011), після читання якої лишилося подвійне відчуття, а часом і незгода з оцінкою окремих подій недавньої історії України поважним автором, якого навіть звуть "культовим істориком України".
В жодному разі не ставлячи під сумнів його компетентність і право на таке високе народне (а не офіціозне, ВАКівське) звання, хочу поділитися деякими своїми міркуваннями з приводу лише двох статей пана Грицака у зазначеній збірці, які стосуються "дискусії про УПА" та "антиєврейських акцій українців".
Ярослав Грицак: "З мене роблять ворога народу"
Перша з них містить цікавий аналіз складної політичної ситуації, в якій опинилися українці Галичини та Волині на початку Другої світової війни. Реакцією на ті драматичні обставини було постання УПА. Однак моральні оцінки самого явища, які містить дана розвідка Ярослава Грицака, мені видалися спірними.
Зокрема, мається на увазі заклик до "визнання національної провини" сучасними відповідальними українськими "інтелектуаліами та політиками" за діяльність УПА (с.91-93), яку автор критикує, часом досить жорстко, навіть вживаючи до характеристики її дій епітет "злочинні". То в чому ж провина УПА та її проводу за Я.Грицаком?
Недемократичність проводу УПА
Одним з "гріхів" УПА, за Ярославом Грицаком, була її недемократичність. "Зосередження влади в одних руках засвідчувало, що вождество і монопартійність і надалі залишалося одним із основних принципів функціонування бандерівського руху" (с.85).
На нашу думку, жорстка централізація українського повстанського руху в останній війні була адекватною і виправданою реакцією на розгул отаманщини та квазідемократії у визвольних змаганнях українців у 1917-1921 рр., які й привели до трагічної поразки Центральної Ради та УНР. До речі, про це пише сам Я.Грицак (с.74, 75).
Кілька років тому автор цих рядків був свідком дискусії з відомим істориком-комуністом В'ячеславом Солдатенком. Останній наголошував, що головною причиною поразки УНР була недемократичність її керівництва. Його опонент заперечив, що якраз навпаки, українці програли війну за незалежність на початку ХХ ст. через псевдодемократію, анархію та децентралізацію, що запанували на українських землях.
Саме розгул отаманщини і став важливою причиною поразки українців у змаганнях за незалежність 1917-1921 рр.
"Народна війна" - виставка про отаманщину 1920-их (ФОТО)
У той же час у наших сусідів була встановлена жорстка централізована влада у формі військових режимів, що дало їм можливість не тільки відстояти незалежність від імперського центру (Польща, Фінляндія), але й поділити між собою паралізовані анархією українські землі (Росія, Польща).
Не випадково серед державних вождів того часу запанувала військова мода. Навіть суто штатські особи (Дзержинський, Ленін, Сталін, Пілсудський) вдяглися у шинелі та френчі і не скидали їх до самої смерті.
УПА на чолі з бандерівцями була військовою організацією, що діяла в умовах найжорстокішого збройного конфлікту, якого ще не знала світова історія. Єдине жорстке керівництво – засадничий принцип організації військових структур з часів єгипетських фараонів до сьогодення. Усі спроби демократизації військових підрозділів закінчувалися їхнім крахом.
Врешті решт, практика - критерій істини. А практика така, що надцентралізоване, недемократичне (за Я.Грицаком) бандерівське керівництво УПА зробило її найефективнішим партизанським рухом Другої світової війни, про що неодноразово писали провідні зарубіжні експерти.
Без будь-якої допомоги зовні, в умовах тотальної війни УПА протягом 10 років успішно воювала проти трьох потужних супротивників. Президент Франції Де Голль говорив, що будь у нього така армія як УПА, гітлерівці не ступили б на землю Франції.
Коли міф стає правдою. Че Гевара і де Голль не писали про УПА
Визнає військову ефективність УПА і Ярослав Грицак, наводячи висловлювання англійського дослідника Д.Амстронга: "УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування".
Отже, історичний досвід однозначно свідчить на користь більшої ефективності в управлінні військовими діями "недемократичного" Проводу УПА порівняно з "демократичним" керівництвом збройних підрозділів Центральної Ради чи армії УНР. Історія свідчить: демократія і військова організація - речі несумісні.
Визнаючи героїзм УПА в боротьбі з червоними окупантами Я.Грицак засуджує її за терор проти населення, яке "готове було до співпраці з совєтським режимом". Звичайно, насилля й терор не належать до числа людських чеснот, але чи була в упівців альтернатива в умовах тотального кривавого терору спочатку з боку фашистів, а потім червоних?
Спецбоївки МГБ та інша радянська агентура в націоналістичному підпіллі
Така трагічна логіка війни, яку розв‘язала не УПА. Та й ступінь терору УПА щодо місцевого населення цілеспрямовано завищувався радянською владою. Доречно згадати масове створення підрозділами МГБ для дискредитації УПА спеціальних терористичних груп, які під виглядом бандерівців чинили масові насилля і вбивства серед місцевих мешканців.
Якби терор над населенням і бандитизм УПА був таким масовим, як про це говорили комуністи, то чи підтримувало б селянство Галичини бандерівців до останніх днів їхнього героїчного опору у 50-х рр. ХХ ст.?
Волинська трагедія 1943 року
Головний "гріх" УПА, за Ярославом Грицаком, це її участь в польсько-українському конфлікті 1943 р. на Волині. Причому ініціатором і винуватцем "Волинської різні" однозначно виступає українська сторона та її ударна сила УПА.
Нібито "каталізатором був наказ керівництва ОУН-б…", який "навряд чи колись удасться знайти", "але наказ ОУН-б про початок антипольської акції мав існувати" (!?), адже досі не знайдено жодного розпорядження Гітлера про знищення євреїв чи Сталіна про голодомор (с.82).
Дивна логіка. Як відсутність наказів Гітлера чи Сталіна може довести наявність наказу ОУН-б (якого, до того ж, ніхто не бачив) про початок Волинського конфлікту? З тим же успіхом можна стверджувати, що Волинську різанину почала польська Армія Крайова, посилаючись на наказ її керівництва, який "навряд чи колись удасться знайти", але який "мав би існувати".
Не можу погодитися з безапеляційним звинуваченням українців в спричиненні Волинської різні. Не маю сумніву, що такий досвідчений дослідник як Ярослав Грицак розуміє, що Волинська трагедія була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі (а Волинь - це серце українських етнічних територій) ще з часів, коли урвалася династія Данила Галицького.
Піку своєї брутальності антиукраїнська політика Варшави на Волині досягла саме у передвоєнні роки, коли польською стороною власне й були закладені передумови волинського міжнаціонального конфлікту 1943 р.
Нагадаю, що після Першої світової війни, попри визнання міжнародним співтовариством права націй на самовизначення, українці виявилися єдиною великою нацією Європи, що не отримала незалежність.
Антанта, перш за все Англія і Франція, погодилися на передачу Східної Галичини у тимчасове управління Польщі, на умовах надання нею гарантій автономії краю, відкриття українських шкіл, університету, дозволу користуватися українською мовою в державних установах, поваги до релігії, звичаїв і прав українців тощо.
Однак, отримавши українські території в управління, Польща забула всі свої обіцянки: скасувала українські кафедри в університетах, школи зробила двомовними з домінуванням польської, заборонила українську в установах, знищила кілька сотень православних храмів.
Полонізація Галичини та Волині набула особливо жорстоких форм. Зокрема на перенаселену 2-мільйонну Волинь з метою витіснення автохтонного українського населення уряд Пілсудського направив 300 тис. польських колоністів-осадників. В умовах катастрофічної нестачі земель їм, за рахунок українських селян, були надані кращі землі, великі субсидії, віддані адміністративні посади.
Особливо брутально польські колонізатори повели себе у 1930 р. під час "пацифікації" Волині, що набула скандального розголосу в Європі. Озброєні польські загони зайняли близько 800 українських сіл, руйнували громадські приміщення, численні читальні “Просвіти”, православні храми, грабували майно, збіжжя, проводили масові екзекуції.
Створювалися так звані “руйнаційні групи”, що захоплювали українські села і били всіх підряд (чоловиків, жінок, дітей, старих), палили оселі, нищили запаси продуктів. Масові побиття зі знущаннями поширювалося на всі верстви населення: землеробів, священників, учителів, робітників, адвокатів, суддів, інженерів. Православних українців заганяли до костьолу, перехрещували в католиків, а потім били.
Багато українських активістів отримали великі тюремні терміни. Був відкритий навіть спеціальний концтабір для політв‘язнів Береза Картузька, в якому переважну більшість ув‘язнених складали українці.
Зрозуміло, що всі ці каральні акції сприяли радикалізації антипольських настроїв серед українців. Ненависть переповнювала як окупантів, так і місцеву людність. Так великопольськими шовіністами на Волині була закладена міна, що вибухнула польсько-українським збройним конфліктом 1943 р.
Моральна оцінка Волинської трагедії 1943 р. поза згаданим історичним контекстом, тим більш досвідченим істориком, виглядає дивно і непереконливо. Зерна, посіяні польськими шовіністами у передвоєнний час на українських землях Волині, у війну розквітли кривавим цвітом. Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду.
Поляків на українських етнічних теренах Волині на 1943 р. місцеве населення сприймало як ворожих колоністів, колонізаторів, окупантів. Але якщо УПА воювала на своїй батьківщині проти окупантів німців, росіян, поляків, то польська АК діяла на землях українських сусідів, фактично, з метою загарбання української Волині.
Волинська трагедія: пошук між двома правдами
Саме так це протистояння сприймалося українцями під час війни. Не бачу вагомих підстав переглядати цю диспозицію сторін Волинського конфлікту в наш час.
Однак чомусь не чутно вибачення за насильницькі дії окупантів з АК проти корінних мешканців Волині. Навпаки, автохтонне населення (українці) повинні вибачатися перед окупантами - за те, що вони збройно виступили проти спроб поляків відторгнення українських земель Волині. Чи не здається, пане Ярославе, такий підхід до моральної оцінки дій української та польської сторін у збройному конфлікті на Волині в 1943 р. не тільки нелогічним, але й тенденційним?
Цитую: "Звісно, лондонський уряд і Армія Крайова несуть свою частку вини: їхня непоступливість і небажання переглянути свою політику щодо українців багато в чому зробило волинських поляків заручниками ситуації. На польській стороні лежить відповідальність і за жертви серед мирного українського населення.
Але цю вину і відповідальність не можна ставити на один щабель із рішенням політичного керівництва УПА. (А власне чому? Тим більше, що існування такого рішення базується на припущеннях і здогадках - Л.З.)…За нормами міжнародного права (антипольська акція українців Волині) була воєнним злочином" (с.83). Отакої!
Чому столітня окупація, військово-політична експансія, відверте загарбання Польщею української Волині, звіряча передвоєнна пацифікація волинян, що переповнило чашу ненависті і зрештою призвело до міжнаціонального вибуху на Волині, різанина поляками мирного українського населення в 1943 році "тягне" лише на якусь "частку вини" поляків, яку навіть "не можна ставити на один щабель" з "військовими злочинами" УПА та його політичного керівництва?
Не зрозуміло, чому за аналогічні злочини, що призвели до загибелі мирного населення (українського та польського) українці "за нормами міжнародного права" виявилися військовими злочинцями, а поляки - ні. Що це за міжнародне право з подвійними стандартами?
До того ж, як показано вище, першопричини і передумови Волинської трагедії заклала саме Польща, відвертим і брутальним загарбанням етнічних земель українців, які після сторіч насильств нарешті почали збройно боронитися проти окупантів. Тобто з самого початку агресором виступала польська сторона, а українці оборонялися від окупантів своїх етнічних територій.
Погоджуюсь, смерть мирних жителів, жінок, дітей не може виправдати жодна боротьба з окупантами. Однак гинули від поляків й українські діти та жінки, смерті яких для автора статті чомусь виявилось недостатньо, щоб класифікувати дії польської сторони на окупованих землях українських як воєнний злочин.
Чомусь у статті висуваються мінімальні претензії до волинських поляків з АК та максимальні до українців Волині з УПА, дії яких автор називає "воєнним злочином" і закликає вибачитися перед окупантами. Це все одно, що закликати палестинців вибачитися перед Ізраїлем за їх напади на незаконні воєнізовані єврейські поселення на палестинських землях.
Війна у війні. Не треба ані возвеличувати, ані паплюжити УПА і АК
Якби шанований мною Ярослав Грицак закликав покаятися за Волинську трагедію не тільки українську, але й польську сторону, то принаймні була б хоч якась видимість справедливості. Як висловилася відносно Волинської трагедії аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Києві, професор Ягелонського університету Оля Гнатюк: "Ми повинні розуміти, що є польський біль, але ми повинні також розуміти і український біль".
Вже польські аташе розуміють "український біль", а наші історики все вибачаються, що українці наважилися боронитися в своїй хаті від нападників.
Якось у відрядженні до Вроцлавського університету автор мав невелику дискусію щодо відомого повстання гайдамаків ХVIII ст. - Коліївщини.
Один з польських професорів натякнув, що українцям слід вибачитися за загибель поляків в Умані. У відповідь я запитав: "Пане професоре, а що поляки робили в Умані? Повірте, якщо б українці пішли зі зброєю під Варшаву і там загинули, нікому б і в голову не прийшла думка вимагати від поляків вибачення за загибель окупантів на їхній землі".
Волинь-1943. Про комплекс жертви із чистим сумлінням
Розмову подібного змісту я мав і з росіянином, ветераном Другої світової війни, який ненавидів бандерівців. "Стою я, простой тверской учитель, с трехлинейкой под Львовом, а он в меня стреляет!". Питаю: "А що простий вчитель з Твері робив під Львовом з трьохлінійкою? Якби я, простий київський вчитель пішов би під Тверь з рушницею і в мене б там стріляли, то, мабуть, правильно робили. Бо нема чого ходити до сусідів з трьохлінійками".
Ветеран обурився і заявив, що він "освобождал Украину от фашистской нечести". "І за це, - кажу, - ми вам щиро дякуємо. Але "освободитель" це той, хто "освободил" і пішов додому, а той, хто залишився як володар звільнених земель - вже не "освободитель", а новий окупант".
Сподіваюсь, зрозуміло, що мається на увазі. Кожен народ має священне право захищати свої землі, батьківщину від колонізаторів і окупантів, в тому числі і зі зброєю в руках. І якщо окупант гине на чужих землях при спробі їх загарбати, то вибачатися перед ним не прийнято.
Поляків ніхто не звинувачує в тому, що вони стріляли в німців під час Варшавського повстання чи нищили німецькі поселення на польських землях. Росіяни мали право стріляти в німців під Смоленськом, бо німці прийшли туди для захоплення російських територій.
Але кожен повинен бути готовими до того, що перейшовши кордон зі зброєю на землі сусідів, ми трансформуємся в окупантів, боротьба з якими є законним правом окупованих.
Сповідь ката. Як АК убивала українців і поляків
То чому в праві захищати власну батьківщину відмовляють українцям, та ще й їхні "культові історики"? Чому українці, на відміну від інших народів, повинні вибачатися перед колонізаторами та окупантами за те, що пробують захистити власну землю і свій народ? Вибачатися за боротьбу з польськими колонізаторами в Умані 1768 р., на Волині 1943 р., з російським НКВД-МГБ на Галичині. У чому причина цього подвійного стандарту щодо українців, який часом визнає навіть наша інтелектуальна еліта, зокрема провідні історики?
Відповідь знайшлася на одному з блогів сайту відомої провокаційної виставки "Волинська різанина", що була організована ненависниками УПА та українофобами всіх мастей у Києві в квітні 2010 р.
Цитую: "З нашого "травоїдного народу" (термінологія сучасних російських фашистів, по суті вірна!) народи-вовки роблять потвору, чудовисько. І чому вони мають можливість це робити? Та саме тому, що ми травоїдні. Й поки такими будемо, вовки будуть нас поїдати - неминучі наступні розстріли, висилки, голодомори.
Тому на запитання відчаю “невже, щоб вижити, нам треба стати вовком,” згадується народна мудрість: з вовками - по вовчи. Українці - це не нація і не народ, а гній для удобрювання великопольського і великоросійського шовінізмів. Така є ситуація на сьогодні. Але так не повинно бути завтра". Краще не скажеш.
Саме тому ми постійно вибачаємося за опір польським окупантам на Волині та перед російськими "освободителями" з НКВД-МГБ, які у 33-му році свідомо виморили голодом Східну Україну, а у повоєнні роки залили кров‘ю Галичину. Однак вони й не думають вибачатися за мільйони замордованих українських чоловіків, жінок, дітей у їхній же хаті. І взагалі не визнають влаштованого ними голодомору. Бо вовки перед травоїдними не вибачаються.
"А братія мовчить собі витріщивши очі. Може так і треба?". Так і треба, бо не встигли нас побити, як біжимо вибачатися за те, що пручалися, коли нас били у нашій же хаті. Бо ми травоїдні хохли, безсловесне тягло в закривавлених імперських возах сусідів – росіян, поляків. Так було, так є, але так не повинно бути.
Антиєврейські акції
Після розбору "гріхів" УПА перед поляками у згаданій збірці Ярослава Грицака поміщена стаття про участь українців у антиєврейських акціях фашистів. "Українці несуть тягар гріха… антисемітизму" і "як національна спільнота… відповідають за антиєврейські акції" (с. 96, 99).
Погоджуюсь, що Українська держава несе моральну відповідальність за злочинців-поліцаїв, які були змушені або погодилися добровільно на участь в каральних акціях, зокрема у фашистському голокості єврейського народу. Хоча вони й не були її громадянами, бо самої Української держави не існувало.
Але визнаючи єврейський біль, ми вправі сподіватися від єврейського народу на взаємність – визнання українського болю. Держава Ізраїль також повинна взяти на себе моральну відповідальність за участь євреїв в українському Голокості - голодоморі 1933 р. Мається на увазі безпосередній організатор голодомору Лазар Каганович, на совісті якого мільйони заморених голодом українців.
А народжений на Херсонщині Лев Троцький (Лейба Бронштейн) на чолі більшовицьких військ знищив українські надії на незалежність початку ХХ ст., залив Україну кров‘ю і повернув її в лоно більшовицької Росії. Ось як він писав про ті часи: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков...". (авторство цього тексту Троцького не доведене - ІП)
В гостях у Троцького. Екскурсія будинком-музеєм видатного українця
Україна не раз вибачилась за масові розстріли фашистами євреїв у Бабиному Яру, що робилися не українцями, які на той час взагалі не контролювали свою країну, а спеціальними німецькими зондеркомандами за прямим наказом з Берліну.
Чому Україна визнає моральну відповідальність навіть за рядових поліцаїв, які виконуючи злочинні накази фашистів брали участь у антиєврейських акціях, а держава Ізраїль не збирається хоча б морально засудити безпосередніх організаторів нищення мільйонів українців?
Україна давно визнала Голокост єврейського народу, одне заперечення якого вважається тяжким злочином проти людства. Чому ж єврейська держава заперечує факт голодомору і не вважає його етноцидом? Невже українці та євреї, як кажуть в Одесі, "это две большие разницы"? І чи довго ще українцям чекати на взаємність? Чи як кажуть в тій же Одесі: "Не дождетесь!".
Дивують навіть не подвійні стандарти моральної оцінки дій українців, порівняно з аналогічними діями їхніх сусідів, а визнання і підтримка цієї подвійної моралі частиною сучасної української еліти, зокрема й деякими нашими провідними істориками.
Покаяння за гріхи земляків перед сусідами продуктивне, лише коли воно щире і взаємне: польсько-українське, єврейсько-українське, російсько-українське і так далі. Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі? Перед Менглі-Гераєм, Батиєм, половцями, печенігами, котрі палили княжий Київ?
Чи перед літописними обрами, що запрягали слов‘янських жінок у вози? Хай нам наші "культові" історики підкажуть – ми вибачимося!
Леонід Залізняк
Доктор історичних наук, професор.
Керівник магістерської програми "Археологія і давня історія України" Національного університету "Києво-Могилянська академія"