Казка про війну: "Попелюшка - це моя бабуся..."

Мій дід був окупантом, і бабуся була окупанткою, і трирічна мама... А далі - все як у всіх. У казках теж бувають удови з двума дітьми. В цій казці їх були тисячі... А вночі за моїм татом прийшли бандерівці. (рос.)

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

В сказку о Золушке я верила всегда. Потому что Золушка -  это моя бабушка. Это ее сказочные туфельки 33 размера до сих пор стоят у меня в шкафу.

А принц - мой дедушка. Его фотография с "кубиками" в петлицах историческое тому подтверждение: таким красивым, как мой дедушка на фото, мог быть только принц.

Только сказочник все перепутал. Это не туфелька привела принца к Золушке. А принц так полюбил вечно перемазаную в золе и навозе Золушку, что подарил ей пару сказочных туфель и двоих детей.

На самом деле все было так. Мой дед был оккупантом, и бабушка была оккупанткой, и трехлетняя тогда мама, и мой будущий дядя, едва начавший ходить и говорить...

Летом 1940 году молодой полковой комиссар с семьей прибыл в Ригу в место расположение своего пехотного полка. Дедушка мой голубых кровей не был. Толковый парень "из крестьян" усердно учился и служил. Единственное, что скопил - приличную библиотеку.

Ostarbaiter: як моя прабабуся зустріла в Німеччині мого прадіда

Партия парня заметила и года с 1937-го начала стремительно продвигать по карьерной лестнице. К тридцати годам он уже стал комиссаром полка и привез семью в сказочную столицу Латвии.

Поселили их в сказочном домике аптекарши. Аптекарша была женщина бездетная, добрая. Потому дети даже не догадывались, что они оккупанты. А бабушка наслаждалась сказочной жизнью. Каждый месяц ходила с принцем в театр, заказала - даже не одну, две! - пары туфель искусному мастеру на Marijas iela 21.

Единственное фото из того сказочного года: мама и дядя - двое ангельских инфантов в бархатных костюмчиках...

 Моя мама Неля (справа) и дядя Толя Коломийцы, зимой 1940-1941 гг.

Когда началась война, и аптекарша собирала уже не оккупантов, а беженцев, то радости не проявляла и заботливо провожала до поезда.

Моим сказочно повезло попасть в поезд из Риги уже после объявления войны... Ну, как повезло - дедушка постарался. Сверкая "кубиками" на петлицах, он впихнул в теплушку жену, детей и чемодан с книгами. В дороге, как водилось тогда, поезд разбомбили. Все обошлось... осколком в лопатке моей четырехлетней мамы.

"Щоб не боятися обстрілів, треба бути дуже зайнятим..."

Когда мне исполнилось столько же, сколько ей тогда, мне разрешили мыть маме спинку. И я всегда старалась смыть-стереть шрам на ее лопатке. Мне кажется, я знаю, что такое война на ощупь...

Впихивая семью в теплушку, дедушка впервые воспользовался своей высокой должностью. Второй, и последний раз, он это сделал под Калининградом в начале 1942-го.  

Его однополчане рассказывали, что после гибели командира полка, комиссар, как старший по званию, взял командование на себя, поднял людей в атаку и тоже геройски погиб... Не знаю, правда ли. Но в сказке все должно было бы случиться именно так.

Мой дед - Григорий Климович Коломиец, довоенное фото

А дальше... Что дальше? Все как у всех. В сказках тоже бывают вдовы с двумя детьми. В этой сказке их были тысячи.

Дедушкина библиотека очень пригодилась: удалось выменять немало продуктов. Моя бабушка вообще считала, что в войну они не голодали. Ей было с чем сравнивать - она пережила 33-ий.

Історія Голоду. Розкажіть, яка ваша родина пережила 1932-33 роки

С тех пор в мою маму больше не стреляли. Стреляли в отца. Ну, как стреляли... Собирались.  

В начале 1950-х двадцатилетний директор школы был по совместительству парторгом колхоза в Прикарпатье. Ночью в хату пришли бандеровцы. Но хозяйка спрятала пожильца на горище и умолила вооруженные тени пожалеть хлопца и ее до тюрьмы не доводить.

В детстве, слушая эту историю про бандеровцев и еще ничего не зная о них, я почему-то была уверена, что они закономерно поступили. Я чувствовала, что они имеют право желать убить парторга колхоза, и способны пожалеть старуху и пацана.

Я почему-то считала, что бандеровцы, это не от слова "банда", как объясняли мне одноклассники. Я была убеждена, что бандеровцы - это лесные сказочные воины. До сих пор не знаю, откуда у меня появилось такое убеждение.

Но это из сказки совсем про другую войну...

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази. 

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.