Захистити пам'ять про захисників

У виступі президента України 3 червня 2011 року нарешті публічно було визнано згубність зловживань історичним матеріалом для майбутнього Української держави. Глава держави звернувся "до усіх політичних сил з проханням та вимогою припинити політичні спекуляції на історії, мовних і етнокультурних питаннях".

Складається враження, що раціональна межа допустимого впливу поглядів на історію на формування майбутнього України та її громадянства свідомо зруйнована.

У неконструктивних (і як, правило, безплідних) дискусіях між суб'єктами суспільно-політичного життя демонструється готовність розбіжності у поглядах на історію поставити вище за необхідність громадянської консолідації та забезпечення територіальної цілісності України.

Залишитися без майбутнього... заради історії

Минулому надається вочевидь гіпертрофоване значення, за яким комфортно маскується безвідповідальне небажання (неспроможність) до творення достойного майбутнього своїх же нащадків.  

По суті, суспільна свідомість доводиться до такого стану, що чимала частина громадянства готова пожертвувати спільним майбутнім в єдиній державі заради обстоювання конфронтаційних поглядів на минуле, бажання і надалі відчувати "фантомний біль" історії.

Потужним знаряддям унеможливлення порозуміння між різними суспільно-політичними силами стало "вживлення" в їх програмні та ідеологічні засади непримиренних поглядів (тлумачень) спільного минулого українського народу як сукупності процесів і подій, котрі відбувалися незалежно від нашої волі і які сучасники, із зрозумілих причин, не можуть піддати коригуванню.

Як це не парадоксально, але пафосні заклики до подолання "меншовартості" українського народу дивним чином уживаються з підривом віри у його спроможність як дійового чинника Історії.

Тут варто погодитися з думкою професора Наталії Нарочницької: "Суспільство втомилося ставитися з презирством до своєї Вітчизни... Коли нації навіюють, що вона - невдаха світової історії, не здатна ні на що сама й навіть не може засвоїти чужі уроки... то руки опускаються від відчуття безвихідності".

Передовсім, звернімося до значення пам'яті про Другу світову війну - з точки зору забезпечення громадянської консолідації й формування сучасної української політичної, поліетнічної нації як фундаменту легітимності Української держави.

"Плавильний тигель" формування радянської громадянської спільноти був відключений, а механізму творення громадянства незалежної України не створено навіть на рівні розробки доступних суспільству доктринальних документів.

Складається враження, що пострадянській Українській державності зовнішніми центрами силами просто заборонено вдаватися до такої політики, яка б формувала почуття власної гідності та гуманітарного суверенітету, у тому числі - через повагу до звитяги предків.

Чимало громадян або взагалі втрачають історичну пам'ять, або її сегмент у свідомості (психології) все більше і більше набуває ознак корпоративності чи протистояння (партійно-політичного, регіонального тощо), перетворюючи погляди на історію у своєрідний ментальний вододіл по лінії "свій-чужий".

Натомість історична пам'ять про Перемогу на сьогодні є одним із небагатьох суспільно значущих чинників, здатних консолідувати суспільну свідомість та забезпечувати життєво важливий для народу духовний зв'язок між поколіннями.   

Промовистим є дослідження, проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 1 по 5 квітня 2011 року в усіх регіонах України (опитано 2009 респондентів віком від 18 років). Показово, що понад дві третини громадян України (70%) вважають День Перемоги великим святом, ще 23,6% опитаних вважають цей день "звичайним святом".

Українці вважають День Перемоги великим святом, а Голодомор - геноцидом

Не вважають День Перемоги святом лише 4,7% опитаних. Понад 66% опитаних громадян вважають ту війну саме Великою Вітчизняною.

Звідси - шалені псевдонаукові та інформаційні атаки саме на статус українського народу як жертви нацистської агресії та одного із народів-переможців, фундаторів післявоєнної світобудови.

Помітимо, що такої вакханалії наруги над участю предків у Другій світовій війні немає у наших колишніх союзниках по Антигітлерівській коаліції. Невже перекручення й тотальна "дегероїзація" історії відводиться саме нам як сумнівний привілей?

Окремо слід звернути увагу на те, що сучасна історична наука здебільшого негативно оцінює радянський період історії України, хоча занепад продуктивних сил й соціальної сфери в Україні після 1991 р. навряд чи залишає за сучасниками моральне право "суворо судити" своїх предків, які перемогли у війні і вже до 1948 р. спромоглися вийти на рівень виробництва національного продукту 1940 р.

Масштабне й скоординоване "розвінчування" історії радянського періоду за доби "перебудови" 1987-1991 рр. (що могло відбутися лише з санкції та управлінської ролі самої КПРС) стало одним із провідних важелів делегітимізації радянського ладу й керівної ролі правлячої КПРС.

Однак після розпаду СРСР інтенсивне "зведення рахунків" з радянським минулим не припинялося. Варто підкреслити, що "антирадянський дискурс" передовсім призводив до підриву авторитету держави, її основних інститутів.  Його репродукування вже за умов суверенного існування України поширило деструктивні інформаційні впливи тепер вже і на незалежну державність.

Здати Соборність заради "красного слівця"?

Геополітичні та міжнародно-правові акти радянської доби становлять основу територіальної цілісності та легітимності кордонів сучасної України, незалежно від того, які цілі свого часу переслідувало політичне керівництво СРСР.

Попри квазі-самостійність у складі СРСР, УРСР виступала співзасновницею ООН, окремою договірною стороною на Паризькій мирній конференції 1947 р. (де, зокрема, закріплено відмову Румунії та Угорщини від територіальних претензій до УРСР).

Сучасне українське суспільство сприймає це як статус-кво, що набув надійного (на свій час) багатостороннього або двостороннього правового фіксації в рамках оформлення міжнародно-правових наслідків Другої світової війни.

Водночас, як зазначається у доповіді Національної розвідувальної ради США "Глобальні тенденції-2025", "міжнародна система, що склалася після Другої світової війни, повністю зміниться". Саме процеси демонтажу системи післявоєнних міжнародно-правових актів створили глибинну потенційну передумову до визрівання спокус перегляду територіальної спадщини "старої" системи міжнародних відносин.

УРСР - це ми. Радянська Україна теж є частиною нашої історії

Президент Румунії Т. Бесеску заявляв, що "Молдова є неіснуючою державою", а він "ніколи не підпише договір, який би узаконював пакт Молотова-Ріббентропа", і не "перетвориться в їхнього партнера".

У квітні-травні 2008 р. Бесеску неодноразово дорікав Україні про "забуття повернення Кишиневу Південної Бессарабії та Північної Буковини", і давав зрозуміти, що очікуваний ним територіальний розпад України є бажаним з погляду відтворення Великої Румунії. Вельми тривожно, що такі висловлювання не знайшли осуду у європейського політикуму та євроструктур.

Однак нас більше цікавить історико-гуманітарний та інформаційно-психологічний аспект поставленої проблеми. Судячи з останніх подій, саме у цій площині триває накопичення передумов для можливого перегляду кордонів України, визначених у 1939-1947 рр.

Процеси, що відбуваються у політико-гуманітарній сфері наших посткомуністичних сусідів, також не можуть не викликати занепокоєння. Згадаємо хоча резолюцію Сейму Республіки Польща про трактування подій вересня 1939 р. як "четвертого розділу Польщі", що де-факто ставить під сумнів легітимність існуючих кордонів Литви, Білорусі, України та Молдови.

Зростає вплив  радикально-націоналістичної  партії "За кращу Угорщину" ("Йоббік"). Лідери "Йоббіка" та інших націонал-радикальних партій вважають справедливим повернення Угорщині "земель корони святого Іштвана" - Трансільванії та принаймні частини Закарпаття із Унгваром (Ужгородом) та Мункачем (Мукачевим), рішуче відкидають "образливі для угорської нації" умови міжнародних трактатів.

1938: угорські війська займають Ужгород і Мукачево (ВІДЕО)

"Відмежування" від "радянської історії" доби Другої світової війни та доби післявоєнного врегулювання може бути використане радикальними силами сусідніх з Україною держав для піддання сумніву конфігурації західних кордонів України.

Зокрема, Ялтинська конференція 1945 р. ухвалила постанову "Про Польщу", що закріпила визнання великими державами приєднання Західної України до УРСР. Угода СРСР з Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. передала УРСР Закарпаття.

До слова, будучи одним із ініціаторів "прирівнювання нацизму й сталінізму", та ж Польща не ставить під сумнів приналежність собі до 30% сучасної території - земель, які вона отримала саме завдяки жорсткій позиції сталінської дипломатії (радимо звернутися до мемуарів Андрій Громико, де описана справжня боротьба Сталіна з Черчиллем за передачу Польщі східних німецьких земель).

Досвід останніх років свідчить, що навіть щирі наміри України проводити політику міжнаціонального примирення, визнання негативних нашарувань у відносинах з сусідами в минулому (а подекуди й одностороннє каяття) зовсім не гарантує нашій державі адекватного ідейно-історичного "роззроброєння" та відмови від подвійних стандартів, інформаційно-психологічної агресивності з протилежної сторони.

Парад, якого не було, або Образливі міфи про "злочинних предків"

Як підтвердження "рівної відповідальності" Німеччини і СРСР за розв'язання Великої війни наводиться "спільний радянсько-німецький парад у Бресті" в 1939 році. Насправді, це був урочистий марш лише німецьких частин при їх виведенні із міста і передачі Бреста радянській стороні.

Німці настирливо наполягали на проведенні параду й присутності радянських представників, посилаючись на попередні домовленості. Парад приймав командир 19-го моторизованого корпусу генерал-лейтенант Гейнц Гудеріан, а поряд з ним, на відомих фото, стояв командир 29-ї танкової бригади, комбриг Семен Кривошеїн (майбутній генерал-лейтенант і Герой Радянського Союзу).

Воєначальники спілкувалися французькою. Спільного параду не сталося, обмежилися, за наполяганнями радянських офіцерів, "церемоніальним виведенням німецьких військ під наглядом радянських представників". У сфабрикованих документальних фільмах кадри проходження радянських військ "запозичені" із стрічок про паради на Красній площі...

1939: парад у Бресті - комуністи і нацисти разом (ВІДЕО)

Дійсно, в останні роки зростає хвиля писань про "обопільну відповідальність" Німеччини і СРСР за розв'язання Другої світової війни, що у перспективні не тільки паплюжить наших предків - справжніх жертв агресії - але руйнує морально-політичні підвалини післявоєнного світоустрою.

Не можна не помітити, що ситуація з висвітленням й оцінками радянсько-німецьких угод 1939 р. взагалі виглядає парадоксально. З одного боку, чимало авторів намагаються не згадувати, що Мюнхенська угода 1938 р. пошматувала Чехословаччину, надалі штовхала агресора на Схід, викликала прямо каналізовані на Україну територіальні апетити Польщі (операція "Лом" у Закарпатті), Угорщини (агресія проти Карпатської України 1939 р.), Румунії.

Впала система безпеки в Європі, остаточно поховавши Версальську систему та Лігу Націй, французькі союзи у Східній Європі, відповідні угоди між СРСР, Францією та Чехословаччиною, між Францією та Польщею, відкривши шлях на Польщу...

Міністр закордонних справ Третього рейху Ріббентроп вихвалявся у бесідах з радянськими дипломатами, що розправа з Польщею - "справа семи-десяти днів" (Польща ухилялася тим часом від участі у колективній системі безпеки й щиро вірила у вступ своєї кавалерії до Берліну за тиждень-другий).

Гітлер і не ставив розв'язання Другої світової війни у залежність від союзницьких зносин з СРСР (котрий відкрив фронти проти некерованої вже Польщі лише тоді, коли сам вважав за своєчасне, а не коли цього благав "друг Адольф").

Поза увагою залишаються реальні плани Третього Рейху на Сході та потурання їм британської дипломатії, вся сукупність обставин, що викликали появу "акту Молотова-Ріббентропа" - не менш і не більш цинічного, аніж попередні й сучасні йому кроки решти великих держав, спрямовані на розподіл територій та сфер впливу.

Об'єктивні оцінки пакту дав патріарх американської дипломатії та геополітики Генрі Кіссенджер: Гітлер передовсім прагнув до життєвого простору на Сході, куди планував піти після перемоги над Заходом, а відтак пакт 1939 р. можна розглядати як "сталінське досягнення", котре "бодай тимчасово поміняло місцями пріоритети Гітлера".

Пакт Молотова-Ріббентропа - це було "вище досягнення, яке могло бути запозичене з трактату на тему мистецтва державного управління...", пише вільний від радянофільства й слов'янофільства автор.

До слова, "секретну карту" (!) щодо розподілу сфер впливу у Європі газета "Правда" мільйонними тиражами оприлюднила через кілька днів після підписання радянсько-німецької угоди - щоб б там не розповідав секретар ЦК КПРС О.Яковлев.

Митрополит Гузар: "Війна увійшла в моє життя 1 вересня 1939 року, коли бомбили Львів"

Для агресора значно важливішим стало розуміння того, що західні демократії закриватимуть очі доти, поки рейх кидає війська на Схід. Безкарним стало введення німецьких військ у демілітаризовану Рейнську зону (1936 р.), анексія Австрії (1938 р.), окупація Чехословаччини, напад на Польщу при повній військовій  бездіяльності її західних "гарантів безпеки".

Варто згадати і "дивну війну" після вторгнення у Польщу - бездіяльність 110 французьких та англійських дивізії, розгорнутих на Заході, проти  23 слабко озброєних німецьких дивізій. Усі танки та авіація зав'язли тоді у Польщі, однак західні держави чомусь не скористалися шансом піти маршем на Берлін і не допустити 50-мільонних жертв Другої світової бійні (додамо і 35 мільйонів загиблих у 1931-1945 рр. китайців).

До слова, майбутній "геній танкової війни" Гудеріан зовсім не здобував підготовку у радянській танковій школі під Казанню - він відвідував її як інспектор у 1932 р. Після ж 1933 р. обмежене військово-технічне співробітництво між Німеччиною та СРСР практично повністю переривається.

Однак нам уперто втлумачують - саме ваша країна дала змогу Німеччині розв'язати Другу світову війну.

Хто "відгодовував" агресора?

Поширеним є твердження на кшталт "торгівля між СРСР та Рейхом нечувано зміцнила воєнно-економічний потенціал Німеччини". Що ж, звернімося до економічного виміру приходу Гітлера до влади та підготовки його до агресивних війн.

Цікаво, що фінансовий стан нацистського руху покращувався ... у мірі поглиблення загальної економічної кризи Веймарської Німеччини. Гітлерівська НСДАП (Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини - ІП) отримала значні фінансові вливання від провідних корпорацій, зокрема - від металургійного магната Тіссена (одного із власників створеного спільно з рокфеллерівським банком "Ділон Рід і Кº" "Сталевого треста"), корпорації "І.Г. Фарбеніндустрі" (на 45% фінансувала виборчу кампанію Гітлера в 1930 р., сама ж перебувала під фінансовим контролем рокфеллерівської "Стандарт Ойл").

У вересні 1930 р. гітлерівська партія отримала 6,4 млн. голосів, посіла друге місце у Рейхстазі, після чого фінансові дотації ще збільшилися. Провідним посередником між головними німецькими промисловцями й нацистами став Ялмар Шахт - згодом одна із центральних фігур фінансово-промислового життя Третього рейху.

4 січня 1932 р. на зустрічі провідного англійського фінансиста М. Нормана с А.Гітлером й фон Папеном, досягається таємна угода про фінансування НСДАП. 30 січня, цілком демократичним шляхом, Гітлер став рейхсканцлером.

Новий режим одразу ж відчув доброзичливе ставлення - коли фюрер відмовився від подальшої виплати репарацій переможеної у Першій світовій війні Німеччини, переможці - Франція і Англія - навіть не висунули претензій. Більше того, після зустрічі у травні 1933 р. глави Рейхсбанка Яламара Шахта з групою провідних американських банкірів, США надали Німеччині кредит в 1 млрд доларів (колосальна по тим часам сума).

Гітлер - Сталіну: "З днем народження!" (АРТЕФАКТИ)

У червні того ж року Я.Шахт домігся від Британії  скасування виплат по старих позиках, і надання нового кредиту в 2 млрд доларів! До 1939 р. саме Англія була головним торгівельним партнером рейха. Гітлер не приховував, що віру в успіх реалізації т.зв. "чотирьохрічного" плану йому надавала упевненість в отриманні кредитів  від західних демократій.

Чимало обладнання та патентів спрямували німцям відомі фірми США - "Пратт та Уїтні", "Дуглас", "Бендікс Авіейшн" (по заокеанським патентам, зокрема, випускався пікірувальник "Юнкерс-87"). Ба більше, навіть у  1941 р. американські інвестиції в економіку Німеччини становили 475 млн. доларів ("Стандарт Ойл" - 120 млн, "Дженерал моторс" - 35 млн., ІТТ - 30 млн., "Форд" - 17,5 млн.).  Грошові суми, до речі, треба помножити щонайменш на 20, аби зрозуміти їх теперішню вартість.

Німеччина отримала величезні займи та інші фінансові вливання саме від західних держав - переможців у Першій світовій війні, і саме вони, не "економічне співробітництво двох диктаторів" реально уможливили готовність вермахту до агресії.

***

Пам'ять про Другу світову, Велику Вітчизняну війну й Перемогу залишатиметься важливою складовою історичної свідомості й самоідентифікації українського народу. Виявлена багатьма мільйонами мешканців України самопожертва, бойова й трудова звитяга слугуватимуть одним із важелів віри українського народу у сенс свого державницького буття, спроможність як повноцінного суб'єкта, без перебільшення, всесвітньо-історичного процесу.

Міжнародно-правові наслідки перемоги становлять легітимну основу кордонів, територіальної цілісності й міжнародного статусу України як суверенної держави. Поліфонія в оцінках конкретних подій і процесів 1939-1945 рр. не може перекреслити цього науково доведеного й об'єктивно існуючого фундаментального факту.

Від Дніпра до Ельби: Чотири Українські фронти

Шанування переможців є консолідуючим чинником сучасного українського суспільства, засобом недопущення непорозумінь між поколіннями громадян України як однієї з засад стабільності й безпеки.

Ми не маємо права ставити під сумнів роль попередніх поколінь, які військовими та трудовими зусиллями довели саме справедливий  та глибоко вітчизняний характер тієї війни. Натомість нігілізм й легковірність фальсифікаціям можуть дорого коштувати майбутньому цілісної Української держави.