Мир. Війна. І люди

Де ви, рабини, панотці і священики, де ви, герої і совісті нації, відомі златоусти і пустобрехи, політики і політикани, що так глухо мовчите, коли на очах усієї спантеличеної 9 травня країни знову планується чергова провокація?! І знову у Львові. І знову до дати.

Що? Знову війна?! Чи знову не-Євро-2012? А що ви знаєте про війну - ви, хто розкладає свої політичні пасьянси в надії розіграти на цей раз "єврейське питання"?

Я також не знаю. Але я і моє покоління дотепер пожинає плоди трагедії сімдесятирічної давності, яка не оминула нікого. Нікого! Навіть, якщо ти не мав жодного стосунку до воєнних дій. Навіть, якщо ти жив у іншій країні.

Як мої діди, для прикладу...

(Уривки із книги "Вирвані сторінки з автобіографії". ЛА "Піраміда", 2010 рік )

"...Якщо ви думаєте, що мої Розтоки занадто "свідомі" - ви помиляєтеся. Буковина - не Галичина. Я не маю жодного права, окрім мовчазного морального, судити будь-кого за будь-що. Бо "був дурний час - а з ним і люди дуріли", - казала мені бабця "Соломон".

Дуріють і нині, додала би я. Але ми живемо у свобідній країні - і свобідні робити так, як каже нам виховання, світогляд і решта. Проте скрізь і всюди кожна людина боронить свою честь і своє так, як уміє.

Старі діди по другий бік Черемоша, із Розтік на Івано-Франківщині, (де народилася відома українська письменниця Марія Влад, а до школи ходила на боці буковинському - із моєю мамою) у 80-их роках минулого століття розказували мені дещо про Дистрикт Галичина воєнного часу.

Там тоді стояли німці. Там дуже активно діяло українське підпілля. Дід Михайло, щоб не признаватися, що мав зв'язок із лісовими "народними месниками" (а я про них тоді не знала нічого доброго!), казав мені так: "Ми із хлопцями..." А далі йшла розповідь, що вони з хлопцями робили.

Дуже добре запам'ятала розповідь про те, як "вони із хлопцями" у Розтоках Косівського району напали на німецький склад. Як грабували його перед ранком. А щоб не сполошити поліцію, кинули німця-охоронця обличчям до землі, у темряві поклали на спину гусяче яйце, а сказали, що то граната: "Заворушишся - смерть на місці".

"Один дід увійшов у Бесарабію в 1940-му, а інший подався до бандерівців"

Я часом тепер руки би собі ломила від того, що маю дрантиву пам'ять! І що мала тоді пришитий язик до піднебіння.

Але іншим разом згадую, що діди говорили про ті часи так - наче три дні не їли. Вони боялися розказувати про той час. Багато хто боїться розказу і тепер. А скоро вже й розказувати буде нікому.

Мій неписьменний рідний дід Власій (буковинець) найбільше устиг розказати мені про те, "як то давно було". Але якщо нас за розмовами заставав сільський Соломон - бабця Гафія, вона кожному роздавала "наряд" на роботу:

- Власію, ти вже скосив отаву на Іванцевому?

- Марічко, піди-ко, подивися у стайню, чи корова ремиґає? І чи кури всілися на сідало.

Я тепер її зрозуміла би. Тоді - ні. "Отворилися врата" розмов із бабцею десь у 90-ому році. Але ненадовго. Лиш так - на половину. А вона була диво - моя бабця! "А ну, подивися на цього Кравчука в телевізорі! (Це про Леоніда Макаровича - М.М.) Такий файний, ніби дотепер цицьку ссе! Що то є - тобі скажу - порода!".

Спілкуючись у травні 2010 року з Леонідом Макаровичем у Познані, на фестивалі "Українська весна", де ми обоє були гостями, я, Марія Матіос, подумала точно так, як сказала колись моя бабця - Гафія Іллівна Матіос 1990 року минулого тисячоліття: "Такий файний, ніби дотепер...".

...Точних даних про кількість зобиджених, репресованих, убитих і т.і у буковинських Розтоках після приходу радянської влади у 1940 році зараз уже ніхто не скаже. Як не скаже точно про всіх, хто залишився на просторах "необъятной Родины". Живий чи мертвий.

Бо усе ж час до часу в село озиваються діти і внуки тих, кого "вивезли". Багато хто із них живе в Росії, говорить по-російському. Ким себе вважає - не знаю, бо тільки з переказів чую про них. Але щось таки їх кличе. Один раз у житті - а все ж кличе в гори, на місця родинних обійсть.

Багато їх живе в Донбасі. Багато - в Миколаївській, Херсонській областях, куди вони переїхали добровільно вже на моїй пам'яті - в кінці 60-их - на початку 70-их, у пошуках кращого побуту.

Ще я пам'ятаю, як у селі в людних місцях - біля клубу, школи, сільради, пошти - висіли оголошення про набір на роботу і переселення на південь України, з наданням житла і т.і. Дехто вертався, а інші живуть там потепер - і вже й не знаю, чи озиваються.

"За швейну машинку в донбаських селах можна було виміняти цілий мішок картоплі"

Пам'ятаю одну сусідську родину, яка з чотирма дітьми тоді подалися у пошуках кращого життя. Знаю свого однокласника, який працює шахтарем у Донбасі. Він не озивався до родичів майже три десятки років - навіть на похорон матері не приїхав. А тепер озвався.

...У мої шкільні роки найбільш згадуваними і шанованими були ветерани великої вітчизняної війни і передові колгоспники. У школі проводилися уроки патріотичного виховання - і тоді обов'язково запрошували когось із місцевих ветеранів. Проте це тривало недовго.

Діти ми були цікаві, балакучі, допитливі. А їм, нашим сільським ветеранам, як я тепер розумію, нічого було розказувати. Ні, я тепер знаю, що якраз їм - "автохтонам" Гаврилякові Афанасію Васильовичу, Михайлюкові Михайлові Дмитровичу, Хімчинському Іванові Тимофійовичу, Стеблюкові Миколі Юрійовичу - було що розказати.

Але Система добре вміла "шнурувати" вуста тим, хто знав і міг сказати. Казати цим, "сільським", ветеранам правду, ясна річ, було неможливо. Бо правда мала негарне - не таке героїчне, як у книжках, - обличчя.

Правда полягала в тому, що їх, молодих, не обмундированих, ненавчених буковинців, 1944 року, випробовували війною дуже і дуже жорстоко. Вони ж перед радянською владою були винні! Винні самим своїм існуванням на окупованій території (Чернівецька область 1941-1944 років належала Румунській державі. На той час - союзниці Німеччини - прим. Авт).

Байдуже, що на їхній території майже не було суто німецької окупаційної влади, не було безперервних бойових дій і т.і. Їх зробили гарматним м'ясом. І те, що вони лишилися живими - на те була просто воля Господня - і не що інше. Бо попереду - вогонь ворога, а позаду - вогонь визволителів із "заградотрядів".

"До Дніпра їх повели в домашньому одязі - навіщо витрачатися на форму для смертників?"

Якщо ви колись подорожуватимете Буковиною і їхатимете Вижницьким районом, майже у кожному селі побачите пам'ятники-обеліски полеглим у роки ВВВ. У Мілієвому, у Іспасі, у Банилові, Вашківцях. Та скрізь! І читати написане на обелісках страшно - їх так багато, полеглих, у перших своїх боях, із однією гвинтівкою і однією гранатою на десятьох! І це ще одна дуже страшна "буковинська" правда, яку ще не дослідили історики.

Історики пішли "углиб століть", а ці, невинні, убиті ось-ось, майже недавно, лишилися обійденими. І я не знаю, чи де зосталися їхні правдиві - не з папірця - спогади, окрім спогадів родинних. Якщо вони їх розказували родинам. Та навіть якщо й розказували, то вже майже нікому розказати розказане.

Буковинці, які лишилися на Буковині після всіх історичних катаклізмів, не дуже охочі до писемних свідчень. Мабуть, недарма саме у нас, на Буковині, дуже поширене прислів'я "За "не знаю" - не б'ють і не карають".

І хто нас ретранслює світові, якщо ми не робимо цього самі?

...Мій дід Власій Матіос, 1906 року народження, розказував, як його "бракували на войну". У Вижниці вишикували чоловіків призовного віку з довколишніх сіл. Між рядами ходили радянські офіцери. На око прикидали придатність чоловіків до війни.

У мого діда було штучне око. Власного він позбувся внаслідок нещасного випадку - під час роботи з деревиною. Штучне око "за Румунії" із Ясс привіз доктор, до якого колись звернувся дід у тій - таки Вижниці.

Дід сказав радянському офіцерові, що має поганий зір, лише "на половину". Офіцер матюкнувся, тицьнув пальцем у дідову очницю. Скляне око випало з очниці і розбилося на очах усіх. Офіцер знову матюкнувся й пішов далі.

"Тато в Червоній армії носив гвинтівку так, як його навчили в дивізії "Галичина"

Так дід уникнув фронту. Але все подальше життя дуже мучився із тими постійнозмінними штучними очима. Бо очні протези, які дід купував уже в радянських аптеках, чомусь були неякісними і дуже натирали очницю, а закордонного ока дід не мав змоги придбати: їх тоді у нас просто не було.

Я добре пам'ятаю ті дідові страждання з оком. Але й добре пам'ятаю, що правду я дізналася дуже пізно. На моє допитливо-надокучливе, чому дід не воював, майже завжди відповідала бабця: "Вибракували були діда від войська через око". Та й по всьому...

Отож про наших сільських ветеранів. Спочатку на уроках патріотичного виховання вони відбувалися загальними фразами, а далі їм просто не дозволили часто ходити до школи. Своїми спогадами про ВВВ вони ділилися у сільському клубі напередодні дня армії та дня Перемоги. Але вже обов'язково із папірця.

Не з папірця говорили ветерани не-наші, не сільські. Їх тоді було двоє - фельдшерка Розтоцької дільничної лікарні Євдокія Андріївна Бубульчук і багатолітній голова місцевого колгоспу ім. Кірова Павло Іванович Микитенко. Вони були справжніми фронтовиками, з бойовими орденами і медалями, пройшли усю війну, а Євдокія Андріївна була учасницею оборони та прориву Ленінградської блокади.

"Солодка Даруся" на сцені київського театру Франка. Фото: culture.unian.net

Про долю Євдокії Бубульчук я розповім далі, а про Павла Івановича трохи скажу з пам'яті. Микитенко був звідкись "із України". Говорив українською. Був розумний, суворий і господаровитий. За його часів наш колгосп і справді процвітав, як можна було процвітати на ті часи. Але те, що колгосп "ходив" у постійних передовиках району, безперечно, його заслуга. Він міг "міцненько", по-фронтовому, поговорити навіть у райкомі партії, "вибити" для колгоспу щось більше, ніж було передбачено.

Пригадую ще часи (це десь кінець 60-их - початок 70-их), коли в колгоспі виходила газета. Не стіннівка, а повноцінна газета-багатотиражка, високий друк, під назвою "Кіровець". І редагував її Юрій Іванович Кочерган - дуже твердий комуніст із місцевих.

"Воювали наші діди добре. Бо все на совість звикли робити"

У нас удома зберігається кілька номерів "Кіровця", де написано про мого діда по батькові Онуфрія Матіоса. Як про працьовитого дуже лісоруба. Очевидно, "передовитістю" колгосп усе ж не останнім чином завдячував своєму голові - Павлу Микитенкові.

Похований Павло Іванович у Розтоках. А його дружина Олександра Тимофіївна Гусаченко (із Миколаївської області) вчителювала у Розтоках багато десятків літ, де й проживає тепер.

Тепер у нашому селі мешкає один фронтовик - білорус Гльоза Альбін Йосипович, що переїхав на схилі віку до сина Валерія, одруженого на буковинці. А росіянка Томнюк Софія Єфремівна, яка прожила в Розтоках усе своє життя, там і похована.

А ось відомості про Євдокію Бубульчук, яка стала прототипом фельдшерки Дусі у моїй книзі "Нація", в новелі "Юр'яна і Довгопол": Бубульчук Євдокія Андріївна (дівоче прізвище невідоме) - (6.04.1920 - 7.04.1989), росіянка, народилася в місті Тюмень, Росія. Із багатодітної сім'ї (мала 5 сестер: Анна, Віра - жили у Ярославлі, Надія - в Донецьку, Валя - в Тюмені, Дуся - в Розтоках). Учасниця блокади, оборони та прориву Ленінграда. 1944 - учасниця жорстоких боїв на кордоні з Угорщиною. На Буковині - з 1946 р.

Її чоловік-буковинець - "стрибок" (боєць винищувального батальйону - воєнізованого формування з тих, хто не підлягав обов'язковій мобілізації - ІП) Олексій Бубульчук - 1946 року був ліквідований боївкою УПА. Вагітна Дуся врятувалася в дерев'яному туалеті (по-сільському, у виходку), зумівши знадвору закрити защіпку дверей і залізши на "сидіння", тому її ніг "не помітив" ліхтарик "нічних гостей".

"Одних вивозили в Сибір сім'ями, інших каралa ОУН нібито за співпрацю з кагебістами" 

30 травня 1947 року у вдови Дусі Бубульчук народився син Олексій (помер 30.01.78). До останніх днів життя Євдокія Андріївна працювала в сільській амбулаторії. Її дуже любили односельці, бо була співчутливою, хоч і дуже твердою. Сама жодного разу не звернулася по лікарську допомогу. Похована в селі Розтоки.

На прем'єрі спектаклю "Нація" в Івано-Франківську 10 квітня 2010 року на моє запрошення була присутня невістка Євдокії Бубульчук - Олена Павлівна, вчителька моєї рідної школи, вдова її сина Олексія".

P.S. Після вистави Олена Павлівна за щось цілувала мої руки і не встидалася сліз. Її свекруха - Євдокія Андріївна - у виконанні молоденької акторки Мирослави Гусак, яка озвучує роль російською мовою, заговорила до невістки так, як говорила в Розтоках до смерті.

А на днях я була разом з Івано-Франківською інтерпретацією "Нації" у польському Жешові, в театрі ім.Ванди Семашкової. І польська публіка плакала такими самими слізьми, як нещодавно плакали на перегляді "Нації" у Херсоні, коли "маскалька" - фельшерка Дуся "по-русски" умовляє енкаведиста Дідушенка взяти в районну лікарню у Вижницю вмираючу жінку Джурячку, заарештований чоловік якої сидить під слідством на МГБ, і підстреленого "лісовиками" оперуповноваженого МГБ Довгопола.

Для тих, у кого через мою "Націю" дотепер бризкає слина люті, доступно пояснюю: жоден із цих персонажів не є вигаданий. Ба, більше, вони всі мають свої справжні імена. Джурячка - то моя бабця "Соломон". Довгопол - той, кому наша родина завдячує порятунком діда Власія (отого, зі штучним оком).

Дані про нього я шукаю добрий десяток років у всіх архівах, але мені йдуть суцільні відмови. А так би хотілося сказати слова вдячності бодай би його нащадкам! Бо я вважаю, що кожне добро, як і кожне зло, повинно бути назване по імені.

"Коли дідусь тікав із табору, вартовий зробив вигляд, що його не помітив"

А про Дідушенка я дещо знайшла. Відомостями про нього я поділилася у післямові до українсько-російського видання "Солодкої Дарусі. Даруси сладкой": підполковник НКВД ДІДУШЕНКО Григорій Мусійович - (21.01.1911 - ?), українець, рідна мова - російська, народився у селі Дмитрівка, Воронезької області.

Освіта - середня, ФЗУ, Сталінський хімтехнікум. Курсів НКВД і партійно-політичної освіти не мав. Працював на заводі ім. Кірова в Макіївці, з 1938 рлку - в органах НКВД Орджонікідзе, Краматорська, Ворошиловграда, Саратова, Баку.

На фронтах Великої вітчизняної війни не був. Працював в органах НКГБ Коломиї, Станіслава (Івано-Франківська область), Сторожинця, Вижниці (Чернівецька область). Нагороджений бойовою зброєю за успішно виконану роботу в умовах воєнного часу (1944).

Мав стягнення - 20 діб арешту за безвідповідальність і злочинне ставлення до виконання запитів (у Краматорську, 1944). У Станіславі - догана за грубе порушення норм Кримінально - процесуального кодексу (1945), 5 діб арешту за пиятику, відсутність належної вимогливості і низькі показники в роботі (1950)...

А далі його молотило життя. Дуже важко молотило. Може, за оті "низькі показники в роботі" у повоєнній "западній". Але я про це сьогодні не хочу розказувати: у Дідушенка залишилися нащадки. Він - ровесник моєї бабусі. Бог суддя! Отака ось історія.

P.P.S. А гіперактивному персонажеві із одеського сміттєзвалища Маркову і його "трансформерам - псевдоєвреям" замість запланованої поїздки до Львова я дала би більш шляхетну роботу: долучитися до групи тих (у тому числі львів'ян), хто добивається визнання Праведника світу для блаженного отця Омеляна Ковча, (родом із Космача Івано-Франківської області).

Колишній парох Перемишлян у грудні 1942 року потрапив до рук гестапо через те, що вихрещував євреїв, намагаючись рятувати їх від смерті. Був ув'язнений у тюрмі на Лонцького, далі - Майданек. Міг вижити - за нього заступалися церковні ієрархи. Але: "Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?"

1999 року Єврейська рада України присвоїла о. Омеляну Ковчу звання "Праведник України". 2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним.

Омелян Ковч - священник концтабору "Майданек"

Цікаво, "осяяні" прапором провокатора Маркова, "гастролери" їдуть до Львова згадати о.Ковча? Якщо ні, то прошу дуже: я маю для цих "євреїв проти Гурвіца" іншу роботу, таку, яку роблю тепер я.

Через 66 років я дізналася про свого односельця Еміля Клугмана, який загинув у Розтоках 1944 року. І тепер його ім'я буде вписане у безконечно страшних і печальних персоніфікованих книгах пам'яті єрусалимського меморіалу Яд-Вашем. Бо що я можу зробити більше для тих, хто загинув, ніж згадати їх поіменно?

Ми всі можемо робити цю роботу. Хто як уміє. Для тих, кого вже нема і задля тих, хто ще не народився.

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія". Надсилайте свої історії. Давайте пам'ятати.