Два життя і одна перемога Юхима Айзенберга

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

Всім відомо, що євреї України не голодували у 1930-ті, а Велику війну перечекали в Ташкенті. Тому що там тепло, плов і фрукти. І, найголовніше, там не стріляють. А раз це всім відомо, то і сперечатися з цим марно. Тим більше, що моя розповідь - тому підтвердження.

У 1933 році маленька родина мого тата - він і його мати - жила в с. Веселі Терни на Криворіжжі. Тож результати сталінської колективізації вони бачили власними очима.

Мама батька Катерина Юхимівна Бріліант була сільською акушеркою, а сам батько - Юхим Айзенберг - навчався у другій групі сільської школи. Збереглася старенька фотографія від 28 квітня 1933 року, де маленькі і дуже серйозні сільські школярі позують перед фотографом з граблями, які вдвічі вище за їхній зріст.

Юхим Айзенберг стоїть у кашкеті другий праворуч

Жили в селі й інші євреї. Зокрема, наші родичі - сім'я Мойсея Должанського, в якій підростав двоюрідний брат батька Юрій.

Переживши найважчі часи голодомору в селі, в середині 1930-их бабуся з татом переїхали в Дніпропетровськ. Бабуся працювала, а тато навчався в середній школі №34. Десятий клас він закінчив у травні 1941-го.

Десятикласники Дніпропетровської CШ №34. Юхим Айзенберг стоїть другий праворуч. Травень 1941 р.

Юрій Должанський, який був старшим за нього, до того часу вже став студентом Криворізького гірничорудного інституту. Після початку війни Юрія Должанського в липні забирають в армію. Як студента його направляють на навчання - у військово-політичне училище.

А бабуся з батьком на одному з останніх ешелонів вже під обстрілом і бомбардуваннями евакуювалися з Дніпропетровська у Моздок (Північна Осетія - ІП). З кінця 1941-го батько оббиває пороги військкомату, проситься на фронт.

Юхим Айзенберг. Моздок, 9 листопада 1941 року

Весною 1942 року його разом з іншими хлопцями з Моздока після нетривалої підготовки кинули проти наступаючих німців.

Весна-літо 1942-го - час страшний. Наступальні операції Червоної Армії обернулися "котлами", в яких згорали дивізії і потрапляли в полон десятки тисяч червоноармійців. Фронт здригнувся і позадкував назад.

"Найстрашніше, що пережила бабуся на війні - Харківський котел"

Здавалося, що зупинити відступаючих вже не зможуть ні партзбори комскладу, що приймають рішення: "Ні кроку назад", ні наказ Сталіна № 227, ні кулемети загороджувальних загонів, ні штрафні підрозділи.

Частина, в якій служив батько, тримала оборону на дальніх підступах до Сталінграда. Тримала й тоді, коли сусідів ліворуч і праворуч не стало, і тоді, коли загинув командир і закінчилися патрони, і тоді, коли солдат у ротах залишилося кілька десятків.

Коли прийшов наказ відступати, німці вже зімкнули кільце оточення. І ось ті, хто залишилися в живих, зібрали у мертвих з підсумків набої і пішли на прорив.

Шансів майже не було - і хто зможе засудити їх за те, що вони підготувалися до найгіршого? Комісар зняв закривавлену гімнастерку з зірками на рукаві, а солдати-євреї взяли в убитих товаришів-неєвреїв червоноармійські книжки.

Юхим Айзенберг. Дніпропетровськ, 6 травня 1941 року

Узяв таку книжку і Юхим. У вбитого Вітьки - приятеля, з яким і сухар, і воду з фляги ділили. Не для того, щоб солодко жити в полоні, взяв. У це вже ніхто не вірив. А для того, щоб не бути страченим в перші ж хвилини полону і мати хоч якийсь шанс утекти.

Так що можна вважати, що дніпропетровець Юхим Айзенберг, єврей, 1924 року народження, загинув улітку 1942-го. Або пропав безвісти - хто їх рахував і зазначав, солдатів-оточенців того страшного літа?

А в живих залишився уродженець Моздока Артемов Віктор Борисович, росіянин, 1921 року народження. Він і вийшов до своїх. Зі зброєю, у формі і з документами. Пройшов належну перевірку в особливому відділі і був направлений в нову частину, яка формувалася.

Віктор Артемов. Німеччина, 5 листопада 1945 року

Подальша фронтова доля Юхима Айзенберга - тепер уже Віктора Артемова - пов'язана з 54-им гвардійським артполком 27-ої стрілецької дивізії. Він зв'язківець, потім командир гармати.

9 серпня 1942 року полк у складі дивізії відбуває в розпорядження Ставки Верховного Головнокомандувача і бере участь в боях під час захисту Сталінграду. 9 лютого 1943 року виходить з боїв і з 12 лютого 1943 року у складі дивізії входить до складу 62-ої армії Донського фронту.

8 березня 1843 року полк вантажиться в ешелон і перевозиться залізницею до станції Куп'янськ Харківської області. З 15 березня до 10 липня 1943 року полк отримує поповнення і веде бойову підготовку.

10 липня 1943 року полк здійснює марш і до 12 липня 1943 року зосереджується на правому березі річки Південний Донець Харківської області.

З 13 липня 1943 року по 16 липня 1944 року полк веде бої наступального характеру. Ізюм-Барвінківська операція, звільнення Запоріжжя та Кривого Рогу.

В липні 1944 року в складі дивізії вливається до складу Першого Білоруського фронту і займає оборону в районі міста Ковель. З 18 липня 1944 року полк веде наступальні бої, форсує Західний Буг, бере участь у звільненні міста Лодзь і 1 серпня 1945 року виходить на західний берег ріки Вісла.

З 1 серпня 1944 року по 14 січня 1945 року полк веде бої з захоплення та утримання плацдарму на західному березі ріки Вісла.

Грамота за бої в районі Лодзя

За зразкове виконання завдань командування в боях з німецько-фашистськими загарбниками, під час прориву оборони німців на південь від Варшави і проявлену мужність і відвагу полк нагороджений - указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1945 року - орденом Червоного Прапора.

З 14 січня 1945 року полк бере участь в артилерійському наступі на Вісленській плацдарм. Після прориву оборони, підтримуючи стрілецькі полки дивізії, з боями дійшов до міста Познань.

З 22 січня по 22 лютого 1945 року полк веде важкі вуличні бої у місті і фортеці Познань.

За ці бої 5 квітня 1945 року наказом Верховного головнокомандуючого полку було присвоєна почесна назва "Познанський".

26 лютого 1945 року полк вступає на плацдарм на західному березі річки Одер.

Гвардії сержант Віктор Артемов. Тюрінгія, 21.02.1946 р.

14 квітня 1945 року полк бере участь у генеральному наступі з Одерського плацдарму на Берлін. З 26 квітня 1945 року батареї полку входять до складу організованих невеликих груп та ведуть вуличні бої в місті Берлін.

4 травня 1945 року полк знаходиться разом із стрілецькими частинами в місті Берліні і спільно з піхотою очищає окремі райони від решток груп супротивника.

Я не даремно докладно перераховував бойові дії полку. Кожна дата його шляху відзначена орденами і медалями батька - Червоною Зіркою, "За бойові заслуги", "За оборону Сталінграда", за Варшаву, за Берлін, подяками та грамотами Верховного головнокомандувача, золотими і червоними нашивками за поранення.

Батькове посвідчення до медалі "За взяття Берліна"

Другого травня 1945 року, у Берліні батько отримав важку контузію, яка звела його в могилу через дев'ятнадцять років.

Після демобілізації в 1947 році батько повернувся до Дніпропетровська і вступив до медінституту. Там він познайомився з моєю мамою Ізраїлевич Ольгою Борисівною. 8 березня 1951 року вони одружилися.

Віктор Артемов і Ольга Ізраїлевич (крайня праворуч) серед однокурсників. Дніпропетровськ. Початок 1950-х

...Він помер від наслідків контузії зовсім молодим  - у 1964 році. Тоді ще багато було живих фронтовиків і особливо хизуватися фронтовими подвигами було не прийнято. Так і не любили вони, ті, хто воював всерйоз і в страшному 42 і в переможному 45 , говорити про війну: занадто це було не літературно і гірко.

Вони добре вміли воювати і не дуже добре розповідати (хоча серед улюблених книг батька на почесному місці стояв томик бойового окопного побратима - Сталінського лауреата і майбутнього дисидента Віктора Платоновича Некрасова).

Єдиним святом до кінця життя батько вважав день перемоги - ще тоді, коли Свято Перемоги не було офіційним святом, і фронтовики все більше розповідали не про свої героїчні подвиги, а про прості і зрозумілі речі.

Про те, як спали на марші, притулившись один до одного в колоні або утримуючись за ствол гармати. Як ділили горілку і речі загиблих. І про те, які красиві дівчата-полячки цілували їх, вчорашніх школярів - не тому, що вони герої, а тому що любов, молодість, життя всупереч війні.

 "І дівчата-польки в більшості своїй красиві..."

А ще про те, як на стіні рейхстагу видряпували свої імена. Ось і мій батько видряпав своє, тепер на всю решту життя ім'я - Артемов Віктор Борисович.

Він так і лежить тепер під цим ім'ям в єврейському куті старого запорізького кладовища. Ні на йоту не зганьбив ані свого єврейського імені, ані імені загиблого друга. Спробуйте засудити його за це.

Відновлене свідоцтво про народження Віктора Артемова. Дніпропетровськ, 1950 рік

Ще кілька слів про його брата Юрія. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії старшому лейтенанту Юрію Мойсейовичу Должанскому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

А 27 листопада 1943 року комсорг полку Юрій Мойсейович Должанський загинув у бою.

"Я знав комсорга 10 гвардійського стрілецького полку, - напише в мемуарах видатний полководець. - Відважний такий і веселий чорнявий українець...". А я і не сперечаюся.

Адже воювали все більше росіяни. Так навіть прем'єр Росії Путін заявив. Ну, в крайньому випадку, українці зі східних регіонів. Адже євреї під час війни їли плов і урюк в сонячному Ташкенті. І моя розповідь тому підтвердження.

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази.