Бий своїх... Немирні думки на тему примирення

Уся ця так звана "війна українців з українцями" почалася і тривала не з вини українців, з якої б сторони вони не стояли. Українці вбивали самі себе, перебуваючи в складі іноземних армій - російської, радянської, німецької, австрійської, польської...

Останнім часом до купи "травневих" традицій додалася ще одна - проведення перед "червоними" днями соціологічних опитувань "з приводу". Одне з них - на тему примирення - було проведене соціологічною службою Центру Разумкова.

Через нього соціологи намагалися з'ясувати ставлення українців до Дня Перемоги, пам'ятника Сталіну та перспективи примирення воюючих сторін - як "радянців" з німцями, так і УПА з червоноармійцями.

Втім, соціологам не завадило б нагадати собі історичну термінологію.

Можливо, декого здивували відповіді респондентів, можливо, ні. Проте найцікавішим стало саме формулювання запитань.

Наприклад, соціологи питали: "Протягом двадцятого сторіччя в історії України було багато подій, коли українці масово знищували один одного: це Перша і Друга світові війни, громадянські війни, політичні репресії. Як Ви вважаєте, який з наведених шляхів рішення взаємних образ є кращим?".

Цікаво, звідки взялася думка про масове взаємне нищення українців у ХХ столітті?

Не сперечаюся, що в історії обох світових воєн вистачить епізодів, коли проти українців з одного боку стояли українці з іншого. На горі Маківка УСС воювали з російськими частинами, де вистачало східних українців. Серед об'єктів оунівських атентатів були і українці.

У 1944 році війська Першого Українського фронту, де процент українців сягав 60 % оточили і розгромили під Бродами групу німецьких військ, у складі яких була й дивізія "Галичина", складена з українців-галичан. Та й у каральних військах НКВД, чиєю основною функцією після війни було придушення повстанського руху, служило чимало українців.

Мабуть, наступним висновком буде ідея про... перманентну громадянську війну в Україні, яка тривала мало не ціле століття.

От тільки кількість жертв тієї "війни" і близько не наближається до числа людських втрат хоч би під час української революції 1917-1920 років чи кількості загиблих від Голодомору.

А найголовніше - уся ця так звана "війна українців з українцями" почалася і тривала не з вини українців, з якої б сторони вони не стояли. Українці вбивали самі себе, перебуваючи в складі іноземних армій - російської, радянської, німецької, австрійської, польської...

І винуватцями цього національного самогубства, відповідно, є керівники відповідних держав - Їхні Величності Микола ІІ, Вільгельм ІІ, найясніший цісар Франц-Йосиф, товариш Ленін, товариш Сталін, гер Гітлер, пан маршал Ридз-Смігли...

Найцікавіше в кожному опитуванні - це, звісно, ж відповіді на нього. Згідно з дослідженням, більшість українців схильні миритися радше з ворогами - німцями, ніж між собою.

Принаймні за примирення ветеранів радянської та німецької армій висловилося більше респондентів, ніж за примирення ветеранів Червоної Армії та УПА. І при тому переважною більшістю вважають, що не потрібно встановлювати винуватців того, що мало не ціле століття "в боротьбі страшній ішов на брата брат".

Такою ж переважною більшістю, певне, відсвяткують перемогу одного тоталітарного режиму над іншим - саме тих систем, які найбільше постаралися, щоб українці нищили себе взаємно. Відсвяткують, боюся, бійками між просто "червоними" і "червоно-чорними".

Бий своїх, щоб чужі боялись?

Наостанок - ще одне крихітне зауваження. Одне з питань звучало - "З якою назвою війни проти фашизму ви згідні?". Зі шкільних підручників відомо, що фашистським називається режим міжвоєнної Італії, а на Радянський Союз напала нацистська Німеччина.

За старою доброю традицією радянського агітпропу продовжуємо плутати обидва поняття, хоч вони відрізнялися вже тими "цінностями", які ставили в центр уваги - для фашизму верхом цінного була держава, для нацизму - раса.

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.