"Щоб не боятися обстрілів, треба бути чимось зайнятим"

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

- Ура!!!!! Війна!!!!! - бігли по вулицям Черкас хлопчаки 22 червня 1941 року. Так я вперше дізналася  про початок війни.

Зовсім інший настрій я застала вдома: бабуся молилася, батьки говорили про мобілізацію.

У мене в оточенні не траплялося патріотів: осколки родин, що радянська влада розбила репресіями, не рвалися на фронт. Мого діда Павла Чернишенка в 37 році забрали в сталінські  каземати та й там на смерть забили впродовж трьох  днів. В нашій родині можна було часто почути: "А мені, що Гітлер, що Сталін - один чорт!".

Невдовзі після початку війни, мого батька Чернишенка Георгія Павловича було мобілізовано в ППХО зганяти людей в бліндажі, розбирати завали після бомбардувань, тощо.

10 серпня 41р. місто здригнулося від вибухів. Відступаючи, наші підірвали заводи, а, після переправи через Дніпр - й міст. ППХО и мій батько пішли разом з  радянськими військами.

В місто увійшли німці. На перехрестя вискочив мотоцикл з коляскою, троє німецьких солдат розбіглися по дворах у пошуках радянських. У нас нікого не знайшли, натомість один з німців найшов бабусині запаси й поніс їх в візок.

"Ах ти, бандюга!" - кинулась за ним бабуся. Мама її втримала. Пізніше на подвір'я зайшов офіцер, змусив все повернути, вибачався. Німці зніяковіло пояснювали, що їх товариш - італієць.

Колгоспні поля залишились неприбраними й ми разом з іншими людьми збирали овочі й возили візком до себе. Зробили запаси на зиму.

В листопаді, при німцях, відкрили чотири класи школи, я пішла в четвертий. Вчились за старими підручниками, які були до приходу більшовиків. Історію - за Грушевським, окрім загальних дисциплін додалися німецька мова та Закон Божий.

Якось, в березні, я побачила, як по  багнюці переправляється через дорогу кошлатий старий з бородою, в драному ватнику. Це був мій батько.

Мій батько перед війною

Він потрапив в полон. Розповідав, як німці гнали військовополонених в Німеччину. Годувалися полонені з того, що кидали їм по дорозі добрі люди з  оточуючих сел. Гнали строєм. За вихід зі строю - розстріл.

Ночували взимку в полі. Батько та ще три чоловіка  несли з собою саперну лопату. На зупинках по черзі рили яму, клали в середину солому або сухі бур'яни і так спали.

Під час зупинок німці фільтрували бранців - комуністів й євреїв забирали, інших відпускали по домівках. До тата дійшла черга тільки під Ковелем. Звідси він добирався додому пішки.

"Офіцер показав мамі, як Німеччина розширюватиме собі життєвий простір"

Під час німецької окупації тато працював в будинкоуправлінні інженером. Розбудовував зруйновані будинки, в них вселялися люди. Німці платили марками. В селах дозволяли брати землю, заводити худобу, хто скільки забажає.

За рік люди в Черкасах збагатилися. Харчі стали дешевими. Руками наших робітників німці відновили цукровий і консервний завод, тютюнову фабрику.

Я приїжджала в Чигирин (Черкаська обл.) до бабусі (татової мами). Німці повернули їй будинок, що відібрали більшовики. В Чигирині НКВС в останню ніч перед відступом зібрала зі усього міста інтелігенцію, що залишилась після 37 року. В тому числі бабусиного брата, юриста - Гуртового Кузьму Андрійовича.

Після відступу радянських військ родичі знайшли в лісі свіже братське поховання. Загиблих катували: нігті було видерто, верхні фаланги пальців  розтрощені, у всіх в дихальних шляхах була земля - їх закопали живцем.

В центрі моя бабуся - Чернишенко Тетяна Андріївна, праворуч - Гуртовий Кузьма Андрійович (той, якого закатувала НКВС), ліворуч молодший брат - інженер, емігрував до Америки в 1930-их

В Чигирині я вперше побачила українських націоналістів - західняків. На квартирі в бабусі було троє постояльців - Стопа, Кузич й Грицюк. Вони ділилися з нами своїми планами: за допомогою німців вигнати з України більшовиків, а потім, трошки зміцнівши, погнати й німців.

Вже вдома в Черкасах я побачила якось, як гестапівці уводять бідну багатодітну родину єврея - чоботаря. Коли їх уводили, звідкілясь прибігла їх старша дочка. Люди, що зібралися на галас відтіснили її на сусіднє подвір'я до нас. Відтепер у нас вдома з'явилася Роза.

Незабаром до нас привели на постій німецького офіцера. Моя мама мала носа з горбочком, як Роза, і сказала німцю, що це її сестра. Німець нічого не сказав. Але одного разу він прибіг до нас дуже схвильований. Відчайдушно жестикулював й волав, вказуючи на Розу: "Гестапо! Гестапо! Юде! Ховать юде!".

В нас була кімната з вікнами в сад, туди ми помістили Розу, й заставили двері дуже важким сервантом, котрий здебільше тягнув німецький офіцер. Гестапівці задовольнилися побіжним оглядом будинку, Розу не знайшли.

Влітку 1942 року стали забирати молодь на роботи до Німеччини, спочатку добровільно - обіцяли там добре життя. Люди йшли, але незабаром поповзли чутки, що в Німеччині дуже погано й бажаючих не знаходилось. Тоді стали забирати примусово.

"Німець умовляв діда взяти його доньку заміж - щоб Червона армія не чіпала"

Тата теж хотіли забрати. Врятував його німецький лікар. Він виписав довідку, що батько хворий на сухоти.

В осені 43-го радянські війська підійшли до Дніпра. Наша родини втекла від лінії фронту до рідних в село Білозір'я. На початку грудня німці за добу попередили мешканців, що будуть палити село. Ми пішли, коли усе це почалось.

Йшли крізь палаючі вулиці. Це було справжнє пекло - шлях було вкрито гарячим попелом, волала домашня худоба в палаючих будинках - та, яку не спромоглись забрати господарі.

По дорозі додому ми зупинилися в селі Ташлик. Господиня прихистила нас, віддала кращі спальні місця. В той же час до того ж будинку розквартирували німецького солдата. Я вважала, що окупант згонить батьків з ліжка, але він приніс собі соломи и розташувався в кутку майже під столом.

Це був юнак десь 17 років. Його називали Гайнсом. Кремезний широкоплечий парубок з білою шкірою, тонкою, прозорою до такого ступеню, що обличчя здавалося червоним. Білі смужки брів, біля світлих  оченят, світлі вії. Губи, товсті, як у негра, зате волосся, як стигле жито.

Німецький солдат Гайнс Кеннінсберґ

Ось у цього "красеня", я, мабуть, закохалася, але й сама не усвідомлювала цього, не в змозі уявити, що я, тринадцятилітня дівчинка можу закохатися в дорослого солдата. Цілісінькими днями, сидячи на ліжаку в нашій загальній кімнаті, я не зводила з нього очей.

Кожне поселення німці починали з налагодження радіоприймача. Всякий раз, прослухавши німецьку передачу, Гайнс вмикав для нас радянські новини й концерти. Часто ми з ним займалися практичним вивченням мови один одного - вказували або малювали предмети, а потім називали їх.  

Перед Новим Роком ми з Гайнсом, малювали, вирізали й фарбували ялинкові іграшки, ходили в ліс по ялинку. Зустрічали Новий 1944 рік усі разом - господиня,  моя родина, інші біженці, Гайнс зі своїм другом.

Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель

Десь далеко було чутно канонаду, але в нас було тихо, світло і затишно. На столі нехитра сільська їжа. Ковбаса, вино й цукерки з посилки Гайнса. Дорослі випили за те, щоб "Гітлер - капут", "Сталін - капут" і "щоб на цьому закінчилася війна". Потім ми співали українські пісні, а німці щось на кшталт маршів.

За вікнами в чорноті ночі сяяли яскраві  зірки, й світло було на землі від снігу. Гайнс попросив, щоб я йому подарувала свою світлину, а він мені подарував свою.

На звороті щось довго писав готичними літерами, я мріяла прочитати, коли вивчу німецьку мову. Пізніше, мати, боячись арешту, відрізала частину фотографії, щоб не було німецької форми.

Фото, яке я подарувала на згадку Гайнсу. Тут мені 12 років

В кишеньці записника я ще ховала якийсь час адресу Гайнса: Берлін, Кеннінсберґ-штрасе, 73 (квартиру вже не пам'ятаю). Прізвище Гайнса за дивним збігом теж було Кеннінсберґ.

Незабаром моя родина продовжила рухатися в бік Черкас й опинилася в сусідньому селі - в самому центрі Корсунь-Шевченківського прориву. Праворуч від себе ми чули скреготіння реактивних "катюш", ліворуч - гупання німецьких шестиствольних мінометів. Снаряди з виттям проносились над нашими головами.

Якось прилетіли німецькі бомбардувальники. Ми з батьком були на дворі. Тато сказав: "Коли літак над тобою - не бійся. На тебе впадуть бомби тільки з того, котрий піде на тебе носом". І вони пішли на нас носами.

Бомби відділялися великими гронами. Я впала головою до стовпчика на городі. Почалося суцільне пекло - від гуркоту заклало вуха, земля під нами трусилася. Потім щось грюкнуло мене по голові, проїхалось по спині. Я поповзла до будинку, не відчуваючи ніг. Мати підхопила мене на руки.

Пальто, хустка, сукня - все на мені було зрізано й обпалено ззаду. На спині - опік й садно. У мене кровили й хиталися зуби, я погано чула. Від стовпчика біля якого я лежала залишилася воронка. Тато сказав, що в мене - контузія. У нього самого виявилося 15 осколків в ногах. Мати витягнула ті, що змогла, інші - залишилися в кістках, пізніше так і заросли.

Коли шлях на Черкаси був звільнено від німців, мама упіймала коня за селом, запрягла й повантажила пораненого татка на віз. Тоді на подвір'я заскочили передові частини дивізії Рокосовського. З пораненого, лежачого батька здерли єдину нашу цінну річ - шкіряне пальто. Ми потім тата, що називається, в ганчір'я кутали від зимового холоду.

Дід мав дві нагороди - німецький Залізний хрест і радянський Червоний прапор

В місті Шпола в нас закінчився перев'язувальний матеріал, ми з мамою пішли в школу, де розташовувався шпиталь, з надією випросити бинта. В цей час по центру Шполи стріляли й госпіталь пішов, залишивши усіх лежачих хворих. Поранені просили пити. Ми з мамою вирішили, що краще розмістити їх в розташованих поряд будинках.

Після контузії я лякалась обстрілів, але, коли почала носити поранених - страх пішов. Тоді я зрозуміла: щоб не боятися, треба бути чимось дуже зайнятим. Незабаром до нас приєдналися місцеві мешканці - справа пішла швидше.

Молоденький лейтенант, що був поранений в ногу, довідався, що ми їдемо в Черкаси, попросив передати записку його батькам в село Васютинці Полтавської обл. Коли повернулися додому  так і зробили: поїхали в Васютинці. Приємно було бачити радість батьків того лейтенанта, що довідалися про те, що син живий и недалеко від них.

В Васютинцях мати влаштувалася вчителькою в школу і нам дали житло. В Черкаси ми більше не повернулися, щоб, як сказав тато  - "Не муляти очі". Батьки боялися арештів. Масові арешти в Черкасах почалися в 1947 році. Тато, коли загоїлися рани, знов пішов на фронт. Війну закінчив в інженерних військах десь на польському кордоні, отримав нагороди - ордени та медалі.

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази.