У вогні не згорів, у Дніпрі не втонув

Текст опубліковано в рамках проекту родинних переказів про Другу світову війну "1939-1945: Неписана історія".

Коли почалася німецько-радянська війна, мої майбутні батьки - обидва 1924 року народження - саме закінчили дев'ять класів середньої школи.

Мати, Людмила Колодяжна, була сиротою і жила з опікункою, яку їй призначив колгосп, в рідному селі Глинську Сумської області.

Батько Григорій Пархоменко був родом із того самого села, але жив з родиною в Алчевську, куди мій дід, Тимофій Пархоменко виїхав у 1925 році. Дід працював на тамтешньому металургійному заводі зварювальником, а пізніше очолював так звану квартирну частину.

Хоча Алчевськ був окупований німцями лише 12 липня 1942 року, але виглядає, що в 1941-42 навчальному році там школи не працювали, оскільки батько тоді десятого класу так і не закінчив. Разом з однокласниками вони працювали на сільгоспроботах та на будівництві окопів. Якось потрапили під авіаналіт, під час якого загинув батьків однокласник Проценко Василь.

Тим часом батьків брат Михайло влітку 1941-го проходив дійсну військову службу на окупованому СРСР фінському півострові Ханко. Кілька місяців тамтешні радянські частини відбивалися від противника, аж десь у листопаді вони були евакуйовані Фінською затокою до вже блокованого німцями і фіннами Ленінграда.

Кілька транспортних кораблів на тому переході німці потопили, і тисячі бійців загинули в холодних водах Балтики. В Ленінграді доля звела Михайла в одній роті з двоюрідним братом Cеменом Пархоменком.

Михайло Пархоменко (крайній ліворуч) на півострові Ханко. Триває Друга світова

У вересні 1942 року Семена було розірвано снарядом на очах у брата, а сам Михайло загинув на початку січня 1943 року під час спроби прориву блокади Ленінграда. В тих краях його й поховано.

Брат моєї матері Аркадій Колодяжний, 1922 року народження, на момент початку війни саме закінчив другий курс вищого військово-морського училища в Ленінграді. До речі, він згадував комісара того училища на прізвище Мірошниченко, який у довірливих розмовах з курсантами-українцями висловлював переконаність, що Україна буде незалежною і потребуватиме морських офіцерів.

Невдовзі курсантів кинули обороняти Таллін, де дядько, за його словами, був командиром кулеметної обслуги. Пізньої осені було прийнято рішення евакуювати училище до Баку, щоб там завершити підготовку тих курсантів для служби офіцерами на флоті.

Оскільки Ленінград вже був оточений, курсантів вивозили через Ладозьке озеро, повантаживши їх на якусь стару гнилу баржу, всю в кізяках. Серед озера та посудина від навантаження і не дуже великої хвилі розламалася і потонула, переважна більшість курсантів, що були на ній, потопилися. Дядько був одним з небагатьох, яким вдалося врятуватися.

Закінчивши курс навчання в Баку, він з 1944 році став воювати на Чорному морі, а потім у Дунайській флотилії. Залишився живим, був нагороджений орденами, закінчив Військово-морську академію. При цьому був переконаним українським націонал-комуністом, вірив, що Україна буде незалежною, але має залишатися комуністичною.

Вісточка лейтенанта Аркадія Колодяжного сестрі з визволеної Одеси

Враховуючи заслуги капітана 1 рангу Колодяжного А.О. в гідрографічних дослідженнях, ЮНЕСКО декілька років тому назвала підводну гору в Атлантичному океані горою Колодяжного. Сам Аркадій Омелянович до цього не дожив.

Коли рідне село у вересні 1941 року було окуповане, моя мати стала працювати на рядових роботах у колгоспі окупаційного зразка, що називався общинним двором.

Через деякий час дівчина, у якої "дев'ять класів було на лобі написано", була призначена обліковцем. Під час чергових наборів на роботи до Німеччини щоразу переховувалася в сусідньому селі у своєї тітки, син якої служив у поліції і тому її там не чіпали.

Листівка студентки Людмили Колодяжної братові на флот

В окупованому Алчевську мій дід не мав роботи, оскільки металургійний завод не працював. До Червоної армії його не взяли через непризовний вік. Втратила роботу й батькова сестра Настя.

Радянський військовий госпіталь, у якому вона перед тим працювала і при авіанальоті була легко поранена, при відступі Червоної армії було евакуйовано, а вона лишилася з батьками. Жили вони там дуже сутужно, на харчі доводилося потроху міняти своє нехитре майно.

Тим часом і на окупованому Донбасі почалися набори на роботи до Німеччини. Якось забрали діда і поставили в колону таких самих, яка рушила до залізничної станції. Замість торби дід нашвидку взяв з собою якесь старе відро, куди кинув шматок хліба і ще щось на дорогу.

В колоні він надумався відпочити. Поставив відро догори дном і присів на нього. Був оброслий бородою, виглядав зовсім старим, тому конвоїри не звернули на це уваги (вздовж дороги там стояло багато люду) - сидить собі якийсь дід, та й хай сидить. Колона пішла собі, а дід повернувся додому.

18-річний батько уникав відправки до Німеччини, як умів. Але якось потрапив у облаву на базарі, де продавав питну воду кухликами з відра. Натовп оточили німці, вони швидко відфільтрували старих і малих, а решту зігнали докупи, стали вантажили на автомобіль і партіями відвозити на станцію.

Разом з кожною партією від'їжджали один-два німці. Коли людей залишилося тільки на останню партію і з ними лише якась пара німців, батько наважився і рвонув геть. Німці закричали "Гальт! Гальт!", але ні гнатися за ним (адже тоді розбіглася б решта), ні стріляти (адже на базарі кругом були люди) не стали.

Іншим разом батька таки якось запроторили на збірний пункт, що був біля станції. Це була територія, обгороджена колючим дротом, яка вночі з вартової вишки освітлювалася променем прожектора. У ніч перед завантаженням до вагонів батько і ще декілька хлопців утекли звідти, швидко накидавши куфайок на колючку, коли прожектор світив у інший бік.

Зрештою, їсти їм у Алчевську стало зовсім нічого, і сім'я вирішила перебратися до рідного села Глинська, де ще була їхня хата, в якій жили квартиранти. Рано навесні послали туди мою тітку Настю, щоб вона вирішила питання з городом.

Настя якось добралася до Глинська, написала заяву начальникові управи, але в землі їй було відмовлено, як "дочці комуніста", хоча мій дід ніколи комуністом не був. "- А ви не комуніст?!" - не стрималася тітка, тоді ще молода дівчина. Начальник управи рвонувся до неї, але гнатися не став.

Зрештою сім'я таки перебралася до Глинська. Родичі виділили їм трохи землі і город був посаджений. Всі стали працювати у вже згаданому общинному дворі - інакше не виходило.

Якось батькові випало запрягати коня, а оскільки він, що виріс у місті, зробив це невміло, то отримав батогом від старости того общинного двора. Запальний хлопець вчепився в кривдника, але добрі люди їх розтягли. Староста залишив цей випадок без наслідків - зі Сходу вже долинала канонада.

У вересні того 1943 року Червона армія вийшла на лівий берег Сули. Місцевими жителями міст був збережений, а деяким частинам наші хлопці показали тверді броди. Німців швидко погнали до Дніпра.

У селі, яке було райцентром, розташувався польовий військкомат. За один-два дні всі хоч трохи здатні до служби чоловіки були переписані, а ще через день вони вже крокували на фронт - переважно у складі 340-ї Сумської дивізії.

Батько був білобілетником - зір його правого ока (яким прицілюються) складав біля 5 відсотків. Однак він пішов у армію добровільно. На голосіння матері сказав лише: "- А що, хіба Мишкові не хотілося жить?..".

Вцілілі воїни-залізничники після закінчення війни. Обведено мого батька - Григорія Пархоменка.

Новобранців одразу ж повели на Київ. Прямо в домашньому одязі - навіщо витрачатися на військові строї для смертників? Люди їх сумно називали чорносвитками.

Зі зброєю також було бідненько, хоча батько, який був хлопцем завзятим, гвинтівку собі добув. Він потрапив до угрупування, яке спрямованого на Лютізький плацдарм. Безліч народу потопилося в Дніпрі, який форсували під шаленим обстрілом на підручних засобах.

Пліт, на якому переправлявся і батько, розбило снарядом. Плавати він не вмів, де в Алчевську можна було тому навчитися? Та й куди попливеш у воді листопадової температури одягненим і з гвинтівкою? Але батькові поталанило, його встигли втягнути в човен солдати, яким пощастило більше.

Біля Лютежа в діда влучив осколок, який залишився в тілі до кінця життя

У вересні 1967 року, через 24 роки по тому, я, тоді першокурсник КПІ, був на сільгоспроботах у селі Мощун за Пущею-Водицею. Квартирна хазяйка, дізнавшись, звідки я родом, заплакала: "- Ой синку, скільки ж хлопців з Сумщини було перебито отам на полі за струмком! Вони ж там лежали купами!..".

І батько згадував, що після переправи і боїв з їхньої роти живими залишилися 12 бійців. Нарікав, що більшість загинули через свою ненавченість навіть простим правилам бою. Цим ніхто не займався, їх просто гнали на кулемети, як худобу. Батько до кінця життя був упевненим, що Сталін хотів таким чином винищити українську молодь, яка пізнала життя без комуністів.

Потім залишки частин, що визволяли Київ, були відведені на переформування. При цьому батько потрапив аж до Пензи. Розповідав жахливі речі, що там солдатів практично не годували, і багато з них померли від голоду... Пізніше я знайшов матеріали, що таке відбувалося і в інших місцях тимчасового розташування військ у глибині Росії.

Аж тоді, 18 грудня 1943 року, через два з гаком місяці після призову і після участі в боях, його було приведено до присяги. А його загиблі побратими, виходить, такої честі удостоєні не були, і Родіна залишилася їм нічим не зобов'язаною...

Зрештою військовою медкомісією, яка оглядала уцілілих визволителів Києва, батько через зір був відбракований з піхоти і направлений до залізничних військ. Далі він брав участь у відновленні залізничного полотна, мостів у Західній Україні і Польщі, в Маньчжурії. Часто під бомбами.

А в Глинську після відновлення радянської влади поновилося навчання у всіх класах середньої школи. Тому мати змогла закінчити у 1944 році десятий клас і, як відмінниця, була прийнята без екзаменів до Київського медінституту.

Нарешті вдома! Мій дядько (брат мами) моряк Аркадій Колодяжний з рідними та сусідами. 1946 рік

Навчальні корпуси, гуртожитки були тоді розкидані по всьому місту, а громадський транспорт не працював, тому студентам доводилося робити великі кінці пішки. По вихідних і не тільки студенти разом з іншими громадянами розбирали руїни на Хрещатику. Вже тоді було відомо, що ті руїни - справа рук не німців, а більшовиків, але говорилося про це пошепки і лише тим, кому довіряли.

Тим часом війна закінчилася, але у матері, як сироти, не стало коштів на прожиття в столиці - все, і передусім харчування, було страшенно дорогим. Тому вона кинула навчання, повернулася до рідного Глинська і стала працювати в одній з районних установ.

В 1947 році до села повернувся з війська батько, він познайомився там з моєю матір'ю і вони одружилися. Внаслідок тієї події було кому написати оці нотатки про їхнє та їхніх найближчих родичів життя під час воєнного лихоліття.

P.S.: До останнього часу я мав звичай 9 травня відвідувати Меморіал в Лютежі, віддаючи належне своєму батькові і загиблим землякам з 340-ї Сумсько-Київської дивізії. Цього року, мабуть, виберу для цього інший день. Не хочу на втіху кремлівським маріонеткам покладати квіти під кривавими прапорами антилюдського режиму, який ненавидів своїх власних громадян і мільйонами винищував їх...

Інші спогади, опубліковані в рамках проекту "1939-1945: Неписана історія", дивіться тут. Надсилайте свої родинні перекази.