Різні погляди на історію - нормально. Небезпечна їхня політизація
...В Україні точиться боротьба між абсолютно несумісними історичними міфами. Якщо спростити, то боротьба йде між національною і радянсько-православно-слов'янською - або ж проросійською - міфологією...
Ключовий момент для досягнення такого консенсусу - роль держави у формуванні підходів для аналізу історичних подій має бути мінімальною. Надто в Україні, де зміна партій при владі призводить до перегляду всієї державної "політики пам'яті".
Звичайно, мусить бути певний перелік історичних постатей і подій, яким держава надає статусу національних символів, але це стосується лише тих осіб і подій, щодо оцінки яких існує широкий консенсус у суспільстві. Очевидно, що постать, скажімо, Бандери до таких поки що не належить.
Андрухович проти обох - і Сталіна, і Бандери
Логічна послідовність у формуванні переліку "національних святощів" мала б бути такою: професійна дискусія істориків, далі - широке громадське обговорення, в якій історики мали б авторитетне слово, і лише після досягнення достатньо широкого консенсусу - державні рішення.
Це моя точка зору як громадянина. А як представник професійної корпорації істориків я зацікавлений у тому, щоб ані держава, ані будь-хто інший не диктували мені "єдино правильний" підхід до аналізу історичних подій.
Згоди досягти можна. І подія, яка по-різному сприймається в різних частинах України, стане прийнятною в межах країни.
Основна засада - це відкрите громадське обговорення, без спроб замовчування, без спроб нав'язати якусь офіційну чи іншу точку зору. Це відкрите обговорення, в якому всі зацікавлені сторони чи навіть конкретні особи - історики, публіцисти, громадські діячі, можуть висловити авторитетну думку з того чи іншого приводу. І тільки результатом такого відкритого громадського обговорення може бути якийсь національний консенсус стосовно національної історії.
Якщо подивитися на світовий досвід, то тут ми бачимо два можливих підходи до вирішення таких проблем. Один з таких підходів - авторитарний, коли влада через освітню систему чи медіа, накидає суспільству прийнятну для неї самої концепцію національної історії, певну національну історичну міфологію.
Другий підхід, характерний для демократичних країн, коли вироблення такого національного консенсусу формується в умовах повної свободи слова, в умовах дискусії, яка може тривати роками, може тривати навіть десятиліттями, але в результаті досягається певний рівень національного консенсусу.
Політики ділять українців за допомогою минулого
Зрозуміло, він ніколи не буде стовідсотковим, тому що завжди є якісь опозиційні групи (це для плюралістичного суспільства є нормальним). Але принаймні існує якийсь досить високий рівень національної згоди стосовно питань національної історії, який дозволяє говорити - так, це єдина нація, вона має якесь своє спільне бачення.
Гадаю, що для України тільки цей другий шлях є прийнятним. Проте, на жаль, ми перебуваємо тільки на початку цього шляху, тому що є значні розбіжності у поглядах на національних героїв, на події, які є символічними для української історії. Відтак, такий консенсус доведеться дуже довго шукати.
Існує точка зору, що треба створювати нові історичні міфи - оскільки, мовляв, позбутися історичних міфів у принципі неможливо, тому треба сформувати позитивні історичні міфи, які б об'єднали націю. І питання лише в тому, якими мають бути ці міфи.
Я дотримуюся іншої точки зору.
В Україні точиться боротьба між абсолютно несумісними історичними міфами. Якщо спростити, то боротьба йде між національною і радянсько-православно-слов'янською міфологією, або ж проросійською міфологією. Через це і вкрай необхідна сьогодні деміфологізація історії - бо важко поєднати, скажімо, вшанування діяльності УПА і культ "Великої перемоги радянського народу".
Табачник повертає "Велику Вітчизняну"
Такі спроби вже були і нічого путнього з цього не вийшло. Тому я вважаю, що в українській ситуації лише принципова деміфологізація, десакралізація і раціоналізація історії може привести до якогось національного консенсусу. Я за те, щоб принципово відмовитися від творення національних міфів і культів.
Проблема полягає не в тому, щоб одним ставити пам'ятники, а інших демонізувати.
Слід зрозуміти глибинні мотиви вчинків історичних осіб, і на цій основі шукати якісь спільні точки дотику. Зрозуміти, що не було білого і чорного, не було демонів і ангелів, а демони і ангели часом поєднувалися в одній особі.
Люди могли прагнути блага для своєї нації так, як вони його розуміли, а розуміли вони його дуже по-різному. Раціональний підхід до історії - це прагнення радше зрозуміти, аніж затаврувати ганьбою одних і звеличити інших. Це єдиний шлях до пошуку національного консенсусу.
Те ж саме стосується діалогів з країнами-сусідами. Такий діалог нібито передбачає існування національних історичних фронтів: ми не можемо вести переговори з іншою стороною, допоки у власному таборі не наведемо історичний порядок.
Власне, це найбільше і дратувало у перших засіданнях польсько-українських комісій - їхні кінцеві протоколи. В них зазначалося, що польська і українська сторони досягли згоди в таких питаннях, а далі йшов протокол розбіжностей: польська сторона вважає так, а українська сторона вважає так. Мені би значно цікавіше було прочитати, що вважає той чи інший професор - незалежно від того, чи він поляк, чи українець.
Спільна історія - історія, яка розминеться з правдою?
На щастя, сьогодні на українсько-польських зустрічах істориків практично відсутня точка зору польської чи української сторони. Є професор Зашкільняк, професор Ільюшин, професор Ґжеґож Мотика, і кожен з них має свою точку зору.
Ба більше, коли висуваєш дискусійну ідею на конференції, тебе підтримує частина поляків і частина українців. Інша частина, теж "інтернаціональна", виступає проти - тобто дискусія зовсім не має характеру дискусії між якимись національними сторонами.
Дискусія стосовно питань національної історії чи історичних стосунків між націями не повинна спершу замкнутися в нашому національному таборі, а тільки потім, як на лінії фронту, перетворитися на дискусію з якоюсь там протилежною стороною.
Дискусія повинна вестися між професіоналами-істориками, незалежно від їхньої національної приналежності. Потрібно одночасно шукати і певного національного консенсусу в історії, і точок дотику у поглядах на українсько-російські чи українсько-польські чи ще інші історичні проблеми.
Ми ніколи не можемо сказати стовідсотково, що усі історики однієї країни вважають так, а усі історики з іншої - інакше. На щастя, так не є. Серед різних істориків є різні погляди на історію.
Чому і як треба переписувати історію України
Це нормальна річ - різні погляди на історію; нормальна річ - різні погляди на одного і того ж історичного діяча. Небезпечно, коли ці погляди політизуються і коли питання, скажімо, оцінки історичної ролі Степана Бандери переростає у політичні баталії, які вже загрожують підірвати національну єдність.
Слід уникати такого рівня конфліктів, коли історична дискусія переростає у щось на зразок політичного чи ідейного конфлікту. Водночас, не потрібно боятися різних поглядів на тих чи інших історичних осіб. Особливо якщо це дискусія між професіоналами-істориками.
