Чи є "Лівобережна Гетьманщина" правонаступницею держави Хмельницького?

Сьогодні - річниця Андрусівської угоди 1667 року, коли московський цар таємно від козаків уклав угоду з польським королем, розділивши Україну по Дніпру. Таким чином Москва остаточно розірвала домовленості, підписані в січні 1654 року на Переяславській раді.

І минулі, і сучасні історики з дивною одностайністю не помічають тієї обставини, що так звана Лівобережна Гетьманщина, правителями якої були послідовно Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апостол та Кирило Розумовський від самого початку свого існування була не більше ніж проектом московського уряду, спрямованим на розчленування та знищення Української держави, відновленої Богданом Хмельницьким 1648 р. (умовно назвемо її Державою Богдана Хмельницького).

Від 1660 р. до 1676 р. Лівобережна Гетьманщина існувала паралельно з Державою Богдана Хмельницького і була маріонетковим утворенням, використовуваним московським урядом для цілковитого знищення останньої.

Такий погляд перевертає наше уявлення про справжню суть революційних подій, що відбулися в Україні 3-ї чверті XVII століття, яке стало для неї періодом національного відродження.

Як відомо, 1660 року Держава Богдана Хмельницького територіально охоплювала частину України приблизно у тих самих межах, що були визначені Зборівською угодою 1649-го, укладеною урядом Гетьмана Богдана Хмельницького з урядом Речі Посполитої.

Саме 1660 р. відбулися події, наслідком яких і стало утворення Лівобережної Гетьманщини.

Поштовхом до них послужило небажання впливової на місцевому рівні групи старшин Сіверщини (Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький та Переяславський полки) визнавати Чуднівську угоду 1660 р., укладену урядом гетьмана Юрія Хмельницького з урядом Речі Посполитої.

Ця угода передбачала розрив союзницьких стосунків Української держави з Московським царством і була спричинена невигідністю для України Переяславської угоди 1659 року,  нав'язаної московським урядом Українській державі у незручний для неї момент внутрішньополітичної кризи.

Ця угода передбачала розрив союзницьких стосунк в Укра нсько держави з Московським царством була спричинена невиг дн стю для Укра ни Переяславсько угоди 1659 р., нав'язано московським урядом Укра нськ й держав у незручний для не момент внутр шньопол тично кризи.

Коли ця криза минула, дотримання умов угоди втрачало для України усякий сенс, тим більше, що воно було для неї згубним, загрожуючи цілковитою втратою незалежності. До того ж Переяславські пункти ще в 1656 році перекреслила Москва, уклавши сепаратну Віленську угоду з поляками - чесного царського слова вистачило на два роки.

Проте розрив союзницьких стосунків України з Московським царством означав початок війни між ними. Сумний досвід колишніх військових дій проти Московського царства, які розгорталися протягом 1658 - 1659 рр. в основному у межах Сіверщини, неабияк перелякав багатьох тамтешніх старшин.

Війна означала з їхньої точки зору перспективу повторення жахливої руйнації керованих ними територій і підрив їх власної господарської діяльності. Керівниками цих старшин були Яким Сомко та Василь Золотаренко, що були насамперед багатими купцями, а не військовими. До того ж вони спеціалізувалися на посередницькій торгівлі між країнами чорноморського регіону та Московським царством.

Отже, перспектива війни у Сіверщині, через яку проходили обслуговувані ними товарні потоки, їх аж ніяк не влаштовувала. Загальнонаціональна перспектива ж їх не обходила і в перемогу України у війні проти Московського царства вони не вірили.

Отже у листопаді 1660 р. вони звернулися по військову допомогу до московських воєвод і проголосили:

1) своє невизнання влади уряду Гетьмана Юрія Хмельницького над керованими ними територіями,

2) заперечення законності цього уряду,

3) свою особисту відданість попереднім домовленостям між Україною та Московським царством.

Останнє, не роздумуючи стало на їхній бік і надало їм військову допомогу, ввівши у контрольовану ними частину України свої війська. Так почалася україно-московська війна, яка тривала майже безперервно аж до 1676 р.

Дивно, але у періодизаціях української історії дослідники з подиву гідною впертістю не виокремлюють цієї війни, хоч вона була найкривавішою і найтривалішою за всю історію україно-московських стосунків.

У цій війні війська Лівобережної Гетьманщини, що спочатку охоплювала лише Сіверщину, а згодом поширилася на усі українські землі лівого берега Дніпра, воювали разом із Московським царством проти Української держави, що зрештою привело до її падіння 1676 р. Так закінчилась історія Держави Богдана Хмельницького.

Ця держава виявилася настільки життєздатною, що Московське царство, не будучи в змозі подолати її самостійно навіть за підтримки тієї частини українців, що її зрадили, змушене було воювати проти неї у спілці з Річчю Посполитою, уклавши для цього з нею Андрусівську угоду 1667 р.

За цією угодою сторони домовилися, що кожна з них претендуватиме лише на ті території Української держави, що лежать з їхнього боку Дніпра. Виняток становив Київ і прилеглі до нього правобережні території, які Московське царство також залишило собі, хоч вони й були не на "його" боці Дніпра.

Андрусівські перемовини велися таким чином, що уряд Української держави взагалі про них не знав. Річ Посполита та Московське царство ділили Україну, не питаючи на це її згоди.

Тогочасний гетьман Петро Дорошенко дізнався про те, що держави, яку він очолює згідно з давнім українським правом, "немає" лише у жовтні 1667 року, через вісім місяців по укладенню Андрусівської угоди. І дізнався про це від поляків, оскільки за їхньою домовленістю з Москвою їм "належала" та частина України, яку реально контролював очолюваний ним законний уряд Української держави.

Його відповіддю було опанування 1668 р. силою зброї українських територій, що перед цим були загарбані Московським царством.

Про гетьманування Петра Дорошенка читайте у розділі "Тексти"

Що ж до підлеглості решти українських земель Речі Посполитій, то його посли до Туреччини, зустрівши там варшавських послів у липні 1667 р. охарактеризували так: "Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі".

Річ Посполита, зрештою, змушена була під тиском Туреччини, що взялася допомогти Українцям у їхній боротьбі, визнати за Бучацькою угодою 1672 р. незалежність Української держави.

У вересні 1676 року її останній Гетьман Петро Дорошенко капітулював перед переважаючими військовими силами Московського царства, у складі яких були полки Лівобережної Гетьманщини, очолювані Іваном Самойловичем.

Таким чином, гламурна історія про добровільне возз'єднання України з Московським царством відразу по Переяславській Раді 1654 року не має під собою жодної реальної підстави.

Про спільні похмурі долі союзних Москві лівобережних гетьманів читайте тут

Протягом 20 років, починаючи від зрадницької щодо України Віленської угоди 1656 р. Московського царства з Річчю Посполитою, уряди Української держави провадили діяльність, спрямовану на збереження набутків Хмельниччини, в той час як утворена 1660 року Лівобережна Гетьманщина немало посприяла їх знищенню.

Отже, Лівобережна Гетьманщина, створена урядом Московського царства для знищення Української держави, з покладеним на неї завданням впоралася.

Щоправда, для нагляду за нею на її території доводилося постійно тримати московські війська, щоб бува не надумали повернутися під владу законного уряду, що містився, як і за часів Богдана Хмельницького, у Чигирині.

А далі усе відомо. Лівобережна Гетьманщина проіснувала рівно стільки, скільки це виявилося зручним Московській державі.

Виконавши свою першу місію, вона потім була використана для знищення Речі Посполитої та Кримського царства, а далі за непотрібністю зліквідована 1764 р. І ніхто не став повставати за її збереження. Нікому було.

Спадкоємці Якима Сомка та Василя Золотаренка на той час з козаків стали дворянами і зуміли захистити свої майнові та станові права у тому числі за рахунок "переяславської легенди", яка й досі мандрує підручниками та сайтами.

Про те, як козацька старшина стала імперськими чиновниками, читайте тут

А тих козаків, яких було перетворено на селян, що працювали на доморощених дворян, соціальна модель Лівобережної Гетьманщини аж ніяк не надихала на боротьбу за її збереження. З її зникненням нічого для них не змінювалося.

Квазі-держава виявилася непотрібною ні Петербургу, ні самим українцям і померла тихо без мук.

Таким чином, жодного "добровільного возз'єднання" Української держави з Московським царством насправді не було. Військовий союз між ними проіснував протягом 1654-1656 рр. - до його розриву внаслідок сепаратної річпосполитсько-московської Віленської угоди 1656 року.

А далі відбувалося 20-річне цілеспрямоване нищення Української держави Московським царством та Річчю Посполитою. Для забезпечення успішності цього процесу вони об'єднали свої зусилля в Андрусові - 9 лютого 1667 року.

Річ Посполита була тоді задоволена. Хто ж у її керівництві знав, що після України вона стане наступною жертвою Москви? Що після поділу України 1667 р. відбудуться поділи Речі Посполитої року 1772-1795 рр. і вона, так як перед цим Україна, зникне з політичної мапи світу на довгих 123 роки?