Донецьк у боротьбі за українську владу. Конспект короткого курсу

Рік тому найголовніше крісло в Україні зайняв представник Донецька, точніше - висуванець донецької фінансово-промислової групи - найбільшої і найбагатшої в Україні.

За часів Російської імперії центр влади традиційно перебував у Санкт-Петербурзі. Існуюча тоді монархічна форма правління не давала жодних шансів на владу будь кому, хто не належав до розлогої династії Романових, у яких в родичах ходила майже вся монархічна Європа.

Проте промислова буржуазія Донецького басейну, чиї статки збільшувались майже на очах, вже 1892 року оформилася у Донецьке товариство залізного і сталеплавильного виробництва з капіталом 1,5 млн руб золотом (для прикладу: статок царської родини становив 1,2 млн руб). Це об'єднання було поки що економічним. Поки що. Бо відомо, що політика - це один з методів просування економічних інтересів.

Напередодні першої великої економічної кризи 1900-1903 рр., яка призвела до першої ж революції в Росії, далекі попередники нинішніх донецьких магнатів оформили два найбільших європейських синдикатів у Європі - Продамет і Продвугілля, а після царського маніфесту 17 жовтня 1905 року, який дарував політичну свободу в імперії, тодішні "нові росіяни" створили першу політичну партію промислової буржуазії - партію октябристів (від рос. октябрь - дати царського маніфесту).

Октябристи відразу ж міцно засіли у першому російському парламенті - Державній думі - і у створеному після Лютневої революції Тимчасовому уряді.

Згодом на політичному обрії Росії виник Ленін з компанією і скинув самих промисловців з владного Олімпу. В радянські часи була дуже популярною фраза вождя, яка приблизно звучала так: "Без донецького вугілля не може бути Радянської влади". Цю фразу і нині можна прочитати на пам'ятниках більшовицькому вождеві у Донбасі.

Тому постання у Києві Центральної Ради і проголошення спочатку автономної, а після і незалежної УНР, яка відразу ж заявила про права на Донбас, виявилося несподіванкою для більшовиків. Саме наприкінці 1917 року виникла перша сутичка між більшовиками Києва і Донбасу, хто з них найголовніший. Сутичку тоді виграли донецькі. Справа була ось у чому.

В той час, коли більшовики в Росії почали захоплювати владу, в Україні пройшли вибори в органи влади. На початку грудня 1917 року за підсумками виборів у Києві відкрився І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому більшість була у представників українських партій. Намагання більшовицької "п'ятої колони" за прикладом росіян грубою силою захопити владу на з'їзді не пройшли. Бо, як казав згодом один український політик: "Україна - не Росія".

Київські більшовики, які мали на руках ленінські мандати з Петрограду (іншої держави, між іншим), подалися до Харкова, де одночасно проходило більшовицько-лівоесерівське збіговисько під назвою "Съезд Советов Донецко-Криворожского басейна". Київські гості, розмахуючи мандатами з Петрограду, намагалися перетворити це збіговисько на Всеукраїнський з'їзд Рад.

Місцеві більшовики з есерами спочатку отетеріли від такого нахабства, але ленінські мандати Затонського і компанії вирішили частину справи. Розлючені "донецькі" відмовили київським гостям і впорядкованому нічлігу і відправили ночувати... до місцевої тюрми.

25 грудня 1917 р. цей з'їзд проголосив владу Рад на Україні. Проте перший більшовицько-есерівський уряд очолив представник Донбасу лівий есер Юхим Медведєв. Як бачимо, влада з царської стала більшовицькою, однак представники Донбасу при будь якому розкладі намагалися грати головну партію.

Як тільки у Бресті держави Четверного союзу підписали з УНР мирний договір, донецькі більшовики зробили спробу відокремитись від України, зліпивши чудернацьку формацію під голосною назвою Донецько-Криворізької республіки Рад (ДКРР) у складі ...Російської федерації (про що нинішні апологети "федеразму" воліють не згадувати) зі столицею у Харкові.

До складу цієї "республіки" її натхненники включили Катеринославську і Харківську губернії та частину Області Війська Донського. Скромності "донецько-криворізьких" можна позаздрити: могли б запросто зазіхнути і на Київ, чого там.

До речі, на честь головного натхненника ДКРР курянина Федора Сергєєва (Артема) досі названі два міста у тій державі, проти якої той активно виступав, не кажучи про десятки пам'ятників і сотні вулиць в українських містах.

Про історію недовгого існування Донецько-Криворізької радянської республіки читайте тут

Артем із компанією навіть послав ноту протесту проти наступу союзних українсько-німецьких військ на межі їхнього володіння, мотивуючи це тим, що "ДКРР є автономною республікою Російської Федерації і непідвладна українським націоналістам".

Переляканий Ленін, відчуваючи, що дурна ініціатива Артема со товаріщі тягне на нову війну з Німеччиною, надавив на них, після чого провідники ДКРР "погодились" бути частиною радянської України.

Фантастичний пам'ятник більшовику Артему на крейдяній горі. Скульптор - Іван Кавалерідзе, 1927. Фото - http://sgiaz.uamuseum.com

В той же час (березень 1918 р.) київські більшовики не зійшлися у питанні про майбутню українську більшовицьку партію і розкололись на дві самостійні групи - аверінців і скрипниківців, названі на честь керівників.

Аверінці з осередком у Катеринославі (В.Аверін, Є.Бош, Е.Квірінг) виступали на оформлення КП(б)У на кшталт обласної структури РКП(б). Скрипниківці (М.Скрипник, Ю.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай) виступали за створення незалежної УКП і будівництво Радянської, проте незалежної від Москви, України.

Кожна група провела від імені всіх більшовиків України конференції і винесли відповідні рішення. Суперечку вирішив Ленін. Наприкінці червня 1918 р. під пильним ленінським оком в Москві відбувся установчий з'їзд КП(б)У, як невід'ємної частини РКП(б).

До речі, Ленін не довіряв ані київським більшовикам, ані донецьким (групі Аверіна-Артема), бо пам'ятав про дурну ініціативу з ДКР, яка трохи не звела нанівець Берестейський договір Леніна з Німеччиною. Тому тримав Донбас на короткому повідку, випробовуючи на ньому молоду поросль більшовиків на кшталт Молотова чи Кагановича (вони очолювали на початку 1920-х рр. Донецький губком КП(б)У). Те ж саме продовжував Сталін.

За всі довоєнні роки жоден з керівників партійної організації Донбасу не продовжив кар'єру у Києві (крім сталінського протеже Олександра Щербакова, який потрапив зі Сталіно (Донецьк у 1924-1963 рр.) прямо до Москви.

Тільки після війни керівник більшовиків Донбасу Леонід Мельников пересів у крісло першого секретаря ЦК КП(б)У. Щоправда, віддаючи належне керівництву однієї з найбільших партійних організацій СРСР, перший секретар Сталінського (Донецького) обкому КПУ ставав членом ЦК КПРС.

Амбітний Володимир Дегтярьов програв змагання за владу Володимиру Щербицькому, але зробив Донецьк містом мільйона троянд

Це зіграло погану службу Москві. Амбітний перший секретар Донецького обкому КПУ Володимир Дегтярьов почав нахабно претендувати на посаду першого секретаря ЦК КПУ.

Після зняття у 1972 році першого секретаря ЦК КПУ Шелеста за "націоналізм" Дегтярьов відкрито вимагав від Брежнєва (вихідця з Дніпропетровська) найвищу посаду в УРСР. Саме тоді оформилась вісь боротьби за владу в Києві - Донецьк проти Дніпропетровська, яка існує досі.

У Брежнєва була своя кандидатура на головну посаду в Києві - його особистий друг Володимир Щербицький, тому саме останній став керівником УРСР.

Нахабний Дегтярьов згодом став фігурантом міжнародного скандалу: під час весілля сина Дегтярьов разом з гостями поїхали кататися на теплоході по Чорному морю. П'яна команда трохи "переплутала" напрямок і була затримана в турецьких водах.

Дегтярьова з тріском вигнали до Москви на якусь маленьку посаду у Раді Міністрів СРСР, знімати колишнього конкурента з Києва примчався сам Щербицький.

"Незаслужено ображений" Дегтярьов під час "царювання" в Донбасі Володимира Щербаня (1994-1996) став символом міцного господарника, якому по плечу головне крісло країни. Тоді одну з центральних площ Донецька - Шахтарську було названо іменем Дегтярьова і відкрито йому погруддя.

Щоправда, хитрий Брежнєв, щоб карась не дрімав, поставив на посаду голови уряду УРСР вихідця з Донбасу Олександра Ляшка. До речі, з 1972 р. до 2004 р. в Україні тривала "дніпропетровська ера" (з "кравчуковським" антрактом).

Після відставки восени 1989 р. УРСР очолив перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ Володимир Івашко. Тільки 1993 року відновлену КПУ очолив "донецький" - Петро Симоненко, який, проте, не дуже йшов на контакт із земляками. Так, небажання Симоненка ділитися місцями у списку в парламенті із земляками під час парламентських виборів 1998 р. викликало створення партії регіонального відродження України на чолі з колишнім керівником Ленінського райкому КПУ Донецька Володимиром Рибаком (зараз це всім відома Партія регіонів).

Ще цікавий штрих - поруч з дніпропетровським керманичем часто був донецький прем'єр. Поруч з Івашком керівником уряду був виходець з Краматорська Віталій Масол.

Біля висуванця київської партноменклатури Кравчука почергово були дніпропетровський і донецький прем'єри Леонід Кучма і Юхим Звягільський (останній - в.о. прем'єра).Бунт донецьких господарників під виглядом шахтарських страйків влітку 1993 р. коштував відставки Кучмі і посади Кравчуку.

Влітку 1994 р. дніпропетровська ера отримала цілком сподіване для багатьох продовження - Україну на десять років очолив Леонід Кучма. Проте, думається, донецькі промисловці разом із угрупуванням "Люкс", організовуючи шахтарські страйки 1993 р. навряд чи сподівалася на повернення дніпропетровців або хотіла мати свій зиск. Але до приходу Кучми виконуючий обов'язки прем'єра Юхим Звягільський несподівано втік до Ізраїлю, залишивши владу без донецької складової.

Спочатку Кучма намагався знайти спільну мову з донецькими через друге пришестя Масола, проте оцінивши ситуацію, дуже скоро відмовився від донецьких на перших ролях. Хитрий інтриган, Кучма зумів відсторонювати донецьких від влади доволі довгий час, опираючись на київську групу, представлену керівниками СДПУ(о).

Під час другої каденції Кучми саме боротьба між есдеками та Партією регіонів була визначним  чинником політичного життя України. Символом цієї боротьби були футбольні перегони між київським "Динамо" і донецьким "Шахтарем".

З іншого боку на Київ наступав лідер комуністів Петро Симоненко, уродженець Донецька, який почав сходження до Києва з Донецька і Маріуполя. До речі, відновлення КПУ почалося також в Донбасі влітку 1993 року. Як тут не згадати проголошення радянської влади в Україні вихідцями з Донбасу.

Симоненко зайшов так далеко, що восени 1999 року серйозно претендував на печерські пагорби. У кулуарах влади, в тому числі і на Донеччині, кажуть, що Симоненко взяв гору над Кучмою, але останній став президентом тільки завдяки масовим фальсифікаціям і насамперед у Донбасі. Тодішній керівник Донецької області Віктор Янукович беззастережно підтримав Кучму, а не свого земляка Симоненка.

Одночасно Кучма намагався тримати паритет в самому Донбасі, просуваючи туди своїх людей і всіляко підтримуючи головного опозиціонера на Донеччині Володимира Бойка, директора Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча.

Хоча це йому не дуже вдавалося. Так, його зять Віктор Пінчук з трудом втримав у руках Харцизький трубний завод, в той час, коли на перші ролі в країні претендував Рінат Ахметов, власник наймогутнішої в Україні ФПГ, який намагався просовувати у керівництво країною своїх людей.

Ахметову вдалося підкласти під себе майже всі підприємства Донецької області. Навіть більше - 2002 р. його висуванець Віктор Янукович очолив уряд.

2004 рік став для донецьких найбільш неоднозначним. Ахметов відкрито вліз на дніпропетровську територію, купивши разом з Пінчуком Криворізький гірничо-металургійний комбінат і почав впевнений наступ на печерські пагорби, просуваючи у президенти Януковича.

Донецькій компанії вдалося відсунути від президентських перегонів-2004 Сергія Тігіпка, дніпропетровця з походження. Він вдовольнився головуванням в офіційному передвиборчому штабі Януковича, хоча тіньовий штаб очолював донеччанин Андрій Клюєв.

Проте вдалий для донецьких в цілому рік обернувся повним фіаско у головному - ставленик Ахметова Янукович не став президентом, залишивши за собою цілий шлейф звинувачень у масовій фальсифікації виборів.

Рік тому представник "донецьких" бульдозером вліз на київські владні пагорби. В результаті програла Україна.