Шість епізодів родинної історії

Епізод 1. Брат
Наказ полоненим - рити собі ями. Коли вже закінчували свою роботу під'їхало авто...

Глава родини Блонських Христофор пройшов Першу світову війну артилеристом балтійського флоту в царський армії. Наступну війну він зустрів уже в віці 48 років переконаним українським націоналістом. В тому ж дусі виховував не тільки своїх двох дітей - Наталю та старшого на рік Євгена, але й все село Кустин Рівненського району. Створив аматорський сільський театр з яким ставив п'єси українських класиків, підтримував зв'язки з націоналістичним підпіллям, писав українською мовою псалми для церковного хору, які, до речі, там співають до сих пір.

Після того як німці зайняли Україну активізувалася Українська Автокефальна Православна Церква. Христофору, що вже більше десяти років працював дияконом, керівництво УАПЦ запропонувало сан священика і він погодився. Висвячення відбулося у Рівному в 1942 році, а на парафію його направили у село Михайлівці Острозького району, що також на Рівненщині.

Син Христофора - Євген Блонський, після того як йому виповнилось 18 років (в 1943 р.) налагоджує контакти з УПА. Після того, як фронт прокотився в зворотну сторону і Волинь знову зайняла Червона армія, він отримує запрошення пройти вишкіл в одному з повстанських таборів на санітара. Разом з кількома друзями вони вирушають в дорогу. Потрібно було пройти близько сорока кілометрів від Михалківців в район замаскованого густими лісами Кремянецького кряжу. Дорогою вони потрапляють в засідку СМЕРШа.

...Наказ полоненим - рити собі ями. Євген разом з друзями вирили яму і коли вже закінчували свою роботу під'їхало авто. Звання пасажира машини залишилося не з'ясованим, але слова, що звідти лунали він запам'ятав на все життя. "Нечего на них патроны тратить, пусть лучше на фронте кровью вину искупят!". Родина взнала, що Євгена відправили на фронт лише згодом. А через півроку прийшло повідомлення, що він пропав на фронті без вісті. Цей факт не одноразово допомагав родині уникнути розправи НКВД при обшуках. Всі ці довгі роки Блонські думали, що Євген загинув і лише матері весь час снилися про нього хороші сни.

Проте через одинадцять років Євген повернувся у рідне село в якості громадянина Польщі з прізвищем Білецький в паспорті. Стати "поляком" Євгену вдалося після того, як його потяг підірвався на міні. Вдавши контузію, він зіграв втрату пам'яті. А оскільки вільно володів польською (до 1939 року був громадянином Польщі), то записався поляком. Служити в Армії Людовій було таки краще, ніж в штрафбаті Червоної армії.

Епізод 2. Офіцер
"Я завтра вирушаю на фронт, зробіть мені в дорогу коржиків по рецепту моєї мами"

Ще коли Блонські жили в Кустині (1941 рік), то через це село проходила німецька фронтова частина. В домівці Блонських поселили одного офіцера. Він вільно володів польською, тому мовного бар'єру не існувало. Наталя пригадує, що це була дуже інтелігентна людина. Вечорами він читав книги і слухав радіо. Вів себе надзвичайно коректно. Нічого з харчів не брав, а їв лише свій військовий пайок.

Якось під час розмови з домочадцями офіцер зауважив: "Нас можете не боятися. Ми фронтовики. Бійтеся тих хто йде слідом за нами. То страшні люди (очевидно, мались на увазі частини СС і внутрішньої поліції)".

Одного дня ввечері офіцер повернувся до хати дуже схвильованим. Сказав, що завтра вони вирушають на фронт. Приніс з собою мішечок борошна, велику пачку маргарину і цілий наплічник інших німецьких харчів. Звернувся до дружини Христофора Раїси. "Дуже Вас прошу. Я завтра вирушаю на фронт, зробіть мені в дорогу коржиків по рецепту моєї мами. Ось все що потрібно", - протягнув він один наплічник. "А це вам на вдяку", - поклав другий наплічник. Наталія з мамою цілу ніч пекли коржики. Вранці він радісно запакував солодощі і від'їхав. Пізніше, вже в 50-х роках на цю "кустинську" адресу прийшла з Німеччини відкритка. Але до рук Блонських не потрапила, бо вони там вже не жили. Власне, про лист люди переповіли. Можливо, це було від нього.

З харчами "від німців" був пов'язаний ще один цікавий спогад. Коли німаки зайняли Рівне, то знайшли велетенські склади з бочками оселедців. Мабуть, це були військові стратегічні запаси Червоної армії. Іншого пояснення я не маю. Німці, цими оселедцями харчуватися не захотіли і почали роздавати їх усім охочим порційно. Всіма довколишніми селами миттєво розлетілася чутка про оселедці. Наталя з мамою миттєво вирушила до міста (12 км по залізничній колії). Була велетенська черга, але затаритися встигли.

Епізод 3. Ресторан
Наталія домовилася про зустріч з начальством, в чиїй компетенції було вирішення долі заарештованих

Наталя була вродливою інтелігентною дівчиною і вільно володіла німецькою мовою. Таких німцям на Волині дуже бракувало. З цієї причини переважно всі вигідні посади при окупації посідали поляки. Коли у 1942 році в центрі Рівного (там зараз кафе "Аміго", а раніше був Центральний гастроном) відкрився ресторан для німецьких офіцерів "Касино", то Наталя, змогла туди влаштуватися офіціанткою. Завдяки цьому Наталя стала в очах місцевого люду важливою персоною, що має доступ до німецької адміністрації і теоретично здатна вирішувати їх проблеми.

Одного разу до хати Христофора прийшла вся в сльозах жінка з далекого села. Сказала, що її сина заарештували німці і дуже просила допомогти. Наталя погодилася. Придумали легенду, що Микола (припустімо, що так звали заарештованого, оскільки ім'я його я вже забув) - це її кузен.

Христофор Блонський - моряк Балтійського флоту, священик УАПЦ, український націоналіст

Через офіцерів в "Касино" Наталія домовилася про зустріч з вищим начальством, в чиїй компетенції було вирішення долі осіб, які знаходилися під арештом. Коли вона зайшла в кабінет "Рейхканцелярії", то стала просити за свого "кузена". Казала, що його заарештували помилково. Дуже допомагало знання німецької. Взагалі до всіх, хто спілкувався їхньою мовою, німці ставилися з великою цікавістю і поблажливістю. Зрештою полковник запитав, який у її "кузена" колір очей. Запитання заскочило зненацька, оскільки відповіді Наталя не знала. Вона наугад сказала, що блакитні. Наступного дня блакитноокого звільнили.

Коли німці розпочали кампанію по вивозу людей на роботу в Німечину, то уникнути цього могли ті українці, які вже працювали на німців. На жаль, я втратив спогади про те як Наталія опинилася за колючим дротом в розподільнику для вивезення (там зараз Будинок офіцерів), але вийти їй на волю знову ж таки допоміг німецький офіцер, який часто обідав в "Касино", і впізнав офіціантку.

Епізод 4. Гурби
Йому довелося випльовувати час від часу випите в серветку, якою за старою звичкою користувався при трапезі.

Весною 1944 року з Полісся в район Кремянецього кряжу переходили чималі з'єднання вояків УПА. Частина сотні "Енея" проходила через Михалківці. Ввечері командири зібралися в домівці священика Блонського на вечорниці. Наталя з подругами грала на бандурі. Христофор читав воякам свої вірші і "Кобзар". Це була за декілька днів до найбільшого бою з тих, які приймали вояки УПА в боротьбі з червоноармійцями - під Гурбами. Наталя пригадує, що перед тим як вирушити під ранок в дорогу всі поставали на коліна і попросили Христофора благословити.

Коли фронт повертався, то в домівку Блонських завітали радянські офіцери. Наталя згадує, що розмовляли російською. Просили самогонку і примушували Христофора пити з ними. Його сан священика звільнення від "пиття" не давав. Тож, довелося випльовувати час від часу випите в серветку, якою за старою звичкою користувався при трапезі. Загалом, як прихід німців, так і повернення "совітів" люди сприймали нейтрально. Якоїсь особливої радості на Волині з цього приводу не було.

Епізод 5. Грипси
Через часті обшуки багато книг, фотографій і особистих записів доводилося закопувати в садку.

Десь 1946 року Наталя поступає в учительське училище в Острозі. Часті переміщення між рідними Михалківцями і районним центром створюють хороші умови для роботи зв'язковою в УПА. Наталя отримує псевдо "Ліна", а згодом "Орлиця". Одного разу завдання полягало у необхідності пронести грипси (повідомлення написані дрібним почерком на тонкому цигарковому папері) в село Сіянці.

Дорогою Наталю зупинив "червоний" пост. Обшук: детальний огляд взуття, волосся, - нічого не знайшли. В руках великий том "Істория КПСС". Питають: "Что ето у тебя?". "Історія КПСС", - ввідповідає Наталя, - йду на навчання в Остріг". Старший бере до рук книгу, нашвидкуруч гортає і повертає. Її відпускають... а грипси знаходились у книзі.

Христофора приходили заарештовувати тричі. Кожного разу від вислання на каторгу рятували два документи: 1. посвідка його служби матросом на Балтійському флоті в 1913-17 роках. 2. довідка, що його син Євген пропав безвісті на фронті. Через часті обшуки багато книг, фотографій і особистих записів доводилося закопувати в садку. Деякі з них збереглись до сих пір, але стан їх поганий через таке специфічне зберігання.

Епізод 6. Всі свої і жодного НКВДиста
Пустеля Гобі, зима, 40 градусів морозу, вітер, що валить з ніг. В'язням дають кірки і наказують рити собі землянки.

В іншому селі того ж таки Острозького району жила родина по лінії мого батька. Його маму (моя інша бабця) Олімпіаду Білоус заарештовували за зв'язку з ОУН двічі, попри те, що вона була ще неповнолітньою. Цікаво, що вдруге її заарештували з допомогою засідки.

Сотенний УПА "Жмайло", що діяв в районі наприкінці війни перейшов на сторону "червоних" і став видавати патріотів. Одного разу він навіть зібрав хлопчаків нібито в похід на Київ. Колона вирушила і дійшла до першого пагорба, із-за якого їх всіх беззбройних покосив кулемет. Олімпіаду "взяли" під час інспірованої перев'язки пораненого "упівця".

"Мене брали всі "свої", хоча б один НКВДист був присутній", - згадувала вона. Довелося їй відпахати десять років на лісоповалі в Красноярському краї, та ще й рік попрацювати на будівництві трансмонгольської магістралі. Спогади про це такі яскраві і неординарні, що їм потрібно буде присвятити окрему розповідь. Достатньо собі лише уявити цю картину. Пустеля Гобі, зима, 40 градусів морозу, крижаний вітер, що валить з ніг. В'язнів висаджують з машини на голу землю. Дають кірки і наказують рити собі землянки. Жесть, одним словом.