Фальсифікаціям - ні. Про трипільську культуру та "арійство"

Днями знайомий автора суворо заявив: "Усі, хто не вважає трипільців та аріїв українцями, – зрадники нашої нації!". Це при тому, що ті, хто щиро вірить у наші виняткові права на археологічну культуру Кукутені-Трипілля, дізнавалися про неї радше з тих видань, у яких перша частину її назви "забута".

Чи не тому у нас дехто замовчує румунське село Кукутені, що саме в ньому археологи розкопали давніші аналоги раритетів, знайдених у Трипіллі на Київщині?

Наші претензії на монопольне володіння трипільською спадщиною можуть видатися шахрайством і недоумкуватістю. Особливо якщо нагадати, що її не визнав найпершою на планеті цивілізацією навіть такий беззаперечний патріот, як Олег Ольжич.

Цей археолог, якого запрошували читати лекції в Гарварді, навпаки – визнав "матір’ю" кукутенців-трипільців іншу цивілізацію, яку величають передньоазійською.

Через те, що кукутенці-трипільці були орачами, багато хто в Україні називає їх оріями, ототожнюючи з героями давніх індійських міфів – аріями. Хоч ті, як запевняє народна творчість індусів, презирливо ставилися до землеробів.

Прикметно й те, що аріїв найнаполегливіше проголошують пращурами українців і росіян непрофесійні історики.

Передусім – професор Російської православної академії Юрій Шилов, який роз’яснив свою мету в книзі "Победа":

"Треба ж комусь працювати над збереженням зв’язків і відновленням культурно-історичного спадку та інтелектуальної еліти двох слов’янських держав. Так я став керівником науково-культурологічного центру Російського об’єднавчого руху. Статут "РОРа" передбачає об’єднання народів Росії й колишнього СРСР... у єдиний економічний простір та оборонний союз".

Слов’ян закликає єднатися й Велесова книга (далі в цій публікації – ВК), яку вивчають українські школярі і яку гарвардський україніст Григорій Грабович назвав фальшивкою та священною книгою російських шовіністів.

Українською мовою ВК переклала головна язичниця країни Волхвина Зореслава, котра стверджує, що Біблія є програмою винищення народів для перетворення українців на рабів.

І якщо ВК, нібито видряпану на дощечках, справді знайшов 1919 року під Харковом полковник-денікінець Алі Ізенбек, то інакше, аніж дарунком данайців, її не назвеш.

В 1941 році ізенбек помер, однак, "на щастя", інженер, літератор і фанат старослов’янщини Юрій Міролюбов, котрого історик Емілія Ільїна рекомендувала як «непримиренного ворога усього антиросійського», нібито встиг переписати книгу і сфотографувати одну з її дощечок.

Коли репродукцію його знімка надіслали на експертизу до Радянського комітету славістів, там ВК розцінили як підробку.

Навіть апологети справжності ВК зауважили у ній слова, якими розмовляли лише давні... чехи. Тож припускають, що Ізенбек знайшов копію ВК, зроблену десь у ХVI–ХVII століттях.

Натомість автор цієї публікації не виключає, що насправді чехи не переписували її, а підробили. Радше – на рубежі ХVIIІ–ХІХ століть. Підставою для цього слугують відомі прецеденти.

16 липня 2004 року Radio Praha згадувало, що унаслідок асиміляції австрійцями "у ХVIIІ столітті уже здавалося, що чеський народ назавжди щезне", і що "шляхтич Антонін Вейт навіть заснував 1840 року пам’ятник померлому народу, будівництво якого не завершили тому, що народ "воскрес із мертвих".

А реанімували самоповагу народу, спонукаючи його до національного відродження, рукописи, які "довели", що чехи теж мають славні історичні й літературні традиції.

1816 року філолог Йозеф Лінда, з його слів, знайшов "Пісню під Вишеградом", нібито написану в XIII столітті. А після того, як її визнали автентичною спеціалісти, друг і колега Лінди за фахом Вацлав Ганка "натрапив" 1817 року в Краловомі Дворі уже на 14 епічних та ліричних поезій, нібито написаних у XIII–XIV століттях.

Того ж року в Зеленогірському замку знайшли рукопис, автором якого не одразу визнали Лінду. Його автентичність боронили навіть після того, як з’ясували, що "події у Вишеграді", описані в обох рукописах, відбулися задовго до заснування цього міста.

Прапором самобутності чехів Краледворський і Зеленогорський рукописи залишалися й після визнаня фальшивками "Милосної пісні короля Вацлава", старочеського перекладу Євангелії від Івана й "Любушиного пророцтва", також "знайдених" Ганкою.

Навіть майбутнього засновника й главу Чехословаччини Томаша Масарика за його заклик зректися підробок, бо ті вичерпали свою позитивну роль, цькували: "Відлучаємо від нашого народу, як гидку болячку".

Спільним між тими рукописами та ВК є те, що єднає її й зі "Словом о полку Ігоревім" – заклики до слов’ян гуртуватися й чеські слова, яких немає в руських літописах.

Славіст зі США Едвард Кінан запевняє, що "Слово..." написав учитель Ганки й Лінди – вчений єзуїт Йосиф Добровський, який мав у 1790-х роках у Петербурзі й Москві доступ до рукописів, текстуально близьких до "Слова...".

Українців воно теж неабияк окрилило, але наш історик-москвофіл Петро Толочко хвалив його передусім за те, що "жодне iнше вiдкриття – у фiлологiї, iсторiї, археологiї – не мало такого впливу на формування фiзiономiї росiйської науки, а разом з тим (а, може, навiть бiльшою мiрою) на формування росiйської i слов’янської iдеологiї".

Залишається додати, що й кукутенців-трипільців уперше проголосив слов’янами археолог-аматор із Чехії Вікентій Хвойка. Але його співвітчизники після того, як їхні містифікації вивели їх "із ями", зреклися тих підробок.

В Україні ж сумнівними допотопними цінностями досі навмисно чи мимоволі навіюють, нібито після аріїв у нас не відбулося нічого, чим можна пишатися.