Спецпроект

Історія Голоду: "Іноді мама втрачала свідомість. Але їй треба було врятувати мене"

Одна родичка розповідала мені - вже дорослому - що, прийшовши на похорон мого батька, вона побачила мене малого, худющого, що збирав кришки маленькими пальчиками, боячись загубити хоч одну.

Наша сім'я складалась із п'яти осіб. Весною 1933-го троє з них померли.

На долю мого батька, Руденка Василя Марковича, 1897 р.н., випали дві війни. Батько брав участь у цих подіях як рядовий солдат і не раз був поранений.

На час Голодомору він уже мав підірване здоров'я, але працював робітником на взуттєвій фабриці в місті Прилуки (Чернігівщина), де ми всі на той час жили.

Він намагався забезпечити свою сім'ю, хоча для нього це було непросто - нас було троє дітей, дві доньки 5 та 7 років і я, найменший, мав на той час 3 роки.

Мати - Руденко Ганна Андріївна, 1902 року народження, мала тоді всього 30 років. На її плечі як жінки і матері тяжка мука звалилась у ці роки Голодомору.

Більшість людей тоді продавали все, що можна продати, заради того, щоб хоча б вижити, з'їдали картопляне лушпиння, мерзлу картоплю, зелене весняне листя. Нестерпно боляче, як розповідала моя покійна мати, було дивитись, як дитина вже тихенько, у півсили, благає їсти, а немає можливості хоч щось їй дати...

Люди вимирали сім'ями.

Важко було знайти когось на допомогу для поховання померлих, а деякі знесилені ховали небіжчиків прямо у себе на городі. Хати стояли пусті, без котів, собак, з відкритими настіж вікнами, а їхні власники з останніх сил намагалися втекти хоч на край світу заради спасіння від голоду і голодної смерті.

Щоб не стати жертвами грабіжників чи бандитів, люди вночі не світили навіть маленького каганця.

Можна було іноді побачити поодиноких і немічних старих людей, які просто вмирали, бо близькі родичі покинули їх назавжди, особливо весною 1933 року.

Саме в цей час, у травні, незважаючи на всі зусилля врятувати сім'ю, впритул і жорстоко став відчутним страшний підступний голод, який чорним крилом накривав нашу сім'ю.

Батько, Василь Маркович, на початку весни 1933 року не зміг працювати, бо вже був виснажений і пухлий від голоду. Він помер у травні, маючи 36 років.

Як розповідала мати, помираючи, він просив дати йому в руки сина, тобто мене. Але мати, боячись, що в смертних муках може статись непоправне, не дала мене йому в руки. Він, мій люблячий батько, навіть в останні хвилинки свого світлого, благородного життя мріяв і хотів, напевно, виявити батьківську любов...

1923 рік. Весільне фото моїх тата і мами

Одна родичка розповідала мені - вже дорослому - що, прийшовши на похорон мого батька, вона побачила мене малого, худющого, що збирав кришки маленькими пальчиками, боячись загубити хоч одну.

"А за тобою, маленьким, - каже, - жадібно дивились дві старші сестрички в надії, може, і їм принесе щось поїсти. На ці дитячі голодні оченята не можна було дивитись дорослим без сліз".

Після 20 травня в один тиждень померли мої дорогі сестрички - Ніна, семи років, і Шура, п'яти років. Їх поховали в одній труні і в одній дитячій могилці.

Важко уявити, як тяжко прийшлося матері, яка сама ледве мала змогу ходити, була замучена і напівголодна, інколи непритомніла, періодично сили зовсім покидали її, але ж треба було якось підтримувати і рятувати малого сина, тобто мене.

Напевно, Божа воля уберегла нас із матір'ю, і ми зосталися живі.

Хоч покійний батько до останнього працював, але за місяць до смерті, перебуваючи у знесиленому голодному стані, зі спухлими ногами, вийшов із профспілки, на мене як на сироту з трьох років не платили навіть мізерної пенсії.

Намагалися рятуватися від голоду багато людей, у тому числі велика сім'я моєї баби, Марії Харитовні Криворучко, що теж жила в місті Прилуки.

З великої сім'ї, 11 людей, четверо померли в голод. Виїздили мої тітки в Дніпропетровськ, Черкаси, Одесу та інші міста, а також на різні роботи в села, де хоч маленька була можливість щось поїсти чи заробити.

Так, моя тітка, тобто материна рідна сестра і моя хрещена, Софія Андріївна Криворучко, у 19 років, рятуючись від голоду, поїхала на Урал у тодішній Свердловськ, однак загинула по дорозі.

Під час Голодомору, втікаючи від голодної смерті, сотні тисяч українців поповнювали сталінські індустріальні будови - такі як Дніпрогес, Біломорканал-Волга, Запоріжжя, Урал та інші, де тисячами гинули безіменними.

Важливий момент. Під час Голодомору 1932-1933 рр. радянською державою були відкриті спецмагазини, які називалися "Торгсінами", де за здачу золотих і цінних предметів можна було одержати борошна чи круп.

Моя мати, як і інші бідні люди, здала кольця та сережки, рятуючись від голоду, але давали настільки мало продуктів, що навіть врятуватися від смерті це не допомагало. А насправді держава наживалася на горі і стражданнях, які призвели до голодної смерті мільйони українців.

Детальніше про проект "Історія Голоду. Розкажіть, як ваша родина пережила 1932-1933 роки" читайте тут.

Роман Кабачій: Прецедент Пужників

Чим відомі Пужники – колишнє польське село, де у квітні має розпочатися процес ексгумації загиблих у 1945-му мешканців?

Ігор Полуектов: Остафій Дашкович і 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ

Черкаський і канівський староста Остафій Дашкович був одним із учасників військового походу на Московію 1521 року. Союзницькі українсько-татарські війська перемогли московське військо на річці Ока, зруйнували Володимир, Нижній Новгород та понищили територію Московського князівства аж до самої Москви. Тоді, 504 роки тому, за результатами відчайдушної звитяги українців та кримських татар, московський князь визнав свою васальну залежність від кримського хана і зобов'язався платити йому данину.

Олег Пустовгар: Художник, архітектор, етнограф, засновник Миргородського музею: до 170-річчя Опанаса Сластіона

1884 року в журналі "Нива" Опанас Сластіон надрукував малюнок до поеми "Катерина". Цей успіх спонукав до подальшої роботи над ілюструванням творів Шевченка. Ними молодий художник заслужив славу першого ілюстратора Тараса Шевченка.

Віктор Остапчук: На схилі літ пожив в самостійній Україні. Пам'яті Петра Остапчука

30 тому відійшов у вічність мій батько Петро Остапчук. В статті коротко його життєвий шлях від с. Верби в 1915-му до тої самої Верби в 1994 році: хутір, семінарія в Крем'янці, в'язниця в Дубні, просвітянство на Холмщині, філософія в Берліні, газета "Волинь" у Рівному та "Пінська правда" на Поліссі, втечі від НКВД та німецького СД, еміграція і повернення в Україну. Там і Гоголь, і Берестечко, Штуль і Самчук, та Сеник і Сціборський. Та після смерті з гробу удар по УПЦ-МП...