Спецпроект

Спочатку Межигір'я, а перепоховання Бандери - згодом

Онук провідника ОУН Степана Бандери - про ініціативу перепоховати на Батьківщині його легендарного діда. "Раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні".

Для інформації: члени прямої родини діда Бандери, які живі: дочка Леся (це моя мама), невістка, зять, п'ять онуків + шість правнуків, але вони ще маленькі. 

Перепоховання обов'язково відбудеться. Але не в найближчому майбутньому.

Минулого року, коли до нас звернувся секретаріат президента Віктора Ющенка із цього питання, більшість членів нашої родини вирішила, що поки що заскоро це робити. Тим більше, що в жовтні 2009 р. виплив термін "оренди" місця поховання на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф.

Тоді було вирішено продовжити договір ще на десять років. Сума не страшна - три тисячі євро за десять років - і при можливості можна раніше займатися перепохованням.
 
Позиція родини така: перепоховання повинно сприяти консолідації українського суспільства, а не його розколу.

Для цього потрібно проводити відповідні освітянські заходи, але ми бачимо, хто сьогодні відповідає за освіту в начебто незалежній Україні, яка нібито навіть неспроможна написати свою власну історію без допомоги "старшого брата по великій вітчизні". 
 
Я не уявляю - і це моя позиція - перепоховання можливим при сьогоднішній владі, яка так вдало тримається на розколі суспільства - адже розділеними легше керувати. Тим більше, що при цій владі все дозволено українофобам, які без страху нападають на свідому українську молодь навіть під час музичних фестивалів.

Можна тільки уявити як легко буде цій шпані справитися зі старшими людьми під час похорону, навіть у такому прогресивному регіоні як Станіславівщина. 
 
Є ті, хто вважають, що Бандеру треба перепоховати в Києві. Але справа в тім, що Бандера вже спочиває у київській землі. Тільки ми досі не знаємо точного місця, де похований отець Андрій - батько Степана - священик, розстріляний в Києві в липні 1941 року.

Що казав на допитах НКВД батько Степана Бандери, читайте у розділі "Дайджест"

Для родини найбільш негайними пріоритетами є встановлення місця поховання отця Андрія та правда про долю Богдана Бандери - наймолодшого з братів Бандер, чий слід зникає на Миколаївщині в роках Другої світової війни.

Знаємо, що він йшов похідними групами ОУН на Велику Україну проголошувати українську незалежність в 1941 року. А потім його слід зникає...
 
Від себе раджу українцям зараз думати більше про Межигір'я, а не Бандеру, аби їхнє життя покращилося вже сьогодні.

Надія Світлична: Різдво у в’язниці. Спогади Надії Світличної

Протягом свого 4-річного ув’язнення мені припало тричі святкувати Різдво в умовах Мордовського концтабору для жінок. Дух земляцтва в таборах досить міцний; особливо на свята в’язні згуртовуються за традиціями рідного краю. Ми починали готуватися до свят заздалегідь, ще з літа. Якщо комусь належалася з дому посилка, і все ж, якщо комусь дозволялося дістати ту рідкісну посилку, то для неї замовляли в родичів грамів 30-50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все добро зберігали до свят.

Юрій Юзич: Тенор хору Кошиця і ветеран Армії УНР

На фото – тенор хору Кошиця — ветеран Армії УНР Леонід Татарів. Задовго до війни він співав у хорі Свято-Михайлівськрго Золотоверхого чоловічого монастиря в Києві. А коли прийшли окупанти – зі зброєю в руках став на захист України. Один із тих, хто своїм співом зробили "Щедрик" всесвітньо відомим українським твором. І один із небагатьох учасників хору, який опісля в США зміг відчути популярність цієї української колядки.

Іван Ольховський: Гра в одні ворота

Подвійні стандарти оцінки жертв, нехтування науковими здобутками колег, нав’язування міфів. Ось що криється за благими намірами істориків-підписантів Другого польсько-українського Комюніке про пошук спільної інтерпретації подій ХХ століття, зокрема українсько-польського конфлікту на Волині.

Юрій Юзич: Міст, через який Україна програла війну

Це залізничний міст в Перемишлі через ріку Сян. Кожен, хто вивчав хочаб в загальному причини поразки України в так званій першій польсько-українській війні 1918-1919 року, неодмінно чув - залізничний міст у Перемишлі потрібно було підірвати… Бо в результаті через цей міст йшло забезпечення оточеному з усіх боків гарнізону поляків у Львові. Завдяки цьому мосту українці втратили Львів і Галичину, а опісля Україну.