Кілька слів після засідання топонімічної комісії

У середу минулого тижня відбулося чергове засідання комісії з питань найменувань та пам’ятних знаків КМДА. Хочеться поділитися певними подробицями й міркуваннями.

Загалом було розглянуто 29 питань стосовно найменувань та перейменувань вулиць чи інших об’єктів, встановлення пам’ятників і меморіальних дошок тощо.

Зупинюсь на деяких з них. Варто зауважити, що будь-які перейменування вулиць, ухвалені комісією, розглядатимуться Київрадою тільки після проведення Євро-2012.

Всі новини за тегом: топоніміка

Додам, що у чинному "Положенні про порядок найменування об’єктів міського підпорядкування, вшанування пам’яті видатних діячів і подій, встановлення пам’ятних знаків у місті Києві" є такі пункти:

"Встановлення пам’ятних знаків і меморіальних дошок визначним діячам, присвоєння їхніх імен вулицям, провулкам, іншим об’єктам здійснюється не раніш як через 10 років з дня смерті особи, пам’ять якої увічнюється" (Положення допускає винятки, якщо найменування відбувається за постановою Кабміну або якщо йдеться про пам’ятний знак усередині приміщення установи).

"Вшанування пам’яті визначних діячів і подій здійснюється, як правило, лише однією формою увічнення (найменування вулиці або провулка; присвоєння імені іншому об’єктові міського підпорядкування, встановлення пам’ятного знака".

Губернатору і меценату Івану Фундуклею не пощастило - ні вулиці, ні пам'ятника покищо не буде

Проте на практиці ці положення діють цілком вибірково. Відверто кажучи, варто було б справді якось диференціювати доцільність їхнього застосування.

Здоровий глузд підказує, що правило "10 років" допомагає уникнути передчасного увічнення різних кон’юнктурних або другорядних діячів. Але чи варто наполягати на його дотриманні, коли йдеться про особу з незаперечними, давно відомими світові заслугами?

Отже, декілька конкретних позицій порядку денного комісії.

Не викликало заперечень перейменування проектної назви станції метро "Іпподром" (синя лінія, за "Виставковим центром") на назву "Одеська".

Київську станцію метро перейменують

Було погоджено перейменування вулиці Металістів (Солом’янський район, біля КПІ) на честь видатного українського історика і громадського діяча Михайла Брайчевського (1924-2001) – наскільки відомо, на цій вулиці він жив.

На "ура" пройшла пропозиція "щодо встановлення меморіальної дошки з нагоди створення першого українського уряду ХХ століття – Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченком – на будинку на вул. Володимирській, 57, де він розташовувався".

Очевидно, вже існуючої дошки на фасаді того ж будинку в пам’ять Центральної Ради та великого пам’ятного знаку у вестибюлі сучасного Будинку вчителя з портретами діячів УЦР замало...

Борис Антоненко-Давидович

Було погоджено пропозицію робочої групи щодо найменування нових вулиць у Дарницькому районі – "Проектної 1", "Проектної 2", "Проектної 3" на честь відповідно Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Вінграновського, Миколи Хвильового.

Ну, всі вони були відомими діячами української культури, хоча у першому випадку порушено правило про одну форму увічнення (вже є меморіальна дошка), у другому випадку – не пройшло 10 років з дня смерті, а біографія Хвильового практично не була пов’язана з Києвом.

Було розглянуто "Звернення Української Всесвітньої Координаційної Ради щодо перейменування вулиці Будівельників на вулицю Анатолія Погрібного (1942-2007).

Пропозиція робочої групи: не підтримати найменування, оскільки не пройшло 10 років з дня смерті особи, пам'ять якої увічнюється".

Комісія все ж більшістю голосів вирішила перейменувати вулицю.

Що й казати, Анатолій Погрібний був видатним публіцистом, літературознавцем і педагогом, відомим патріотом України та української мови. Проте, в даному випадку не взяли до уваги ані правила "10 років", ані того, що вже є одна форма увічнення (існує меморіальна дошка на честь А.Погрібного на тій самій вулиці Будівельників, 32/2, де він жив).

Разом з тим, у ряді випадків виникали ускладнення.

Ось одне з питань: "Звернення Посольства Республіки Польща в Україні щодо встановлення меморіальної дошки видатному польському педагогу, лікарю та письменнику Янушу Корчаку на будинку № 47 на вулиці Володимирській у Шевченківському районі міста Києва. (За кошти польської сторони).

Пропозиція робочої групи: не підтримати встановлення меморіальної дошки".

Будинок по вулиці Володимирській, 47, де працював великий гуманіст Корчак

Вже не знаю, чим так завинив перед робочою групою уславлений письменник і педагог Януш Корчак, на творах якого ми зростали (вистава за його "Королем Матіушем" тривалий час була однією з улюблених у репертуарі нашого ТЮГа).

Адже є достеменні спогади про те, що під час Першої світової війни він справді працював у приватній дівочій польській гімназії Перетяткович на Володимирській, 47.

Довелося про це нагадати. Після бурхливого обговорення більшість таки проголосувала за увічнення Корчака.

Ще один пункт: "Звернення Федерації грецьких товариств України та гр. Мишка В.С. щодо встановлення пам’ятника Фундуклею І.І. та повернення вулиці Богдана Хмельницького назви "Фундуклеївська".

Пропозиція робочої групи: не підтримати встановлення пам’ятника та перейменування вулиці".

Знаменитий губернатор і меценат, улюбленець киян, грек за походженням Іван Фундуклей теж виявився не в пошані у робочої групи.

Сказати відверто, перейменування вулиці Богдана Хмельницького на Фундуклеївську, як вона колись називалася, мабуть, не викличе зараз загального схвалення (вірю, втім, що прийде час, коли це станеться).

Проте, бодай пам’ятник можна було б йому встановити? Колись він подарував місту під жіночу гімназію будинки й маєтки, своїм коштом видавав чудові книжки про Київ. Та тепер немає кому подбати про його увічнення. Хіба що греки десь знайдуть гроші й знову поставлять це питання...

Далі: "Доручення голови Київської міської державної адміністрації О. Попова за результатами зустрічі з Надзвичайним і Повноважним Послом Киргизької Республіки в Україні Борубеком Ашировим щодо найменування нової або перейменування однієї з вулиць м. Києва на честь видатного киргизького письменника Чингіза Айтматова.

Пропозиція робочої групи: не підтримати найменування, оскільки не пройшло 10 років з дня смерті особи, пам'ять якої увічнюється".

Ну, проти того, що Чингіз Айтматов є видатним письменником, ніхто не заперечував. Зрештою, зупинилися на тому, що запропонували спершу перевірити: буде таке перейменування акцією лише з нашого боку, чи десь у Киргизії щось назвуть на честь українського діяча?

Генерал Василь Петров

"Доручення Кабінету Міністрів України до звернення Ради організації ветеранів 604 мікрорайону Печерського району м. Києва щодо встановлення пам’ятника двічі Герою Радянського Союзу Петрову Василю Степановичу (1922-2003).

Пропозиція робочої групи: не підтримати встановлення, оскільки не пройшло 10 років з дня смерті особи, пам'ять якої увічнюється, і вже, як виняток, видане розпорядження про встановлення меморіальної дошки на будинку, де він проживав".

Нагадаю, що Василь Степанович Петров втратив обидві руки у боях за Київ 1943 року (форсування Дніпра і Букринський плацдарм). Але не відчував себе інвалідом, повернувся до війська, став генералом, пройшов війну до Перемоги, потім продовжував служити на командних посадах. Навчився писати без допомоги рук, заочно закінчив історичний факультет Львівського університету, захистив кандидатську дисертацію з історії бісмарківської Німеччини, залишив мемуари "Прошлое с нами".

Ця людина сама по собі була винятком з будь-яких правил, тому я б постидався казати, що для її увічнення видане якесь розпорядження "як виняток"!

На щастя, не я один у комісії дотримувався такої думки. Рішення було таке: повернутися до розгляду питання про пам’ятник, коли буде конкретна пропозиція щодо його вигляду та місця встановлення.

І ще одне питання.

"Звернення Організації українських націоналістів (державників) щодо встановлення на фасаді дзвіниці Софійського собору інформаційної дошки із згадкою про те, що 19 вересня 1941 року було піднято український державний прапор (За кошти громадськості).

Пропозиція робочої групи: підтримати за умови погодження заявником встановлення зазначеної дошки з Національним заповідником "Софія Київська" та Національною комісією України у справах ЮНЕСКО".

Отаку маємо перспективу. Мабуть, нікому не треба нагадувати, з чим насамперед пов’язана для Києва дата 19 вересня.

Бабин Яр переїздить? Театр абсурду напередодні річниці трагедії

Про подію, запропоновану для увічнення, є такий спогад:  

"...Пам’ятного дня 19 вересня 1941 року німецькі війська здобули Київ, але заки вони увійшли до столиці, передова частина Похідних груп ОУН, до якої між іншим входили Роман Біда-Гордон, Богдан Онуфрик-Коник і Ярослав Гайвас-Бистрий, увійшли перші й вивісили національний прапор на дзвіниці Софійського Собору.

Метою цього символічного кроку було звернути увагу на те, яким шляхом мають розвиватися події, а німецьким військовим і політичним чинникам дати виразно до зрозуміння, що Київ столиця і серце України". 

(Зі спогадів Зенона Городиського у зб. "На зов Києва" – К., 1994. – С.270).

Сформульовано красиво, патріотично.

Проте, український прапор у Києві з’явився наприкінці третього місяцю війни, коли давно вже налагодилася взаємодія між ОУН та "німецькими військовими і політичними чинниками".

Невідомі прапороносці. Жовто-блакитний проти червоного

Це був далеко не перший такий прапор в містах України, і "передова частина Похідних груп ОУН" тоді, у вересні, добре знала, що німці не заперечують проти цього.

Справді, нацистські окупанти спокійно поставилися до акції. Є свідчення про те, що й на десятий день окупації цей прапор ще був на дзвіниці (Паньківський Кость. Від держави до Комітету. – Нью-Йорк – Торонто, 1970. – С.106). Пізніше його таки прибрали.

Дзвіниця Софії якраз у вересні 1941-го

До речі, не факт, що на Софійській дзвіниці було вивішено саме той національний прапор, який ми зараз усі шануємо. Адже організаторами акції були представники Проводу українських націоналістів-мельниківців (конкретно згаданий вище Богдан Онуфрик-Коник).

Відомо, що мельниківці використовували перевернутий варіант українського прапора – "вгорі має бути жовта, вдолині блакитна краска" (Там само. – С.60).

"Київ під ворожими окупаціями". Спогади мера 1942-1943 рр.

Що тут скажеш? Є у Києві пам’ятна дошка на згадку про український прапор, вперше піднятий біля офіційної установи Києва – перед Київрадою у 1990 році. Це, можна сказати, подія, яка відзначила історичний поворот.

Є пам’ятна дошка на Економічному університеті ім. Гетьмана (проспект Перемоги) на честь того, що двоє сміливців вивісили там український стяг у 1966 році. Нема заперечень – це був героїчний вчинок. Але відзначати прапор, піднятий під крильцем нацистів?

На мене особисто ця пропозиція справила враження провокації, на яку піддалася й робоча група. Про це я сказав у своєму виступі.

Додав, що колись на Софійському соборі висіла меморіальна дошка, присвячена "одностайному схваленню киянами рішення Переяславської ради про возз’єднання України з Росією". Тепер цієї дошки немає.

Не повинно бути й "відзнаки 19 вересня". Очевидно, Софія Київська – не місце для сучасних політизованих трюків з будь-якого боку.

Новини за пошуком: "Софія Київська"

Комісія не узгодила пропозицію робочої групи – але й не скасувала її. Більшістю голосів було вирішено звернутися по рекомендацію до Інституту історії й далі діяти відповідно до неї.

Що ж, будемо чекати, що там запропонує інститут...

Джерело: mik-kiev.livejournal.com/