На початку 2021 року, гортаючи скановані копії українського щоденника "Свобода", я натрапив на вельми просте пошукове оголошення: людина, яку шукали, була родом з моєї рідної Мерефи. Як згодом стало відомо, цією людиною був Костянтин Мусійович Щит — старшина української армії та тенор Української Республіканської Капели, яскраву історію життя якого впродовж майже сторіччя тримали в таємниці родичі з двох різних частин світу.

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.

3 січня 1919-го Харків впав. З Міністерства закордонних справ Директорії УНР надсилали багаточисельні ноти протесту російському комісару закордонних справ Георгію Чичеріну про захоплення українських населених пунктів. 4 січня Чичерін відповів, що частини радянської росії не направлялись і навіть не перебували біля кордонів України. Мовляв, бойові дії на українській території ведуться між Директорією та частинами "українського радянського уряду".

Карна справа Олексія Костюченка відкриває чимало деталей з життя тогочасної української еміграції. Сам Костюченко служив Україні в 1917-1921 роках. З особливою цікавістю слідчі НКВС звертають увагу на його старого знайомого — Володимира Шевченка, колишнього сотника Армії УНР. Ще на початку 30-х, Шевченко активно копав інформацію стосовно Голодомору в Україні 1932-1933 рр., неодноразово нелегально потрапляв на територію УРСР, був тихим та непримітним розвідником Державного Центру УНР в екзилі.

Військова операція Армії УНР проти РСФРР у жовтні-листопаді 1921 року під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника ввійшла в історію як Другий зимовий похід. Свідком зародження повстання, яке відбувалось тоді в таборі інтернованих був колишній старшина, сотник Армії УНР — Олекса Костюченко. Його припущення щодо мети таких пожвавлень збереглися у карній справі.

О 5:00 ранку 17 вересня 1939 року більшовики допомогли своїм німецьким союзникам по зброї — почавши вторгнення до західної частини України (тоді ці землі входили до складу Польщі). Опис наслідків подій "золотого вересня" вдалося знайти у протоколах допиту колишнього старшини, сотника Армії УНР — Олекси Костюченка.

У часи Визвольних змагань 1917-1921 рр. важко було уявити будь-кого зі старшин нового українського війська хто б не проходив службу в "старорежимній"армії. Ще важче було уявити військових, які мали відношення до МВС часів царату. Згадка про це могла миттєво змінити відношення до людини. Генерал-хорунжий Армії УНР, генерал-полковник в еміграції, командувач Української Національної Армії Павло Шандрук не згадував про службу в царській поліції, але документи та газети того часу розкривають деякі деталі

"Час був і нам лишати Мерефу. Люди сідають за Святу Вечерю. Місцеві большевики стріляють по нас з-поза хат. Женемо ми коней ще з одним. Спішимо на збірний пункт. А тут баба з мискою напоперек дороги. Затримали коней. Уже й слинка нам потекла, простягаємо руки... А баба щось плеще про "сєвєрних братьєв", що винесла це на привітання.
— Вдавилася б ти тим і з твоїми "сєвєрними братьямі" — стара відьма! Розкотилися пиріжки, чи що там баба мала по снігу..." - цю не зовсім різдвяну історію про 24 грудня 1918 року у Мерефі з пам'яті записав на папері Валентин Сім'янців далеко на чужині

Колезький реєстратор Павло Феофанович Шандрук мав рідкісний талант: за дуже короткий період часу він потрапляв у ситуації, в яких відносна кількість халеп за його участі, дорівнювала загальній кількості ґудзиків на його поліцейській шинелі(швидше за все через непростий характер).Так, так, це не помилка, якщо ви хоч раз чули це прізвище, то, мабуть, і його об’ємний послужний список запам’ятався. Майбутній командувач не згадував про поліцейське минуле…Недарма.

Постать українського військового, генерал-хорунжого армії УНР Павла Шандрука доволі відома. Герой Української революції та вересневої кампанії 1939 року. Генерал-полковник в еміграції та командувач Української Національної Армії. У 1965 році польський еміграційний уряд нагородив Шандрука вищим військовим відзначенням – срібним орденом "Віртуті Мілітарі". Перелік звитяг цієї непересічної постаті можна ще довго продовжувати. Та чи все нам відомо про його ранню біографію? У пропонованому Вам матеріалі розповідається про харківський період та службу в поліції, ймовірно, того самого Павла Шандрука.