На подив литовської сторони, на конференцію не з'явився жоден представник українського посольства. Будь-які роз'яснення, чому українська влада вперто відмовляється визнавати тих, хто спричинився до її утвердження, виглядають абсурдними...

Липинський застерігає сучасних політиків від руйнуючого "націоналізму", що зводиться до фанатичних вигуків про "Неньку Україну", про "рідну мову", про клятих "Московітів і Ляхів", і покликані прикривати їхнє "зрадництво, безвольність, отаманію, самозакоханість, кар'єризм".

Українська нація десятиліття жила, вважаючи своїх убивць за правлячу еліту. Утвердження пам'яті про жертви тоталітарного режиму вирішить низку проблем самоідентифікації і закладе можливості для національної єдності в майбутньому.

Примирення можливе виключно завдяки відмові від т.зв. "бухгалтерії втрат" - змагання за кількість жертв у взаємних сутичках, зручного замовчування окремих історичних фактів, вибіркового запам'ятовування і сліпої віри у непомильність національних героїв.